— Не проси своїх грошей! Іди, йди… Не випробовуй нашого терпцю!
Бідолашний батько подався геть плачучи, й незабаром його не стало видно.
Минуло півгодини, і весь цей час розбійники присягалися один одному, що ніколи не розкажуть отаманові про те, як подарували життя людині. Коли це з'явився верхи на своїй кобилі Паррон, а за спиною в нього сидів той самий косар.
Перелякані розбійники позадкували від свого отамана.
Неквапливо Паррон зліз на землю, взяв свого мушкета з двома цівками й, націлившись на товаришів, сказав:
— Дурні! Падлюки! Усіх вас повбивав би! Ану ж бо! Швидко віддайте цьому чоловікові ті гроші, що ви в нього забрали!
Дістали розбійники двадцять дуро й віддали косареві, а той кинувся в ноги чоловікові, якого боялися драпіжники і який мав таке добре серце.
— Ради бога, не треба! — сказав йому Паррон. — Без того, що ви розповіли мені, я б нізащо не дав їм ради. Тож бачите, даремно ви мені не вірили! Я сповнив свою обіцянку. Ось вам ваші двадцять дуро. А тепер… ходіть здорові!
Косар кинувся його обнімати, а тоді пішов геть, не тямлячи себе від щастя.
Але не ступив він і п'яти десятків кроків, як доброчинець знов покликав його до. себе.
Бідолаха зараз же вернувся назад.
— Що накажете? — спитав він, бажаючи прислужитися тому, хто повернув щастя його родині.
— Ви знаєте Паррона? — спитав отаман.
— Ні, не знаю.
— Ти помиляєшся! — заперечив розбійник. — Я — Паррон.
Косар стояв, мов громом прибитий.
Паррон підняв мушкета й випалив з обох цівок у косаря, і той повалився на землю.
— Проклятий! — тільки й прошепотів я.
Страх засліпив мені зір, та цієї хвилини я відчув, що дерево, до якого я був прив'язаний, ледь здригнулося, а пута мої ослабли.
Одна з двох куль, поранивши косаря, поцілила в мотузку, якою я був прив'язаний до стовбура, і перебила її.
Та я не зворухнувся, нічим не виказав того, що звільнився, а став чекати слушної нагоди для втечі.
Тим часом Паррон повчав своїх, показуючи на косаря:
— Отепер можете й пограбувати його. Телепні! Виродки! Відпустили чоловіка, хай собі ходить та голосить по королівських дорогах! А що, коли б не я натрапив на нього та не дав усьому цьому ради? Що, коли б його розпитали мігелети?[1] Розказав би все, де ви знаходитеся та де наше лігвисько, як розказав мені, і вже б оце ми всі сиділи в тюрмі. Бачите, що виходить, коли грабувати не вбиваючи? Та вже досить проповіді. Закопайте його.
Поки розбійники копали яму, а Паррон сів собі перекусити, спиною до мене, я потихеньку відійшов від дерева і спустився в найближчий яр.
Уже споночіло. Я припустив біжка і при світлі зірок набачив свого мула, що спокійнісінько пасся, прив'язаний до дуба. Сів на нього й не зупинявся, поки не добувся сюди…
Отож, сеньйоре, видайте мені тисячу реалів, і я розкажу вам, де гніздиться Паррон — той самий, що забрав мої три з половиною дуро…
Циган докладно змалював усі прикмети отамана, тоді забрав винагороду і пішов з будинку військового губернаторства. Його проводжали зачудованими поглядами граф де Монтіхо і писар, що був там і розповів нам про всі ці події.
Лишилося тільки переконатися, сповнилось чи не сповнилось те, що Ередія наворожив Парронові.
III
Через два тижні після того, як відбулася описана сцена, о дев'ятій ранку зібралося видимо-невидимо люду на вулиці Сан-Хуан-де-Діос і почасти на вулиці Сан-Феліпе гранадської столиці. Якраз шикувалися два загони мігелетів, що мали вирушити о пів на десяту на пошуки Паррона, чиє місцезнаходження, а також особливі прикмети його та всіх отаманових товаришів по злочинствах стали нарешті відомі графові де Монтіхо.
Наскільки збуджена була юрба цікавих, настільки урочисто прощалися мігелети зі своїми рідними та друзями перед важливою виправою. Такого страху нагнав Паррон на весь древній гранадський край!
— Зараз будемо, певно, вже шикуватися, — озвався один мігелет до другого. — І щось я не бачу капрала Лопеса…
— І мені це дивно, бо ж він приходить завжди перший за всіх, коли треба рушати на Паррона… Він-бо його ненавидить усією душею!
