До нього виходили шевці й дубильники та питали, скільки він хоче за шкури.
— Мірку грошей за одну, — відповідав Великий Клаус.
— Ти що, здурів? — вигукували ремісники. — Ти що, думаєш, ми тратимо гроші мірками?
— Шкури, шкури! — і далі кричав Клаус. — Кому шкури? — і всі, хто питав у нього про ціну, отримували однакову відповідь: — Мірка грошей.
— Та він кепкує з нас! — обурились ремісники. Тож шевці похапали свої ремені, а дубильники — шкіряні фартухи, й всі разом заходились лупцювати Великого Клауса.
— Шкури, шкури! — кричали вони, кепкуючи з бідолахи. — Ми зараз так покарбуємо твою шкуру, що вона стане чорно-синя!
— Ану проженімо його із міста! — вирішили вони гуртом.
І Великому Клаусу довелося чимдуж утікати, адже його досі так нещадно ще не били.
— Ох, — сказав він, коли дістався додому, — Малий Клаус поплатиться за це. Я заб'ю його до смерті!
Тим часом померла старенька бабуся Малого Клауса. Вона була недобра, люта і часто на нього сварилася. Спочатку Клаус намагався повернути бабусю до життя, а коли спроби виявились марними, то вирішив, що покійниця може полежати в його ліжку цілу ніч, а він сам спокійно посидить у кріслі, що стояло в кутку кімнати, — він уже робив так не раз.
Уночі, коли він сидів там, відчинились двері, й увійшов Великий Клаус, тримаючи в руках сокиру. Він знав напевне, де стоїть ліжко Малого Клауса. Тож підійшов просто до нього й рубанув стареньку просто по голові, думаючи, що це повинен бути Малий Клаус.
— Отак тобі! — вигукнув Великий Клаус. — Будеш знати, як робити з мене дурня! — на цих словах він вийшов із будинку.
"Оце так негідник, — подумав Малий Клаус. — Він же намагався вбити мене! Добре ще, що бабуся була вже мертва, а інакше він би загнав її на той світ".
Потім Малий Клаус одягнув стареньку в її святковий одяг, позичив у сусіда коня й запряг його у візок. Він примостив покійницю на задньому сидінні так, щоб вона не впала під час їзди, й помчав через ліс. До заходу сонця до дістались до великого заїзду. Господарював там багатій, який мав щире серце. Але він мав один недолік — гарячкував, бо не міг себе стримувати.
— Вітаю, — сказав він Малому Клаусу. — Чим можу прислужитись?
— Та ось, — почав розповідати Малий Клаус, — прямую до міста зі своєю старенькою бабусею, вона сидить у візку позаду. Я не можу завести її до приміщення. Чи не винесли би ви їй склянку меду? Але говоріть дуже голосно, бо вона недочуває.
— Гаразд, постараюсь, — запевнив господар.
Він налив склянку меду й приніс її мертвій бабусі, яка, здавалось, сиділа у візку.
— Тримайте, це склянка меду він вашого внука, — промовив господар.
Мертва жінка не промовила ні слова, просто нерухомо сиділа.
— Ви мене чуєте? — крикнув господар голосно, як тільки міг. — Це склянка меду від вашого внука!
Він викрикував це раз за разом, а вона ніяк не реагувала. Зрештою він розлютився і шпурнув склянку просто їй у обличчя. Склянка вдарила її в обличчя, і старенька випала з візка, адже вона сиділа там не прив'язана.
— Ти що? — закричав Малий Клаус, вискочивши з дверей. Він схопив господаря заїзду за горло. — Ти вбив мою бабусю! Дивись, яка рана в неї на чолі!
— От лишенько! — залементував господар, заламуючи руки. — Це мене підвів мій запальний характер. Клаусе, ріднесенький, на тобі мірку грошей. Я поховаю твою бабусю так, наче вона моя власна. Тільки благаю, мовчи, нікому нічого не кажи, бо якщо мене схоплять, то скарають на горло, а мені цього ой як не хотілося б!
