Ти вмер перед трьома днями. Твоє останнє слово було – ім'я жінки, а не ім'я Господнє. Ти належав би Люциперови, якби він захотів тебе. Розумієш?
– Так.
– Хочеш жити?
– Чи ти Люципер?
– Так або ні, це не важне. Хочеш жити?
– Самий?
– Ні, побачиш її.
– Коли?
– Ще цієї ночі.
– Гаразд, – сказав я, пробуючи встати. – Твої умови?
– Не даю тобі жодних, – відповів. – Не віриш, щоб я деколи мав охоту робити добро? Цієї ночі вона улаштовує бал; поведу тебе туди.
– Отже ходімо.
– Ну, вставай!
Подав мені руку, й я піднявся. Відчував я страшний голод.
– Тепер ходи за мною, – сказав Люципер. – Можливо, розумієш, що я не можу вести тебе головною брамою; грабар не дозволив би вийти тобі, мій дорогий, бо звідси вже ніхто не вертається. Ходи за мною, насамперед підемо до твого мешкання, де ти переодягнешся; не можеш прецінь з'явитися на балі в цім одязі, тим більше, що це не масковий бал. Загорнися добре, тепер ночі холодні, й ти легко міг би нахолодитися.
І Люципер засміявся, як тільки дідько може сміятися, ступаючи далі.
– Я пересвідчений, – озвався потім, – що ти ще не довіряєш мені, хоча я тобі зробив добре діло. Такі ви, люди, завсіди невдячні для своїх приятелів. Не тому, щоб я ганьбив тебе за невдячність, але я хотів би бачити тебе принаймні трохи веселішим.
Я йшов за ним весь час холодний, наче мармурова статуя; тільки коли панувала мовчанка, було чути стукіт моїх зубів.
– Чи прийдемо ще завчасу? – питаюсь з надлюдським змаганням.
– Нетерпеливий! Отже, мусить бути дуже гарна?
– Як ангел!
– Ах, мій дорогий, мусиш признати, що ти не є занадто делікатний, говориш мені про ангела, мені, що був ним самий, а все ж ніякий ангел не зробив би для тебе те, що я сьогодні. Але прощаю тобі ще; людині, три дні мертвій, треба вже щось вибачити. До того, як я тобі вже сказав, маю добрий настрій, бо сталися в світі речі, які мене занадто потішили; я вже думав, що людство винародовлюється, що стає в останніх часах чесним, але ні, людство все ще таке, яким я його вчинив. Не мав я вже давно такого щасливого дня; від вчорашнього вечора прибуло мені тільки в Европі шістсот двадцять два самогубства, між ними є більше юнаків, як старців, а це вже означає страту, бо вони вмирають без дітей; дві тисячі двісті сорок п'ять убивств, знову тільки в Европі, інші континенти не рахую; два мільйони шістсот двадцять тисяч нових розводів, що і не дуже дивне, бо ж маємо тепер сезон для балів; дванадцять сот підплачених суддів, звичайно буває їх ще більше. Але найбільшу радість зробило мені двадцять шість молодих дівчат, з яких найстаршій не було ще вісімнадцять років, які вмерли без віри в Бога. Обрахуй, мій дорогий, що мій зиск у самій Европі зріс на два мільйони шістсот двадцять вісім душ; не рахую сюди крадежі, фальшування монет і насильства, бо це тільки дрібні сотики. Ось глянь, коли денно три мільйони людей пропаде, то за який час цілий світ належатиме мені?
– Розумію твою радість, – я пробурмотів.
– Говориш це якось смутно; чи, може, боїшся мене? Роздумаймо трохи, прошу: чим був би світ, якби мав тільки небесні чесноти, а не мої пристрасти? Люди умерли б з нудьги, спліну. Хто винайшов золото? Я. Хто гру? Я. Любов? Знову я. І ти сам, якого я перед хвилиною вивів з могили, ти не йдеш шукати чистої любови тієї жінки, куди я тебе веду, але ночі повної насолоди.
