Якщо моя доля послужить вам уроком — тим краще! Та навряд. Якби ви послухалися мене, то покинули б свій Париж, свого Проспера й підписали б ангажемент десь у провінції. Повчилися б на цій сцені, і з тої науки була б користь. За два-три роки надобули б трохи досвіду й потрібних навичок. У доброму стані повернулися б до Парижа, і ваше матеріальне життя було б більш-менш забезпечене.
Матільда
Діжон, вересень 1847 року
Дорога моя, люба, невже ви подумали, що я кинула вас? Правда ж, ні? Адже в нас із вами не якесь там поверхове знайомство, коли вже саме мовчання неодмінно свідчить про зраду. Ви надто добре знаєте мене, щоб сумніватися через лінощі мого пера. Я покладаюся на мудрість вашого серця, яке не засудить надаремне і, незважаючи на моє негідне мовчання, вірить у щиру мою прихильність; подумки я завжди з вами. Надто чарівними спогадами сплетена моя й ваша пам'ять, щоб я могла вас забути.
І коли жодна моя звісточка не полинула до вас, лялечко, виною тому ота безпідставна нудьга зневіреного духу, всілякі прикрощі, нікчемні дрібниці, що їх навіть важко описати, але вони отруюють думки й життя. По-перше, я була завантажена репетиціями та читанням п'єс. Потім у мене трапилося не те що кохання, а така собі бурхливо-скороминуща пригода, як висловлюються добродії романтики. Один розважливий батечко здумався рятувати свого очманілого від жаги й кохання сина, що його душа і все життя були віддані на поталу жахливій сирені — такої ж бо слави я зажила в Діжоні,— та й вирвав його з палких обіймів вашої безталанної Матільди; правда, обійми вже не ті, що були раніше. Ця історія забрала в мене чимало часу й завдала мені клопоту. Мій закоханий — мушу сказати, єдиний на всю округу хлопець, вартий уваги,— з розпачу аж захворів. Родина примусила його дати слово честі, що між нами все скінчене назавжди. І що б ви думали, він дотримує слова! Це жах, я не знаходжу собі місця! Бідолаха щовечора приходить до театру, дивиться на сцену й ніби поїдає мене очима; а потім тиняється навколо моєї вбиральні — його тягне, як метелика на полум'я свічки. Всі молодики в Діжоні, дурні плітку ваті виродки, вражені цією подією, їхня гарячкова цікавість не обминає жодної фази цього бліденького провінційного роману; справа навіть доходить до того, що вони б'ються об заклад. І уявіть собі посеред цієї метушні мій величний спокій. Та це лише маска. За нею клекоче гнів на батька й гіркий жаль до сина — плоди враженого самолюбства й жіночої впертості. Погодьтеся, досить важко залишатися витонченою, коли тебе рвуть на шматки.
А як ся маєте ви, янголятко? Чи даєте собі раду з отими блаженними нікчемами, які думають, що мають право вас кохати та ще й намагаються це продемонструвати? Недолуге й жалюгідне покоління! Цих недорозвинених юнаків ніби щойно відлучили від грудей. З такою нікчемністю — така пиха! Крихкотілі, мов балерини, й недоумкуваті, як візники. Правда, двох талантів у них не відбереш: обтирати рота, наче вони напилися мадери, а потім чвалати так, ніби тільки що злізли з коня. Ох, ці сміховинні кавалери з їхніми дешевими вадами, хвастощами, браком розуму й грошей, здатні розчулити весь світ, а заодно й нас своїми намаганнями видаватися багатими! Вони скрушно видобувають з гамана гроші, щоб задовольнити примхи коханки; вони існують коштом маленьких ніжностей та непомірного боягузтва! Закохані в першу-ліпшу жінку, захмелілі від ковтка вина, зморені однією безсонною ніччю, стомлені, слабкі, виснажені! Вони з усіх сил пнуться, щоб поставити луїдор на коня свого приятеля; вони курять сигари, вистромившись із карети, взятої напрокат, як із своєї власної, а на маскарадні бали ходять разом зі своїми татусями.
До побачення, моя люба. Цілую ваші чудові очі, що, сподіваюсь, не дивитимуться мені вслід суворо й осудливо. Ох, якби я була з вами, я й не думала б непокоїтись. Та на відстані будь-які запевняння марні. До побачення. Цілую міцно.
Матільда
Марсель, грудень 1847 року
Ви б упали зо сміху, люба Луїзо, коли б побачили, як оце я пишу вам на краєчку туалетного столика, серед помад та гребінців. Я у своїй вбиральні. Зараз іде дія, в якій я на сцену не виходжу; чорнильницю я поставила поряд з рум'янами, а замість табуретки в мене коробка з-під капелюшка. Костюмерка спить. Маю з півгодини часу, доки пролунає дзвоник у фойє. Тож давайте поговоримо.
