Проте виявилося, що й цього разу сани надто важкі. Вони без кінця застрягали в кризі, і кільком людям з команди, що якийсь час іще йшли з ними, доводилося підважувати їх. Ясно було, що всього лише двом чоловікам не можна їхати з таким вантажем. Ялмар — бо Чоловік вибрав його собі в товариші — сказав, коли вони ввечері лежали в наметі:
— У нас забагато саней, і вони перевантажені. Або в нас замало людей… Видно, погано розрахували, — додав він за мить, бо Чоловік мовчав.
Та Чоловік не був би собою, якби в його очах не з'явився неприємний, проте невитравний жовтий блиск, що поширився на ціле очне яблуко, коли вони обернули сани й рушили назад до корабля. Це вже було щось трагікомічне. Вони їздили туди й назад, ніби вибиралися в свято до церкви. Той, хто перший помітив їх із палуби, вигукнув:
— Ви вже побували на полюсі?
Усі засміялися. Чоловік також. Але було помітно, що його обличчя, вкрите сажею, брудом і потом, раптом побіліло.
Цього разу вони попрацювали ґрунтовно. Кількість саней зменшено до мінімуму. Спорядження знов переглянуто: вони безжально відкидали кожну річ, без якої могли обійтися. Із шести саней залишилося троє, на кожних по двісті кілограмів вантажу. Знов запряжено собак. Чоловік повинен був іти з одними саньми й визначати напрямок. Ялмар мав іти позаду з двома саньми.
Того дня стояла гарна погода. На небі висіли важкі сині хмари, але вітер не віяв і не чути було гуркоту криги. Вони попросили не проводити їх, проте самі часто оберталися й махали руками людям на палубі.
Почався найважчий лижний похід в історії людства.
4
Є тільки двоє людей на світі, а світ той — замерзлий океан. Таким вони його відчувають. Запряжені в сани собаки посилюють враження, що вони — самітні мандрівники на мертвій планеті з низько навислим бляклим небом, яке давить на груди. Їм доводиться обминати незамерзлі місця й тороси, провалюватися по стегна в розм'яклий сніг і витягати з нього передки саней, щоб посуватися далі. В роті вони відчувають присмак крові.
Тороси змушують їх ненастанно міняти напрямок, відкрита вода — робити великі дуги. Вони силують собак впрягатись у шлеї. В них прокидається почуття, яке вони знали й раніше, коли жили на палубі у відносній безпеці. Почуття єдності в небезпеці й у виснажливій, важкій роботі, але й взаємного роздратування. Умови, в яких вони опинилися, викликають у них своєрідну покірливість і байдужість, ці почуття відвертають їхні погляди від невідомої небезпеки, та за ними, трохи глибше, зачаївся паросток ненависті, який починає проростати щоразу, коли доводиться витягати сани, підганяти собак, обминати торос чи без кінця провалюватись у мокрий сніг.
— Це він мене втягнув у таке, — голос належить Ялмарові. — Якби не він, я б давно кинув усе…
Чоловік тепер так далеко попереду, що не чути, як він щось гукає Ялмарові. Чоловік поганяє собак у напоєний голубим світлом присмерк, у сіро-блакитнявий світ криги, куди ніколи не ступала людська нога. Він відчуває, що не може дозволити собі бодай миттєвої слабості, бо Ялмар, хоч як він далеко, відразу вловить її, і на його обличчі майне посмішка. Не зловтішна, звичайно. Навпаки, сповнена співчуття. Але цієї думки Чоловікові досить, щоб іти швидше за собак, ноги його не знають утоми. Тому Ялмара прив'язує до нього якась сила й тягне вперед. Обох їх та сила тягне один до одного і водночас відштовхує один від одного.
Настає ніч. Безбарвне весняне світло полярної пустки, їм видно майже так, як удень. їхні сліди, що звиваються між торосами й плесами відкритої води, підсилюють враження самоти. Сліди йдуть від корабля у велике невідоме, де тільки смерть — велике відоме.
Маленький намет, який вони взяли з собою, зроблений із сирового шовку й не має дна. Надворі зривається вітер і переходить у бурю. Мандрівники відгрібають сніг убік і сидять у спальних мішках, поки на кухонній машинці, званій примусом, гріється юшка. Цю машинку винайшли шведи. А Чоловікові дали, щоб він випробував її в дорозі. Вони жують тверді замерзлі котлети з ведмежого м'яса й відчувають, як до них повертається снага. Але вершина їхньої вечері — тепла юшка. У них знов дзвінкішають голоси, знов жвавішають думки. Вони пробують висушити рукавиці, засунувши їх під одяг до голого тіла. В них є з собою трохи сухої осоки, і вони підстеляють її в комаги. Перед ними коротка ніч. Адже треба використовувати на мандрівку весь довгий день, коли вони хочуть досягти полюса, поки скінчаться харчі.
Досягти полюса!
Хіба сьогоднішня дорога не здається такою, що внутрішній голос питає, чи вони справді його досягнуть? А це ж іще тільки перша велика проба сил, перше змагання з кригою, зі смертю, з незчисленними милями. Голос обережно шепче, так тихо, що його майже не чути: "Ви ніколи не досягнете полюса…
Ви ніколи не досягнете полюса…
Шлях назад, на тверду землю, буде в багато разів довший, ніж шлях до полюса.
Корабель весь час міняє місце, тому ви ніколи його не знайдете. Тому вас ніколи не знайдуть".
Та годі про це.