– Чи ще далеко? – спитав я знову, бо ми весь час йшли, але все ще між могилами.
– Ти вже знову нетерпеливий? Та ж я веду тебе найкоротшою дорогою. Не журись, прийдемо ще завчасу. Я обіцяв тобі бал, і свого слова дотримаю.
Кінець кінців дійшли ми до цвинтарного муру. Люципер подав мені руку, і ми легко перенеслись в повітрі на другу сторону.
– Чи хочеш бачити, що тепер діється в Парижі?
– Ні, радше ходімо.
Ступали ми без найменшого шелесту вулицями, не зустрівши ні тіні, аж на кінець дійшли до нашого дому.
– Пізнаєш? – запитався.
– Так, увійдім.
– Чекай, нехай отворю, бо я найшов спосіб, як обкрадати доми. Я маю по два ключі від усіх дверей, крім тих, що ведуть до раю.
Ми ввійшли. Тиша, що панувала надворі, окружила нас і тут; на мене напав жах. Уявіть собі, що ви входите до свого мешкання, звідки вас перед двома днями винесли мертвого, і надибаєте всі знайомі предмети так, як ви їх залишили підчас хороби. Я пішов швидко до печі, засвітив свічку, щоб пересвідчитись про дійсність, бо все здавалось мені неприродним Але це була правда. Це була справді моя кімната. Зі стіни всміхався до мене портрет моєї мамусі, і книжки, що я їх читав ще кілька днів перед смертю, лежати на столі; тільки на ліжку не було ні перин, ні покривала, і всюди на скринях бачив я печатки.
Люципер сів вигідно на канапу і почав читати "Житія святих".
В тій хвилині я станув перед дзеркалом і побачив сам себе у своїм спеціальнім одязі; я був блідий, очі мої були без блиску. Я почав сумніватися в це життя, що його позичила мені таємнича сила, і тому положив руку на серце: моє серце не билось. Я сягнув скоро до чола – воно було студене, як і мої груди, живчик німий, як і моє серце, а все ж я пізнавав усе, що залишив. Та найгірше з усього було те, що я не міг відірвати очей від дзеркала, яке відбивало мою скаменілу, мертву постать. Кожний найменший рух моїх уст відбивався у ньому, наче кошмарний усміх мерця. Не міг я ані ворухнутись, ані крикнути, щоби закликати Люципера. У старім годиннику озвався темний, неясний звук, що попереджує биття, опісля годинник відбив дві години, відтак запанувала тиша. В кутку я побачив Люципера, що заснув над "Житіями святих". Кінець кінців я міг ворухнутись і обернутись. Навпроти мого дзеркала було ще друге, і я знову побачився при неясному світлі одної свічки. Мій жах дійшов до вершка, і з моїх уст вирвався оклик. Люципер пробудився.
– Ось, – сказав, показуючи на книгу, – цим хотять збудити в людях чесноту, а це таке нудне, що я заснув, я, що не сплю вже шість тисяч літ. А ти ще не готовий?
– Ні.
– Отже спішись. Зломи печатки, візьми свій одяг, головно золото. Завтра засудить справедливість якогось нещасника за зламання печаток і крадіж. Це буде моєю малою винагородою.
Я хутко одягався, час до часу доторкаючись до свого чола, що було весь час холодне. Коли я був уже готовий, спитав Люципера:
– Побачу її?
– За п'ять хвилин.
– А завтра?
– Завтра працюватимеш у своєму звичайному життю. Ходімо.
За хвилину ми вже були перед палатою і ввійшли туди. Я пізнав перон, вестибюль, передпокій.
Салони переповнені елегантним товариством, всюди квіти, сяйво світел і самоцвітів. Саме танцювали. Глянувши на цю веселість, повірив і я у своє воскресіння.
– Де вона? – питаюсь.
– У своєму будуарі.
Я перейшов через салони, не звертаючи більше уваги на Люципера. У дзеркалах відбивалося моє бліде обличчя, але тут я не був самітний; тут було товариство, тут не був цвинтар, але бал, тут не панувала смерть, але любов.
