Вони плентають на куцих, незграбних, трухлявих ніжках. На безформних драглистих долонях довжелезні масні пальці. Ступаючи крок у крок, загрузаючи один в одного, ларви тицяються в стіни, меблі, западають у кутки, вихиляючись і зливаючись, мов потворні карлики— Калібани. За церемонійместера в них — трунар; на голові в нього велетенський капелюх, із якого аж до землі, під ноги, тягнуться дві чорні крепові стрічки. Він має увігнуте, як місяць-молодик, обличчя, чорну свитку, неосяжні черевики з гострими, задертими догори носаками. В руках у нього обрамлений чорним аркуш із чорною печаткою. Я так і не зумів дізнатися, про що йдеться в тому листі.
Позаду — Ламія, низенька жінка; її густе сиве волосся звисає до п'ят і мов запорошена вуаль огортає всю постать, схожу на стару пергаментну палітурку. Вирячені білки в очницях усохлого черепа забруднені чорними цятками зіниць. Щік немає, бридко клацають щелепи, з яких визирають зуби та ясна. Шкіра здерта аж до голих ключиць, поїдених іржею, й до хребта. Під набряклостями грудей хрящі, вистромлені на обвисле м'ясо. Ламія несе в кажанячих пазурах роздутого, наче сечівник, власного живота. Звідти стирчать два стрижні з насадженими пласкими лапками — Кельми каменяра. Потвора справді-таки моторошна. Це не похмурі примхи іспанського гравера; не печерні тіні Аїдового лігва; не воласті горбані Леонардо да Вінчі; не звичні хирляві кістяки танку смерті й не протиприродні створіння з міфів "Старшої Едди"; це радше, — якщо тільки моя думка здатна дібрати аналогію отим примарам-страхопудам, — сатанинські ідоли, обчухране Явою штурпаччя на догоду богам смерті.
За жінкою шкандибає клишоногий вояк національної гвардії у величезній ведмежій шапці. Вивернуті довжелезні руки волочаться по землі, нагадуючи мацаки спрута; потім іще безногий каліка, такий собі чепурненький із симпатичним хвостиком, перев'язаним великим чорним бантом у вигляді метелика, що пурхає навсебіч; кукси повтикано в круглі дерев'яні ніжки, як у базарних ляльок; каліка не торкається землі: маючи по милиці в кожній руці, він, наче маятник, гойдається в порожнечі.
Насуваються виплоди кровозмішень, — чи то звірі, чи то люди, — неймовірно потворні подоби. Величезна дитяча голова в обручі й на павучих лапах; обличчя, яке ховається в череп — равликову шкаралупу… Я не хочу говорити з ними, не можу: язик липне до піднебіння. Вони йдуть одне за одним попід стінами, забиваючись у кутки, огинаючи колони, прямують до мого ліжка, минають його, зачепивши постіль.
Диявольський блазень розгулює в повітрі; руки, взуті в чарівні чоботи; несосвітенні мармизи; піп з ебеновими лінійками замість кистей; людина з червоною більярдною кулею в зубах верхи на Тарасці[3]; вчитель фехтування зі штопором-шпагою; все це проминає мене; одні дивляться сумовито, інші — погрозливо; треті взагалі байдужі або заклопотані тільки тим, щоб наступити на хвіст попереднього. Волосся й бороди — з пташиного пір'я; люди з обличчями, які бачать спину, й перетинчастими лапами замість ніг; начебто безжальний Калло[4] порозкидав у мене свої ескізи! Такі чудернацькі хламиди… нас нічого не розділяє, немає ні туману, ні серпанку, про який твердить Ескіроль; усе виблискує — камізельки з білим хрестом тамплієрів, пристібні комірці, лійкоподібні циліндри, остроги, золоті оправи, "млинарські жорна" комірів у стилі Генріха II, ризи, рединготи… Вони йдуть геть; я чую, як залазять до сусідньої кімнати, обходять її. Інколи вертають, і коловерть починається спочатку.
Захрустів пісок на алеї.
— Панове, — сказав, увійшовши, Симеон, — свічки подано до ваших спалень.
[1] Спотворене англійське "Good bye" — "Прощавай" (тут і далі примітки перекладача).
[2] У давніх римлян — злі духи, упирі, відьми, душі лихих померлих людей.
[3] Тараска — міфічне чудовисько з друїдських легенд; звідси походить назва міста Тараскон.
[4] Жак Калло (1592 — 1635) — французький гравер і художник.
Переклад: Олена Пономарева