— То ви не знаєте, що сталося? — втрутився в розмову третій.
— Привіт! Це наш новий товариш… Як тобі ведеться в нашому загоні?
— Чудово! — відказав новачок.
Це був чоловік із блідим обличчям та шляхетними манерами, до яких зовсім не пасував солдатський мундир.
— Ну, то яка в тебе новина? — нагадав перший.
— Ах так! Загинув капрал Лопес… — відповів блідий мігелет.
— Та що ти, Мануелю? Не може бути! Я сам сьогодні вранці бачив Лопеса ось так, як бачу тебе…
Той, кого назвали Мануелем, проказав холодно:
— Півгодини тому його вбив Паррон.
— Паррон? Де?
— А тут, у самій Гранаді! Труп Лопеса знайдено на Собачому узвозі.
Всі замовкли, а Мануель засвистав патріотичну пісеньку.
— За шість днів — одинадцять мігелетів! — вигукнув якийсь сержант. — Паррон завзявся винищити нас! Але як же це так, що він у Гранаді? Чи не в Сьєрра-де-Лоха ми йдемо його шукати?
Мануель перестав свистіти і промовив із своєю звичною незворушністю:
— На місці злочину була одна стара, то вона каже, нібито Паррон, забивши Лопеса, пообіцяв: якщо підемо його шукати, то матимемо втіху його бачити…
— Друже! Просто диво, який ти спокійний! Говориш про Паррона з такою зневагою!…
— А хто такий Паррон? Людина та й годі! — пиховито відказав Ману ель.
— Шикуйсь! — крикнули в цю мить кілька голосів.
Два загони пошикувалися, і почався переклик.
Під цю хвилину нагодився і циган Ередія — прийшов, як усі, глянути на те блискуче воїнство.
Не зосталося непоміченим, що Мануель, новий мігелет, раптом затремтів і ступив крок назад, от ніби хотів заховатися за спинами товаришів.
Але Ередія уже втупив у нього свої очі, та як крикне, як підскочить, наче гадюка його вжалила! І дременув до вулиці Сан-Херонімо,
А Мануель звів рушницю, цілячись у цигана. Та інший мігелет устиг підбити йому руку, і Мануель поцілив у небо.
— Ти збожеволів!
— Мануель збожеволів! Мігелет із глузду з'їхав! — у тисячу голосів закричала юрба, що стала свідком цієї події.
Офіцери, сержанти й городяни зусебіч обступили новобранця, а той виривався з їхніх рук, щоб утекти; та його тримали ще міцніше, засипаючи питаннями, звинуваченнями, прикрими словами, не дістаючи, проте, жодної відповіді.
Тим часом Ередію на Університетській площі затримали якісь перехожі: почувши постріл та побачивши, що хтось біжить, схопили цигана як лиходія.
— Відведіть мене до військового губернатора! — просив Ередія. — Мені треба поговорити з графом де Монтіхо!
— Якого тобі ще графа де Монтіхо? — відказали ті, що його спіймали. — Он там стоять мігелети, а вже вони розберуться, що вчинити з тобою!
— Нехай буде й так, — погодився Ередія, — тільки подбайте, щоб мене не вбив Паррон…
— Який Паррон? Що ти верзеш, чоловіче?
— Ідіть та подивіться.
Сказавши ці слова, циган дався, щоб його відвели до командира мігелетів, і мовив, показуючи на Мануеля:
— Мій командире, онде Паррон, а я — той самий циган, що два тижні тому дав його прикмети графові де Монтіхо!
— Паррон! Паррона взяли! Паррон був мігелетом!.. — залунали голоси.
— Він, безперечно, — сказав тим часом командир, перечитавши ще раз отаманові прикмети, що їх йому дав військовий губернатор. — Які ж ми були недотепи! Але кому спало б на думку шукати ватажка розбійників серед солдатів, що йдуть його ловити?
— Дурень я! — крикнув у цю ж хвилину Паррон, пожираючи цигана очима пораненого лева. — Його єдиного я лишив живого! Так мені й треба!
Наступного тижня Паррона повісили.
Таким чином справдилася, з точністю до дня, циганова ворожба.
Аби гідно вивершити оповідь, скажу: це не означає, що треба вірити в непомильність подібних пророцтв. І аж ніскільки не означає це, що Парронова поведінка була розумна: убивати кожного, кому привелося його пізнати… Це означає тільки те, що шляхи провидіння недовідомі для людського розуму, — і якої ще більшої мудрості нам треба?
[1] Мігелети — каталонські гірські стрільці.