Наступної неділі марсельська публіка вирішуватиме долю акторів — відсилати їх чи прийняти. Вечір, з усього видно, буде грозовий. Тут, як і в решті провінційних міст, що претендують на схожість із Парижем, видаватися дивакуватим і нерозважливим — це, бачите, доказ тонкого смаку і справжньої вибагливості. До того ж місцеві юнаки й офіцери, що анітрохи не ладять між собою, на сцені оцінюють швидше жінку, ніж актрису, і часто використовують театральні інтриги з метою помститися суперникові або вирішити інші амурні справи. Щодо мене, то я маю репутацію розсудливої жінки, і це таки шкодить у спілкуванні з комерсантами, бо тільки вони тут мають прийнятне фінансове становище. Для них я — втілення жорстокої чарівності, шкідливої принади, звабливий блукаючий вогник, у гонитві за яким, однак, не зайве остерігатися, бо він заводить у хащі й безодню. Вечорами на набережній усі ці поважні багатії, чекаючи завозу бавовни й індиго, оточують мене, дивляться, пороззявлявши роти, й слухають, що я їм кажу. Декотрі насмілюються провести мене аж до дверей, та ввійти в лігвище вовчиці — зась! На чолі. мого товариства один морський офіцер, в якого ви, певно, закохалися б: милий відчайдушний хлопчик, веселий і жвавий, приятель моїх друзів, закоханий у мене до нестями, цебто по— справжньому. Він таки щось утне цієї неділі, мені аж страшно. Уже вчора — а в мене було дві ролі в спектаклі — у місті ходили чутки, нібито якісь молодики змовилися вчинити акторам капость. Мій офіцер іде до театру, при повному параді, збоку шпага, стає посеред зали, двоє його товаришів обабіч, влаштовує скандал, і перед тим як має піднятися завіса, клянеться всіма святими, що той, хто посміє освистати перлину театру пані Матільду, прилюдно дістане ляпаса. Прийняли мене чудово. Правда, костюми були від Бабена, отож учора я мала дуже гарне вбрання. А в неділю ми дізнаємося про їхнє рішення. Моє серце не змінилося: повне спогадів про Альфонса, і для нових почуттів у ньому немає місця! В мене й досі немає коханця, я його заведу хіба що з корисливих міркувань. Це низько, але це так!
А як там ви, мила дитино? Чи є зміни в гаманці або, може, в серці? Чи пощастило знайти тепленьке містечко? Повірте, майже в усіх чоловіків узагалі одне лише достоїнство: це та користь, яку з них можна мати. Ви й досі думаєте про Октава? Ну, цей принаймні не зрадить — він добрий серцем і віддає свою любов "за обставин, як пом'якшують провину".
Коли б ви могли прислати мені кілька звуків, що злітають з неперевершено— го смичка скрипаля Мюзара! Це нагадало б мені про дні блискучих перемог, запальних розваг, чарівної насолоди; я не шкодую, що прожила ті дні саме так, як не шкодую й про те, що не житиму так уже ніколи. Скоро мій вихід. Прощавайте, любіть мене.
Матільда
Марсель, грудень 1847 року
Не можу залишити вас наодинці зі смутком, моя бідолашна подружко. Коли б ви були щаслива, весела, то я була б не така запопадлива. Та ви пригнічені, ви під тягарем турбот, тож я маю бути з вами.
Ой леле, як я розумію ваше становище! Я знаю це з власного досвіду — всі оті прикрощі й найнезбагненніший біль. І мене не обминула така доля. Я також терпіла щоденну скруту, безпросвітні злидні, потамовану тривогу й непевність у завтрашньому дні, щоб зберегти кохання, в яке вірило моє нерозважне серце і яке переймало у моєї фантазії та в моїх марень оті найпринадніші чари й найвитонченіші форми. Кохання покинуло мене, а злидні залишились. Та це було корисне розчарування — я збагнула, які чоловіки егоїстичні і які вони неспроможні. І тепер уже не повторяться щасливі сп'яніння на мансарді — я вже ніколи не відмовлюся від діаманта заради зірки! І не носитиму цнотливих ситцевих суконь, не нехтуватиму шовковими панчохами! Звичайно, я не маю на увазі Альфонса: його кохання було єдиною моєю реальністю, п'янкою, щирою, божественною, без тіні розпачу; ніщо не змушувало мене розмірковувати, ніщо не гасило моєї ніжності. Кожна жінка, хоч би якою розбещеною її зробило життя, має у найпотаємнішому куточку свого серця одне ім'я, один спомин, одну мрію, одну віру. Це святі й благословенні речі, що живуть у ній. Так хвиля ховає в морській глибині перлини! Нехай вона береже їх від бруду й ганебних зазіхань свого безпутного, проклятого життя! До них звертається вона в хвилини задуми й духовного переродження; це мов релігія для її свідомості, позбавленої віри й честі!.. Усім цим для мене є Альфонс. Він існує ніби поза моїм життям, поза крижаною байдужістю, нещадною зневагою до всього того, що пов'язане з коханням і коханцями… А тепер повернімося до нас із вами. Я маю до вас, люба дитино, найкращі почуття. Як би мені хотілося це довести! Але я безсила щось зробити.
Перед лицем пристрасті усякий, навіть найпрозірливіший розум пасує. Я не хочу вичитувати вам, як ментор, і намагатися остудити любовний шал, яким наповнене зараз усе ваше єство. Марна справа — знаю це наперед. Що вдієш! Тільки час гоїть рани кохання. Та доводиться довго страждати, поки настане те зцілення. Ілюзії вмирають одна за одною і так повільно, що коли серце визволиться від них, то ти вже зовсім стара. Це звільнення приходить не зразу. Але з дня на день, вірте, все йде на краще. З години на годину. І не сумнівайтеся в цьому, ви йдете до мене.
Та хоч би що ми робили, а минуле завжди повертається до нас. Днями в одному поганенькому водевілі, де я грала,— вже й не пам'ятаю в якому,— був куплет, схожий на оту журливу мелодію, що так йому подобалася. Він наспівував її, коли був у доброму настрої. Чомусь пригадалося, як одного разу поблизу Гааги ми вдвох пили пиво… Садок, обсаджений акаціями!.. Мої коліна торкалися його колін… Жодне слово не злетіло тоді з наших вуст. По дорозі він нарвав мені величезного букета якихось миршавих квітів; я несла їх в оберемку… Настала ніч, і ми пішли назад полями, навпростець.