Вони завжди радились поміж собою.
Коли Пінгалака зупинився, Даманака мовив: "Любий Каратако, от бачиш, наш повелитель Пінгалака спустивсь на багнистий берег Ямуни, щоб втамувати спрагу, але чогось раптом зупинився. Яке ж то лихо скоїлося, що він закликав нас до бойового порядку, а сам, охоплений смутком, наче вкопаний, став під баньяном?" Каратака йому відказав: "Друже, а нам який клопіт? Недарма кажуть:
Коли людина знехотя до діла несвого стає,
їй буде так, як мавпі тій, що витягла з колоди клин".
Спитав Даманака: "Як це сталося?", і Каратака ось що розповів.
Оповідка перша
"А було це так. Неподалік од якогось міста один купецький син заходився в діброві храм будувати, присвячений його родинному божеству. Опівдні робітники, теслярі та інші майстри, пішли до міста попоїсти, а тим часом зграя мавп, що жила тут поблизу, підкралася до тої будови. Якийсь робітник залишив там наполовину розпиляну соснову колоду з загнаним у неї клином, що був виструганий [18] з дерева кхадира. Мавпи гралися, забавлялися, стрибаючи з дерева на дерево, вибиралися й на маківки храму. Котрась із них, якій, мабуть, судилося рано вмерти, заради цікавості скочила на недопиляну колоду, і коли стала витягувати лапами клин, то причандалля того мавписька потрапило в щілину. Чи варто пояснювати, що довелося зазнати бідоласі?Тому я й сказав: "А нам який клопіт?" До речі, ми харчуємося тим, що залишається від їжі лева. То нащо нам братися за діло, яке нас не обходить?"
Даманака йому заперечив: "Ет, голубе, хіба лише про наїдок потрібно дбати? Негоже так. Неспроста кажуть:
Аби зараять друзям у біді,
На ворога накликати погибель,
Велителеві служать мудрі люди,
А не для того, щоб набить живіт.
До того ж
Хто ради іншого живе, той істинним життям живе.
На що не піде стариган, набити щоб собі живіт.
Людське життя коротке, пов'язане воно
З багатством, доблестю й знаннями.
Хто знає це, по-справжньому живе.
А от ворони — ті живуть з пожертв.
Буває повний і струмок,
Бува й у миші рот ущерть набитий.
Радіють і нікчеми.
Дурниці декому приносять щастя.
До того ж
Хто народивсь, щоб молодість згубити неньці,
Не піднесе свойого роду корогов.
Помер хто у шаленім світі, чи родиться він знов?
Той справді народився, хто возвеличує свій рід.
Крім того,
Хоч виросла трава на березі ріки,
Та милостива нам її поява: [19]
Надію подає плавцеві,
Коли боїться він у вирі потонуть.
Не так багато є людей,
Які живуть життям високим,
Готові захистити інших,
Подібно до хмарин у спеку.
Вважають мудрі: мати істинно велика
Й наставника, що гідний шани,
Спроможна виносить під серцем.
Того, хто має незвичайний хист,
Але не виявить,— зневажать люди;
Торкнутись можна в дереві вогню,
Та не тоді, коли він вже палає".
І мовив Каратака: "Та ми ж з тобою не великі персони. Для чого нам втручатися в його справи? Бо ж кажуть:
Хто заговорить із низів без дозволу володаря,
Заслужить неповагу він, а то й презирство та ганьбу.
До того ж
Там слово промовляти варт, де дасть воно хороший плід,-
Стобарвність вирізниш як слід лише на білім полотні".
Але Даманака не погодився з ним: "Не треба, не треба так говорити.
Може стать малий великим, вірно служачи цареві,
Може все великий втратить, як у службі тій він схибить.
Через те й мовиться:
Цар милостив до тих, котрі найближче,
Хай безтямні, неосвічені, безрідні.
Так заведено — царі, жінки, ліани
До тих схиляються, хто близько біля них.
До того ж
Якщо слуги розуміють, звідки царські гнів і милість,
То нерідко вірні слуги верховодять над царями.[20]
Та для тих, знання у кого і мета ясна й висока,-
Для митця а чи вояки,— при царю найкраще бути.
Тим же, хто пихатий надто, хто своїм царем гордує,
Тим найтяжча буде кара — прошаком життя проскніти.
Той же, хто царів вважає неприступними і злими,-
Недбайливий ледацюга і нездатний до служіння.
Як слонів приборкать можна, змій а чи бенгальських тигрів,
Для розумних — щoб той владар! І його вони впокорять.
Підхід знайшовши до царя, мудрець доскакує посад,-
Опріч Малайських гір ніде сандал на світі не росте.
Якщо цареві догодив, чарівних матимеш красунь,
Багато коней, і слонів, і білі парасолі — теж".
І сказав тоді Каратака: "То що ж, любий, нам тепер робити?" — а Даманака відповів: "Зараз і наш повелитель Пінгалака, і все його оточення помирають від страху. Треба підійти до нього й дізнатися, що спричинило такий переполох, а потім уже й вирішувати, що має бути: дружба, війна, похід, замирення, сидіння у твердині, плутанина чи цілковита ясність?" Спитав Каратака: "А як же ти, любий, довідаєшся, чи перелякався наш володар?" Даманака йому відповів: "Хіба це так важко? Ось послухай, що кажуть:
Почувши річ, худоба навіть все збагне,
Лиш знак подай — рушає кінь і слон.
