"Червоний Вартовий" на рифі

Ще не загартованим від тюремних зітхань і сцен серцем він жалів засудженого, чиє життя було тепер таке коротке, жалів, хоч і знав, за що його засуд­жено. Останніми днями його дуже боліли зуби, і тепер щелеп був йому сповитий фланелевим бинтом. Отже, коли він звільнявся з посту, востаннє, він сказав в'язневі, що взяв відпустку в місто, щоб витягти собі зуба. Його варта ось уже мала скінчитись — зоставалось якихось півгодини, коли, прохо­дячи повз камеру засудженого, він побачив щось, що витіс­нило з його уяви всі інші думки.

Пролунав, ґерґочучи й задихаючись, якийсь звук; ноги Комбо простяглись на підлозі, він висів на черезсідельнику, що правив йому за пояс, прив'язаному до залізної штаби ліжка. Людина старша й досвідченіша, може, переждала б яку мить, бо ні разу досі в'язень не виявив ні найменшого наміру до самогубства, навпаки, він з прокляттям об'являв, що "гра ще не скінчена". Але Аштон, кинувши рушницю, похапливо одімкнув патентований замок фіртки і прожогом кинувся в камеру. Краще б він був увійшов у клітку тигра. За одну се­кунду вбивця впав на нього усім своїм довгим мускулястим тілом, звалив його долі, його жилаві руки обценьками схо­пили його за шию й не випускали доти, доки не видуши­ли з неї подиху життя.

Нарешті, випустивши шию зі своїх лютих пальців, в'язень підвівся й важким оком глянув на нерухому річ, що з роззяв­леним ротом і висунутим язиком вилупила на нього мертві очі. Потім він задоволено хрокнув, обшукав кишені мертвя­ка і, швидко здибавши те, що йому було треба, зняв свої ніжні кайдани. Далі, виглянувши в коридор, він почав уважно при­слухатись. Та в тиші не було ні звука, окрім гуркоту якогось далекого динамо. Він уже давно чув дев'ятигодинний гармат­ний постріл з батареї на горі і знав, що йому, отже, небагато зоставалось часу. Хутко й моторно він узявся до роботи... За деякий час вартовий з оповитим обличчям і рушницею на плечі ходив повільно взад і вперед, спиняючись кожного разу подивитись у камеру, де на одному боці накритого ліжка ви­глядала скута нога. Раптом його погляд упав на чотирикутню білу річ, що лежала долі в камері; він увійшов у камеру, недбало підібрав якусь картку й запхнув її в ліжко. Коли б то він знав!

Розділ III. Гавань порятунку

— Е, матері його чорт! Хлопче, ти оп'ять хворієш? Бачу, бачу, ота тварюка ще тут, як слід. Добре вже, коли йому ви­тягнеться шия, він ураз заспокоїться. Ну, йди собі і вирви собі оту штуку.

Це сказав Сюлліван чоловікові з перев'язаним обличчям, що, насунувши кашкета на брови й тулячи носовичок до рота, здавалося, був годен тільки кивати головою й буркнути щось, указуючи на камеру на знак того, що під час його дежурства все було гаразд.

Коридором, східнями, тоді другим коридором, у повному електричному світлі перейшов фальшивий вартовий, тулячи одну руку до лиця, а другою стискуючи рушницю. У кінці останнього коридору був критий двір, а в кінці його він міг бачити високий забраний ґратами вхід до тюрми, і через ре­шітку, здавалося, підозріло заглядав великий круглий білий місяць, — такий він здавався близький. Аж ось шлях до волі здавався відкритим і, інстинктовно поставивши свою руш­ницю на полицю коло лівої стіни, він повернувся до малень­кої одчиненої фіртки праворуч від завжди зачиненого голов­ного входу.

Але ніхто не виходить так легко з тюрми порту Ендевер, чи зв'язаний, чи свобідний. Начальник, старий армейський полковник, формаліст, отже, з усякими витівками щодо по­рядків, про це подбав. Отож, коли злочинець підійшов до фіртки зі спокійною радістю на серці і вдихнув свіжий дух ночі, якого так довго був позбавлений, з освітленої будки вий­шов чоловік і гукнув:

— Агов, Аштоне! їдеш уже витягати зуба? То так — іншо­го способу немає. Дай мені лише твою перепустку...

Холодний піт поточився тому струмками з лоба. Щоб виграти час, він щось невиразно промимрив і почав длуба­тись рукою в кишенях, шукаючи речі, якої там зазнаки не було.

Ідіот, осел! Це була та картка, що він був знайшов у ки­шені разом з ключем від кайданів і, навіть не глянувши на неї, пхнув у ліжко.

— Може, ти покинув її в своїй хаті, га? — запитав другий глузливо. — Що ж, синку, треба тепер знайти її, чи там у тебе зуб, чи не зуб. Випустити тебе без перепустки коштувало б мені моєї куртки. Отже, гайда, вертай назад і принеси мені картку.

Але цього той не міг насмілитись зробити. Проте на одну мить йому спало на думку повернутись, забити Сюллівана й забрати картку, що лежала під мертвим тілом на ліжкові. Але він не мав тепер зброї. Сюлліван був високий, дужий чоловік. Ні, це не годилось.

Крім того, не знати було, де Сюлліван є. Сюлліван міг за­брати собі в голову подивитись на свого в'язня. Він учув чи­юсь ходу.