Так і вийшло, що Малий Клаус отримав ще одну мірку грошей, а багатій поховав його бабусю, наче рідну.
Коли Малий Клаус дістався додому, він негайно послав хлопчика до Великого Клауса, щоб позичити в нього мірку.
"Як це так? — подумав Великий Клаус. — Хіба ж я його не вбив? Треба самому піти й подивитись".
Тож він пішов до Малого Клауса, взявши з собою мірку.
— Звідки в тебе всі ці гроші? — вигукнув Великий Клаус, вирячившись на скарби сусіда.
— Замість мене ти вбив мою бабусю, — пояснив Малий Клаус. — І мені за неї дали мірку грошей.
— Гарна ціна, на всі випадки одна, — гмикнув Великий Клаус.
Тож він подався додому, схопив сокиру й одним махом зарубав свою власну бабусю.
Потім поклав її на візок і поїхав у місто до аптекаря, котрому й запропонував придбати тіло небіжчиці.
— Чиє це тіло, і де ти його взяв? — запитав аптекар.
— То була моя бабуся, — відповів він. — Я зарубав її одним махом, а тепер збираюсь отримати за неї мірку грошей.
— Хай простить тебе Господь! — вигукнув аптекар. — Ти не при своєму розумі! Нікому не розказуй такого, бо тебе скарають на горло.
І аптекар завів із Клаусом серйозну розмову про те, який страшний злочин той вчинив, — пояснив, що такий грішник неодмінно буде покараний. Великий Клаус так перелякався, що миттю вискочив із аптеки, скочив у візок, хльоснув батогом коней і помчав додому. Аптекар та інші люди подумали, що він просто божевільний, тож дали йому спокій.
— Ти мені за це заплатиш, — сказав Великий Клаус, щойно опинився на битому шляху, — неодмінно заплатиш, Малий Клаусе.
Тож коли він дістався додому, він узяв найбільшу торбу, яку тільки зміг знайти, й подався до Малого Клауса.
— Знову ти познущався із мене! — закричав він. — Спочатку я вбив своїх коней, потім вкоротив віку власній бабусі. Й усе це — твоя вина! Але ти більше не пошиєш мене в дурні!
На цих словах він схопив Малого Клауса, запхав його до торби, повісив її на плече й сказав:
— Зараз тобі прийде кінець — я тебе втоплю в річці!
Великий Клаус мусив здолати чималенький шлях, щоб дістатись до річки, до того ж Малий Клаус був не найлегшою ношею. Шлях пролягав повз церкву, звідки долинали звуки органа й чудовий спів. Великий Клаус опустив свою торбу на долівку перед церковними дверима й вирішив, що йому не завадить зайти й послухати кілька псалмів. Малому Клаусу все одно не вибратися з торби, а люди були в церкві. Тож Великий Клаус увійшов досередини.
— От лишенько, от халепа! — зітхав Малий Клаус у торбі. Він крутився й вовтузився, але послабити мотузку, якою торба була зав'язана, не вдавалось.
Саме тоді повз нього проходив старий сивий пастух. Він грубою палицею поганяв поперед себе велику череду худоби. Корова перечепилась через торбу, в якій лежав Малий Клаус, і перевернула її.
— От лишенько, — далі зітхав Малий Клаус. — Я ще такий молодий, а вже потраплю на небеса!
— А я, бідна моя голова, — поскаржився пастух, — уже дуже старий, та все ж не можу туди попасти.
— Якщо ти розв'яжеш цю торбу, — вигукнув Малий Клаус, — і залізеш у неї замість мене, то будеш там дуже скоро.
— З превеликою радістю! — відповів пастух і розв'язав торбу, з якої прожогом вискочив Малий Клаус.
— Ти подбаєш про мою худобу? — запитав старий, залізаючи до торби.
— Авжеж, — сказав Малий Клаус, а потім зав'язав торбу й погнав череду в поле.