Уночі вони страшенно мерзнуть. Мокрий від поту спідній одяг і такий самий мокрий від крижаної води верхній не дають тепла, вони крутяться в спальних мішках і не можуть заснути. Треба негайно щось робити, якщо вони хочуть зберегти надію вижити. Вони знаходять раду. В кожного з них температура тіла близько 37 градусів. Слід зробити так, щоб вітер якнайменше видував те тепло. Вони розпорюють кожен свій спальний мішок і зшивають їх докупи в один. Залізти в нього не так легко, але зрештою їм це вдається. Треба тільки трохи поморочитись. Тепер вони гріють один одного. Їм знов починає здаватися, що й неподалік від безлюдного полюса можна жити.
5
Шлях до полюса й далі такий самий важкий, стомливий, неможливий. Вони впрягаються в сани, щоб допомогти собакам, і тягнуть разом із ними. Обличчя в них обвітрені, поорані зморшками, краї носа обмерзли, пальці задубіли й стали тверді, мов крига. Вони пробиваються до точки на карті, де перед ними ніхто ще не був. Час від часу їм вивертає нутрощі, і собаки б'ються за блювотиння.
Один до одного вони звертаються на "ви". Намет такий низький, що вони торкаються головою верха, навіть сидячи. Не можна простягти руку: завжди натикаєшся або на полотнище, або на свого товариша. Годилося б виявляти звичайну в таких випадках чемність, казати: "Вибачте, я ненавмисне". Та хто буде думати про чемність серед цього безмежжя, на шляху до полюса, куди ще ніхто не доходив? У найтяжчі вечори, після особливо виснажливої дороги, в них здіймається гіркота, переростаючи в те, що вже можна назвати ненавистю. Тоді в Чоловікових очах горить жовте полум'я.
Чоловік помічає небезпеку. Помічає, зважує її, робить висновок і наказує. Адже тут він старший.
— Нам треба щоранку розповідати якусь смішну історію, щоб цим приготувати себе до виснажливого дня.
Вони сидять, промоклі наскрізь, у тісному наметі. Згори на них і на кригу ллється синє світло. Світло, яке живе над синьою пусткою. Але тепер важливо бути оповідачем, а не поетом. Ялмар якраз мастак оповідати різні історії. Та йому ніби заціпило. Мов хлопчак, якому бракує слів, він розповідає про свої спостереження над собаками. Дві суки розпалюють у собі страшні ревнощі. Між ними лежить показний собацюра і тримає обох у послуху. Чоловік голосно регоче й вигукує:
— Ви мастак, Ялмаре!
Вони обидва розуміють, що цього вечора можна говорити про собак. І не вмовкають: то хвалять їх, то лають, то захищають, то вишукують у них вади. Але обидва знають ще й інше: вранці два перші собаки мають загинути.
Вони прикидають, котрі саме. Два найкволіші. Їх зжеруть інші. Так би мовити, не встигнуть убиті захолонути, як їх з'їдять живі. Потім тих живих, худих, із пораненими лапами, поженуть знов у напрямку далекого полюса.
Мандрівники мовчки, похапцем снідають і, не дивлячись один на одного, виходять надвір. Жоден із них досі не вбивав собаки. Найкраще було б застрілити їх, але треба ощадити набої. Не вдаватись до рушниці там, де можна обійтися ножем. Вони вигострюють ножі, сумно перезираються і йдуть кожен за свою купу криги, ведучи по жалюгідному собаці. В Ялмара й тут більше вправності. Він упорюється за одним ударом. Вони рубають м'ясо й ділять його між собаками. Собаки такі голодні, що з'їдають по шматку свого родича. Тепер мандрівники обидва відчувають, що переступили якусь межу. В Чоловіка дрижить голос, коли вони зустрічаються біля намету. Ялмар мовчки витирає ножа об холошу. І, як вияв їхньої спільної муки, лунає Чоловіків голос:
— Може б, ми перейшли на "ти"?
6
З ними відбувається дивна зміна — вони погоджуються на тому, що злочини бувають полярно протилежні: з доброю і з поганою метою. В історії, яку вони розповідають під час сніданку, має бути щось дражливе, а то воно не подіє на них. Розуміють вони також, що мусять дійти до крайньої межі і скуштувати сирого собачого м'яса. Це буде їхнім випробуванням. Вони переконують себе, що це буденна річ — коли треба, то треба. І витримують випробування. Підходять на крок ближче до жорстокості й тим самим стають здатні на великі вчинки.
А от тиша може довести людину до божевілля. Найгірше, коли серед тиші залунає якийсь звук. Загавкає собака, хтось із них крикне чи зарипить полоз на кризі. Тоді весь світ ніби напружується і не зважується дихнути. Такої миті тиша може розчавити людину.
Вони мають два каяки. Кожен важить по вісімнадцять кілограмів. Каяки лежать упоперек саней. Їх не можна міцно прив'язати. А ще гірше, що вони чіпляються за кригу, коли мандрівники тягнуть сани повз тороси. Каяки їм будуть потрібні, як вони вертатимуться назад із полюса без собак, добираючись до твердої землі скреслим морем, вертатимуться переможцями над білою пустелею. Цієї думки їм треба було міцно триматися.
Та якось вони побачили, що на обох каяках протерлись великі дірки. Якби їх такими пустити на воду, вони б відразу потонули.
Чоловік знов опановує себе. Він знає, що тепер від його сили волі залежить, чи лишиться в них мужність і надія.
Він негайно наказує стати табором. На кризі виростає низенький намет, і в синьому нічному світлі, розлитому над крижаною пустелею, двоє чоловіків, сидячи, орудують великими голками.