Розумний у чужих очах все прочитає,
Учений і немовлене почує слово!
А Ману що каже?
Обличчя вираз, порух губ, гримаси, жести, блиск очей
І слова настрій видають найпотаємніші думки.
Тож я піду сьогодні до охопленого страхом Пінгалаки, силою розуму свого врятую його від переляку, підкорю його собі і завдяки цьому добуду посаду міністра!"
Каратака здивувався: "Ти ж, любий мій, у службових справах нічогісінько не тямиш. Як же це тобі вдасться [21] підкорити його?" — "А так,— відказав Даманака,— як мудрий Дгаум'я наставляв пандавів перед вступом до міста Вірати. Та про це всі вояки знають:
Землі у квітах золотих жадають троє водночас —
Герой, мудрець і той, хто зна, як слід прислужувать царю.
Тож для служби має мудрий особливу мову знати,
Щоб царю робити благо і від нього мати ласку.
Хто чеснот не бачить в іншім, мудрі люди тим не важать,-
Солончак не дасть врожаю, скільки не ходи при ньому.
Вартий владаря служивий, хай злиденного й без царства,
Владарю служіння з часом дасть жадану нагороду.
Нехай і змушений мудрець у голоді сидіть, як стовп,-
Він від господаря чека заслужених винагород.
Скупого й грубого царя завжди ненавидить слуга,-
Чом не зненавидить себе, раз він не знає, як служить?
Царицю, принца, матінку, царя і радника його,
їх охоронців і жерця, як і правителя, шануй.
Слід слугам кинути царя, як в нього їм нема життя.
Мандрівники не рвуть плодів отруйних з арки-дерева.
Хто цареві каже: "Квітни!", хто в усіх ділах умілець,
Хто безмовний у служінні, той цареві наймиліший.
Хто тримає лад в палаці, стереже набуток в ньому,
Хто готує добре одяг, той цареві наймиліший.
Хто в розмову не вступає із прислугою гарему,
Хто не гляне на коханок, той цареві наймиліший.
Хто переступить не сміє меж пристойності в житті,
Мовляв: "Я в шані у царя", той цареві наймиліший.
Хто людей всіх зневажає тих, що роблять зле владиці,
Й сам добро для нього творить, той цареві наймиліший.[22]
Хто не гра в азартні кості, чуючи в них смерті подих,
На жінок царя й не гляне, той цареві наймиліший.
Хто у бій іде найперший, й сам у місті — між останніх,
Хто царів палац пильнує, той цареві наймиліший".
І спитав Каратака: "Ну, от підеш ти туди, любий, а з чого ж ти почнеш?" І Даманака на це сказав:
"Як добре слово мовить хтось, то й бесіда приємно йде.
Так на доглянутім лану зерно народжує зерно.
Кмітливці помагають тим, хто у халепу попаде,
Кмітливці вказують шляхи, як із халепи вийти їм.
Міністри зблиснуть мудрістю, перш ніж явити доброту.
(Так хмара грізно прогримить, перш ніж рясним линуть дощем).
Той, мов папуга, балакун, а той слова в душі хова.
А як зійдуться у гурті, стають подібні до заклять.
Я не заводитиму розмови в неслушний час. Колись мене батько навчав, що все треба робити розсудливо, не пускаючись здорового глузду.
Якщо і Брихаспаті сам промовить щось не до ладу,
Він, втративши здоровий глузд, заслужить кпинів і ганьби".
Мовив тоді Каратака:
"Нелегко вдовольнить царів, вони як білі пасма гір,
Оточені потворами, жорстокі,— важко їм служить.
До того ж вони
Царі, закуті у броню, готові вірити брехні,
Подібні до підступних змій, жадають завжди насолод.
Цар не доступний для людей, як не доступний сан святих,
Що невдоволення у них дрібне щось навіть виклика. [23]
Марно ласки від царя чекати,
її важко зберігати,
Та якщо вона здобута,
Збережеться, як вода в ставку".
Даманака відказав: "Воно справді так, але
Як здатний хтось, о милий мій, проникнуть в задуми чужі,
Він зможе неука того прибрати враз до рук своїх.
Якщо наслідувать царя,
Так і підлеглим добре жити.
Й ракшасів можна підкорити,
Як стежити за їхніми думками.
Коли у гніві цар, звернися
До пестуна його з хвалою,
І в милість царський гнів перейде,
Й підкориш ти його без заклинань".
Сказав Каратака: "Ну, що ж, якщо ти такої гадки, то я бажаю тобі успіхів на цьому шляху. Хай збудеться все, що ти задумав!" І Даманака, вислухавши таке напутнє слово, вклонився Каратаці й подався до Пінгалаки.
Пінгалака, помітивши, що до нього наближається Даманака, звелів вартовому, який стояв біля —входу: "Підніми жердину! Це наш, це Даманака, син нашого колишнього міністра.