Забувши про все, я тужив тільки за нею.
Я ввійшов до дверей будуару і побачив її, кращу, ніж іншим разом, одягнену в білу туалету; рамена та руки мала вона запаморочні. Я зупинився, неначе в екстазі. Коли я появився, вона була окружена молодими мужчинами, яких не слухала: враз підняла недбало свої чудові очі і побачила мене. Хвилину здавалось, що вона здивована, але потім солодко усміхнулась і, залишивши всіх, вийшла мені назустріч.
– Бачите, яка я вже здорова, – сказала.
Музика почала знову грати.
– Щоб вам це доказати, хочу з вами затанцювати вальса, – і звісилась на моє рам'я.
Нагло побачив я Люципера біля себе. Я використав хвилину, коли вона сказала кілька слів до одної дами, і прошепотів до нього швидко:
– Ти додержав слова; дякую тобі, але хочу бути з нею ще цієї ночі.
– Гаразд, – відповів Люципер і зник.
Щоб пересвідчитись знову, що я живу, я стиснув рам'я тієї, задля якої вийшов з могили, і опісля повів її до зали.
Грали саме один з тих п'янких вальсів, при яких зникає все довкола, коли людина не знає вже одна за одну, коли руки складаються, і віддих згоджується з тактом. Я танцював, наче без змислів, маючи очі, вдивлені в її очі, що обіцяли мені любов. І вальс поривав нас у своєму бистрому, поривному темпі. Танцювали ми так довго, аж музика замовкла, навіть не помітивши, як ми залишилися самі.
Повів я її до будуару, де вона сіла у крісло, наче п'яна, і закрила очі. Я схилився над нею і зашептав:
– Коли б ви знали, як вас люблю.
– Знаю це, – відповіла, – і я люблю вас.
Я думав, що здурію з радости.
– Я дав би своє життя за годину вашої любови і свою душу за одну ніч.
– Слухай, – сказала вона нараз, отворяючи перед мною тапетові двері, – за хвилину будемо самі. Чекай на мене тут.
Я опинився в її спальні, що була освітлена алебастровою лампою, як і тоді. Сів я біля печі, бо знову почало мене морозити. Чув, як від'їжджають повози один за другим, уже від'їхав останній, згодом запанувала тиша. Знову почав огортати мене жах. Я не відважувався оглянутись поза себе і тремтів з холоду. Вложивши голову до рук, я почав згадувати свою нещасну мамусю, що оплакує свого сина, що був для неї всім, а в його думці тепер стояла вона аж на другому місці. Дні мого дитячого віку перелітали тут перед моїми очима, наче веселий сон. Я бачив мамусю, як стояла вона при мені завсігди, коли було найгірше, і старалася злагіднити кожний біль мойого життя.
Можливе, що в годині, коли чекає мене ніч любови, вона проводить цю ніч у сльозах і у споминах про мене, нещасна, залишена. Ця думка була для мене нестерпна, я відчув болісні докори сумління, і сльози появилися в моїх очах.
Я встав, але у дзеркалі побачив білу тінь. Це була моя гарна вибрана. Вона пригорнула мене до себе, і я миттю забув про все.
Була це ніч невисловлена, блаженність ніколи не зазнана. Ані в своїх найсміливіших снах я не бачив ніколи такої жінки: палкої, ніжної, в'юнкої, з поцілунками, що палили мої уста, зі словами, що палили моє серце.
– Мусиш відійти, – сказала вона мені, коли світало, – не можеш тут залишитись. Але, як тільки настане вечір, прийди знову.
Востаннє я почув її уста на своїх, вона пристрасно стиснула мені руку, і я відійшов.
Надворі панувала ще досі тиша. Настав день, сумний, понурий.
Я ходив, наче у сні, ледве віруючи у своє життя, і не відчував ані того, що мав би піти до своєї нещасної мамусі, або, принаймні, вернутись до своєї кімнати.