Він вирішив в одну секунду. З тіні передньої він міг, не викриваючи свого інкогніто, вистрибнути геть, щоб умоти­вувати втечу зубним болем і втратою перепустки. Всі ці аль­тернативи промайнули в його мізкові за якихось десять ударів серця. Зважаючи, що його становище було безпорадне, вся розбишацька відвага схопилась у ньому. В очах йому почер­воніло. Озброєний, він може забити чоловіка, що застив йому дорогу, як він оце вбив другого. Раптом зірвавши з себе по­в'язки і скинувши з лоба кашкет, він показав викривлене лютою злістю обличчя. Черговий зблід і одсахнувсь. Влуч­ний удар кулаком схитнув і звалив його долі. Ще секунда — убивця вискочив фірткою й побіг вулицею, оповитий куря­вою, що білими хмарами здіймалася в білому місячному сяйві.

Пін, пін, пін, пін — свистіли кулі, що тюремні вартові випус­кали по летючій хмарі. Великий дзвін гостро й швидко вибивав удари, і похапливі напіводягнені салдати хапали рушниці, ви­бігали на вулицю і стріляли, добігаючи до хмар куряви.

Пін, пін, сзз, сзз... Як кулі сичали й дзичали за ним по гор­бку, вибиваючи далеко попереду нього маленькі цятки в ку­ряві! І як гув отой проклятий дзвін! Він ненавидів дзвони. Він завжди ненавидів дзвони ще з далеких днів в рідному місті Араватта, де він на дзвін уставав на світанку, прокрадаючись вогкою травою поза двором верхових коней. Якби йому коли привелося мати такий двір, він уже подбав би, щоб там були осідлані коні і вночі.

А влучили! Він почував, що з ноги цебенить кров, прото­чуючись у чобіт. Показав би він тому чортові, що зробив цей постріл!

Він не знав, де йому бігти, не бувши зроду в тому портові, але він біг просто вперед, і кулі свистали за ним і здіймали попереду куряву. Дорога вся лежала за ним на горі. Перед со­бою він бачив гавань і щогли кораблів у ясному світлі. За со­бою він чув глухе тупотіння ніг. Він охляв і спинився раз чи два. Раптом він почув, що вистріли розлягаються коло нього. У цей момент він був коло підніжжя прикрого взгір'я, на яко­му стояла тюрма. Праворуч дорога завертала до серця міста. Ліворуч, близько морського берегу, були якісь майстерні, скла­ди, стоси дерева, дамби й одно чи два каботажних судна.

Навколо здіймалася курява, очевидно, від поліції чи на­роду, збаламученого стрілом і дзвоном, що біг до тюрми. Іти далі було зовсім ні до чого, а може, ще й гірше. Рушниці змов­кли. Він знітився в тіні паркану, переслідувачі не могли його бачити. Окрім того, ставало на шторм, і чорнії хмари вже стелили тіні на білий ґрунт. Він звівся, скрадаючись попідтинням, знайшов у ньому зламану лату, одірвав її й проліз у дірку. Він був у дворі — довга майстерня, що з неї витикався ко­мин, займала половину двору. Пахло гарячим залізом і сві­жою фарбою; ноги вгрузали в попіл. Просто перед його очи­ма стреміла якась здорова чудна річ. Йому спало на думку скористатись нею, коли він став у тінь її і почав вагаючись міркувати; тяжкі краплі дощу глухо падали на її залізну обо­лонку. Заввишки з його плече був отвір, досить великий, щоб йому пролізти крізь нього й опинитись у череві тієї речі. Він чув, як переслідувачі бігли в темряві потойбіч паркану. В цьому не гірше, ніж у чому іншому! І, скупчивши всі сили в одному напруженні, він підтягнувся на пальцях, застромив у дірку голову; спершися на поясну рихву, він протиснув усе­редину все своє тіло.

Він був високий на зріст, але, держачись за край, не міг намацати дна. Проте, коли він зважився спуститись, йому довелось упасти на якихось три фути. Де б він не був, але він сховався добре, і це здалося йому таким забавним, що він засміявся вголос. Блискавки спалахували, грім гримів, і тро­пічна злива лилася над його схованкою — а вона зоставала­ся суха, бо вхід був зі споду схованки. Блискавиця раз у раз освітлювала його притулок і дозволяла йому пересвідчитись, що рана його була несерйозна, — куля пронизала м'ясисту частину. І витягши носовичка з кишені салдатського мунди­ру, він швидко зімпровізував сяку-таку перев'язку. У другій кишені він знайшов плитку табаку, одкусив добрий шматок і, лежачи горілиць, стоїчно чекав на те, що фортуна могла надалі мати для нього в запасі.

Розділ IV

Незважаючи на ранку, що таки боліла, Комбо Картер спав, поки його не збудили голоси коло входу до його при­тулку. Сем Джонсон балакав з купкою своїх хлопців.

— Чудне діло, я, здається, зроду не бачив такого, — ска­зав Джонсон. — Він щез, як та мара.

— Це через шторм, — сказав другий. — Він утік під захи­стом бурі, коли ось-ось мусили його взяти.

— Але як то вийшло? — спитав хлоп'ячий голос. — Полі­цейські присягаються, що вони були вже коло нього, коли знявся шторм, — оце тут, біля вашого паркану. Я не дав би йому втекти, даю одрубати собі руку! Я певний, хоч що, що він десь тут, на березі. Коли ви нічого не маєте проти, містер Джонсон, я б ще разочок подивився тут.

— Дивіться, прошу, мастер Страттон, — одповів власник гамарні. — Але ми повивертали тут усі кутки догори ногами — і хоч би що! Я гадаю, як на мене, то він ухопив і тепер човна десь на морі.

Почувши прізвище "Страттон", Комбо настовбурчив вуха, — невже ж це син управителя банку, що його він за­стрелив, забивши попереду батька? От так штука, коли так! Швидко він упевнився.

— Бідний хлопчина, — сказав один з людей. — Я добре знав його батька, перше ніж оцей звір Комбо його забив. Він пришив також і це кошеня, чи не так, хазяїне?

— Поранив його добре, — одказав Джонсон.