Вийшовши з церкви, Великий Клаус узяв торбу й завдав її собі на плечі. Вона тепер здавалась легшою, адже старий пастух не важив і половини того, що Малий Клаус.
— Торба тепер здається легшою, — сказав він. — А, напевно, це тому, що я побував у церкві.
Тож він пішов до широкої та глибокої ріки й кинув туди торбу, думаючи, що там Малий Клаус.
— Катюзі по заслузі! — вигукнув він. — Більше ти не знущатимешся з мене!
Коли ж він повертався додому, то на роздоріжжі побачив Малого Клауса, який спокійнісінько гнав череду.
— Як це так? — здивувався Великий Клаус. — Хіба ж не тебе я щойно втопив?
— Мене, — відповів Малий Клаус. — Ти кинув мене у річку десь зо півгодини тому.
— Але звідки в тебе ця худоба? — запитав Великий Клаус.
— Це не просто корови та бички — це морська худоба, — відповів Малий Клаус. — Я розкажу тобі, що зі мною сталось. А ще дуже дякую, що ти мене втопив. Бачиш, я тепер стою перед тобою, та ще багатий, як король. Не сперечаюсь, лежати в торбі було дуже страшно, і вітер так загрозливо свистів у моїх вухах, коли ти кинув мене з моста у воду. Я негайно опустився на дно, але шкоди не зазнав, бо впав просто на м'яку травичку, що росте там. До мене підпливла маленька вродлива русалонька. Вона була вбрана у білі шати, а її коси були прикрашені вінком із зеленого листя. Вона взяла мене за руку й сказала: "Малий Клаусе, ти прибув. Ось худоба для тебе. А через милю на дорозі на тебе чекає ще одна череда — вона теж належатиме тобі". Тоді я побачив, що по річці пролягає великий шлях для людей, що живуть у морі. Дно ріки було встелене чудесними квітами й свіжою травою. Повз мене стрімко пропливали риби, точнісінько як тут повз нас пурхають птахи. А які гарні там люди, а яка доглянута худоба пасеться на пагорбах і долинах!
— Але чому ти повернувся назад, — запитав Великий Клаус, — якщо там, унизу, так добре?
— Ну, — промовив Малий Клаус, — з мого боку найрозумніше було повернутись. Я ж щойно тобі казав, що русалонька мене запевнила: далі на дорозі мене чекала худоба. Звісно, під дорогою вона мала на увазі річку, адже вона не може мандрувати іншим шляхом. Але я добре знаю, яка ця річка покручена — звивається до вправо, то вліво. Тож ця дорога здалась мені надто довгою, і я обрав коротшу. Вибрався на землю, перетнув поле й знову дістався до річки. Так я скоротив собі шлях десь на півмилі й хутчіше отримав свою худобу.
— Оце пощастило! — вигукнув Великий Клаус. — А як ти думаєш, мені перепаде морська худоба, якщо я спущусь на дно ріки?
— Гадаю, так, — сказав Малий Клаус. — Але я не зможу понести тебе в торбі, бо ти надто важкий. Але якщо ти підеш до моста й залізеш у торбу, я скину тебе із превеликим задоволенням.
— Дякую, — промовив Великий Клаус. — Але запам'ятай: якщо я там не знайду морської худоби, то дам тобі добрячого прочухана, коли виберусь!
— Добре, добре, вгамуйся вже! — примирливо буркнув Малий Клаус, і вони попрямували до ріки.
Коли вони наблизились до берега, худоба мерщій спустилась до води, щоб напитись.
— Глянь, як вони поспішають, — сказав Малий Клаус. — Ох і кортить їм знову опинитися на дні!
— Давай, не барись, допоможи мені, — сказав Великий Клаус, — бо відлупцюю.
І заліз у торбу.
— Поклади сюди камінь, — наказав Великий Клаус, — бо я не можу потонути.
— Не бійся за це, — відповів Малий Клаус, але все ж таки поклав великий камінь у торбу, міцно її зав'язав і жбурнув у воду.