Ти не можеш уявити, як чудно читати в 1829 році роман, писаний у 775-му. Здається, ніби раптом зі своєї вітальні входимо ми до старовинної зали, оббитої штофом, сідаємо в атласні пухові крісла, бачимо круг себе дивні плаття, проте знайомі обличчя, і впізнаємо в них наших дядечків, бабусь, але помолоділими. Здебільшого ці романи не мають іншої вартості. Подія цікава, становище добре заплутане,— але Белькур говорить косо, але Шарлотта відповідає криво. Розумна людина могла б узяти готовий план, готові характери, виправити стиль та безглуздя, доповнити недоказане — і вийшов би прекрасний, оригінальний роман. Скажи це від мене моєму невдячному Р *. Годі йому витрачати розум у розмовах з англійками! Нехай він по старій канві вишиє нові узори і покаже нам у маленькій рамі картину вищого світу і людей, яких він так добре знає.
Маша добре знає російську літературу — взагалі тут більше займаються словесністю, ніж у Петербурзі. Тут одержують журнали, беруть живу участь у їх сварці, навпереміну вірять обом сторонам, сердяться за улюбленого письменника, коли його розкритиковано. Тепер я розумію, за що Вяземський і Пушкін так люблять повітових панночок. Вони їх істинна публіка. Я була заглянула в журнали і взялася до критик Вестника Европы, але їх пласкість та лакейство здались мені огидними— смішно бачити, як семінарист пихато картає за неморальність і за неблагопристойність твори, які прочитали ми всі, ми — Санктпетербурзькі недоторки!..
6. Ліза—Саші.
Люба! мені неможливо більш прикидатися, мені потрібні допомога і поради дружби. Той, від кого втекла, кого боюсь я, як нещастя, ** тут. Що мені робити? голова в мене наморочиться, я розгублююсь, ради бога виріши, що мені робити. Розкажу тобі все...
Ти помітила минулої зими, що він од мене не відходив. Він до нас не їздив, але ми бачилися всюди. Марно озброювалась я холодністю, навіть виглядом нехтування,— нічим не могла я від нього врятуватися. На балах він завжди вмів знайти місце біля мене, на гулянні він завжди з нами зустрічався, в театрі лорнет його був спрямований на нашу ложу.
Спочатку це тішило моє самолюбство. Я, можливо, занадто ясно дала йому це помітити. Принаймні він, кожної години присвоюючи собі нові права, щоразу говорив мені про свої почуття і то ревнував, то скаржився... З жахом думала я: до чого все це веде! і з одчаєм визнавала владу його над моєю душею. Я виїхала з Петербурга — думала тим припинити зло на його початку. Моя рішучість, певність того, що виконала я свій обов'язок, заспокоїли були моє серце. Я починала думати про нього байдужіше, з меншою прикрістю. Раптом я його бачу.
Я його бачу: вчора були іменини ***. Я приїхала до обіду, вхожу до вітальні, застаю юрму гостей, уланські мундири, дами мене оточують, я з усіма ними перецілувалася. Не помічаючи нікого, сідаю біля господині, дивлюся: ** передо мною. Я остовпіла... Він сказав мені кілька слів з виразом такої ніжної, щирої радості, що й я не мала сили приховати ні збентеження свого, ні приємності.
Пішли за стіл. Він сів навпроти мене; я не сміла на нього глянути — але помітила, що всі очі були спрямовані на нього. Він був мовчазний і неуважний. Іншим разом мене б Дуже цікавило загальне бажання привернути увагу приїжджого гвардійського офіцера, неспокій панночок, незграбність чоловіків, регіт їх на власні жарти, і тимчасом чемна холодність і цілковита неуважливість гостя... По обіді він до мене підійшов. Почуваючи, що мені треба було що-небудь сказати, я спитала досить не до речі, чи в справах заїхав він У наші краї. "Я приїхав в одній справі, од якої залежить щастя мого життя",— відповів він півголосом і зараз же відійшов; він сів грати в бостон з трьома старенькими (серед них і з бабусею), а я пішла нагору до Машеньки, де пролежала до вечора під приводом головного болю. Справді, я була гірше ніж нездорова. Машенька від мене не відходила. Вона в захваті від **. Він пробуде в них місяць або й більше. Вона цілий день буде з ним. Справді, вона закохана в нього — дай боже, щоб і він закохався. Вона струнка й химерна — мужчинам того тільки і треба.
Що мені робити, люба, тут я не матиму змоги уникнути його переслідувань. Він уже встиг зачарувати бабусю. Він їздитиме до нас — знову почнуться признання, скарги, клятви — і до чого це? Він доб'ється моєї . любові, мого признання,— потім обміркує невигоди одруження, поїде під яким-небудь приводом, покине мене,— а я... Яке жахливе майбутнє! Ради бога, дай мені руку: я потопаю.
7. Відповідь Саші.
Інша річ облегшити серце повною сповіддю! Давно 5 так, мій ангеле! Охота ж тобі було не признаватися в тому, що я давно знала: ** і ти — ви закохані одне в одного — що з того? На здоров'я. Ти маєш хист дивитися на речі бозна з якого боку. Ти напрошуєшся на нещастя—стережись, щоб не накликати його. Чому тобі не вийти за**. Де тут непереборні перепони? Він багатий, а ти бідна — дарма. Він багатий за двох — чого ж вам більше. Він аристократ; а ти ім'ям, вихованням хіба не аристократка?
Нещодавно суперечка зайшла про дам вищого кола. Я дізналася, що Р оголосив себе одного разу на боці аристократії, бо вона краще взувається. Отже, хіба не ясно, що ти з голови до ніг аристократка?
Пробач мені, мій ангеле, але твій патетичний лист розсмішив мене. ** приїхав у село для того, щоб тебе бачити. Який жах! Ти гинеш, ти вимагаєш моєї поради. Чи не стала ти часом повітовою героїнею! Моя порада: повінчатись якнайшвидше у вашій дерев'яній церкві і приїжджати до нас, щоб з'явитися Форнаріною в картинах, які затіваються а С **. Вчинок твого рицаря мене зворушив без жартів. Звичайно в старовину коханець заради прихильного погляду виїжджав на три роки битися в Палестину; але в наші часи поїхати за 500 верст від Петербурга, для того щоб побачитися з володаркою свого серця —справді багато значить. ** гідний нагороди.
8. Володимир**—своєму другові.
Зроби ласку, розпусти чутку, що я при смерті хворий, я маю намір прострочити і хочу дотримати всілякої благопристойності. Ось уже два тижні як я живу в селі й не бачу, як час летить. Відпочиваю від петербурзького життя, яке мені страшенно набридло. Не любити села можна простити монастирці, щойно випущеній з клітки, та 18-літньому камер-юнкеру. Петербург передпокій, Москва дівоча, а село наш кабінет. Порядна людина з необхідності проходить через передпокій і рідко заглядає в дівочу, а сидить у себе в своєму кабінеті.— Тим я і кінчу. Вийду у відставку, одружусь і виїду в своє саратовське село.—Звання поміщика є та ж служба. Управляти трьома тисячами душ, увесь добробут яких залежить цілковито від нас, важливіше, ніж командувати взводом чи переписувати дипломатичні депеші...
Занедбання, в якому залишаємо ми наших селян, непрощенне. Чим більше маємо ми над ними прав, тим більше маємо і обов'язків щодо них. Ми покидаємо їх на сваволю шахрая прикажчика, який їх пригноблює, а нас обкрадає. Ми проживаємо в борг свої майбутні прибутки, розорюємось, старість нас застає у злиднях і клопоті.
Ось причина швидкого занепаду нашого дворянства: дід був багатий, син терпить нестатки, внук іде просити милостиню. Стародавні фамілії стають мізерними; нові підносяться і в третьому поколінні зникають знову. Маєтності зливаються, і ні одна фамілія не знає своїх предків. До чого веде такий політичний матеріалізм? Не знаю. Але час поставити йому перепони.
Я без великого жалю ніколи не міг бачити упослідження наших історичних родів; ніхто в нас ними не дорожить, починаючи з тих, які до них належать. Та якої гордості спогадів чекати від народу, в якого пишуть на пам'ятнику: Громадянину Мініну і князеві Пожарському. Який князь Пожарський? Що таке громадянин Мінін? Був окольничий князь Дмитро Михайлович Пожарський і міщанин Козьма Мінич Сухорукий, виборна людина від цілої Держави. Та вітчизна забула навіть справжні імена своїх визволителів. Минуле для нас не існує. Жалюгідний народ!
Аристократія чиновна не замінить аристократії родової. Годинні спогади дворянства повинні бути історичними спогадами народу. Але які родинні спогади у дітей колезького-асесора?
Говорячи на користь аристократії, я не корчу англійського лорда; моє походження, хоч я і не соромлюсь за нього, не дає мені на те ніякого права. Але я погоджуюся з Лабрюєром: Affecter le mepris de la naissance est un ridicule dans le parvenu et une lachete dans le gentilhomme*.
Усе це надумав я, живучи в чужому селі, дивлячись на управління дрібнопомісних дворян. Ці пани не служать і самі управляють своїми малесенькими селами, але признаюсь, дай боже їм розоритись, як нашому братові. Яка дикість! для них не минули ще часи Фонвізіна. Між ними процвітають ще Простакови та Скотиніни.
Це не стосується проте родича, в якого я в гостях. Він дуже добрий чоловік, дружина його дуже добра жінка, дочка дуже добра дівчинка. Ти бачиш, що я став дуже добрим. Справді, відтоді як я в селі, я став дуже лагідним і поблажливим — вплив мого патріархального життя і присутності Лізи ***. Мені було скучно без неї страшенно. Я приїхав умовити її повернутись до Петербурга.— Наше перше побачення було чудове. Тітка моя була іменинниця. Все сусідство з'їхалося. З'явилась і Ліза — і ледве повірила сама собі, побачивши мене... Вона не могла ж не визнати, що я приїхав сюди тільки заради неї. Принаймні я подбав, щоб вона це відчула. Тут мій успіх перевершив мої сподівання (що багато важить). Бабусі мною захоплені, панії до мене так і горнуться. "А все тому, що патріотки". Мужчини страшенно незадоволені з моєї fatuite indolente*, яка тут є ще новиною. Вони лютують тим більш, що я надзвичайно чемний та благопристойний, і вони ніяк не доберуть, у чому саме полягає моє нахабство — хоч і почувають, що я нахаба. Прощавай. Що роблять наші? Servitor di tutti quanti*. Пиши мені в село **.
9. Відповідь друга.
Доручення твоє я виконав. Вчора в театрі оповістив я, що ти занедужав на нервову гарячку, і що певне тебе вже нема на світі,— отже, користайся життям, поки ще ти не воскрес.
Твої моральні міркування щодо управління маєтками радують мене за тебе. Інша річ
Un homme sans peur et sans reproche.
Qui n'est ni roi, ni duc, ni comte aussi*.
Становище поміщика, на мою думку, найпринадніше.
Чини в Росії конче потрібні хоча б тільки для станцій, де без них не доб'єшся коней.
…………………………………………………………………………………………*
Вдавшись у поважні міркування, я зовсім забув, що тепер тобі не до того — ти зайнятий своєю Лізою.