Графиня дедалі більше до нього прив'язувалась. Син їхній виховувався у віддаленій провінції. Плітки людські стали стихати, і коханці починали втішатися більшим спокоєм, мовчки пам’ятаючи минулу бурю і стараючись не думати про майбутнє.
Одного разу Ібрагім був на виході герцога Орлеанського. Герцог, проходячи повз нього, зупинився і вручив йому листа, наказавши прочитати на дозвіллі. Це був лист Петра І. Государ, угадуючи справжню причину його відсутності, писав герцогу, що він ні в чому приневолювати Ібрагіма не має наміру, що залишає на його добру волю повернутись до Росії чи ні, але що в усякому разі він ніколи не покине свого колишнього вихованця. Цей лист зворушив Ібрагіма до самого серця. З тієї хвилини доля його була вирішена. На другий день він заявив регентові про свій намір негайно вирушити до Росії. "Подумайте про те, що робите,— сказав йому герцог.— Росія не є ваша вітчизна; не думаю, щоб вам коли-небудь пощастило знову побачити сонячну вашу батьківщину; але ваше довгочасне перебування у Франції зробило вас однаково чужим для клімату і способу життя напівдикої Росії. Ви не народилися підданим Петра. Повірте мені: скористайтесь його великодушним дозволом. Залиштесь у Франції, за яку ви вже проливали свою кров, ? будьте певні, що й тут ваші заслуги і здібності не лишаться без належної винагороди". Ібрагім щиро дякував герцогові, але залишився твердим у своєму намірі. "Шкодую,— сказав йому регент,— а втім, ви праві". Він обіцяв йому відставку і написав про все російському цареві.
Ібрагім швидко зібрався в дорогу. Напередодні свого від'їзду провів він, як звичайно, вечір у графині Д. Вона нічого не знала; Ібрагім не мав сміливості їй признатися. Графиня була спокійна і весела. Вона кілька разів кликала його до себе і жартувала з його задумливості. Після вечері всі роз'їхались. Залишились у вітальні графиня, її чоловік та Ібрагім. Нещасний віддав би все на світі, щоб тільки лишитися з нею на самоті; але граф Д., здавалося, розташувався біля каміна так спокійно, що не можна було сподіватись вижити його з кімнати. Усі троє мовчали. "Bonne nuit"*, — сказала, нарешті, графиня. Серце Ібрагіма стиснулось і раптом відчуло всі жахи розлуки. Він стояв непорушно. "Bonne nuit, messieurs"*, — повторила графиня. Він все не рухався... нарешті очі його потемнішали, голова запаморочилась, він ледве міг вийти з кімнати. Приїхавши додому, він майже у непритомності написав такого листа:
"Я їду, люба Леоноро, покидаю тебе назавжди. Пишу тобі, бо не маю сил інакше все тобі пояснити.
"Щастя моє не могло тривати. Я втішався ним всупереч долі і природі. Ти повинна була мене розлюбити; чари повинні були зникнути. Ця думка мене завжди переслідувала, навіть у ті хвилини, коли, здавалося, забував я все, коли біля твоїх ніг впивався твоєю пристрасною самовідданістю, твоєю безмежною ніжністю... Легковажний світ нещадно гонить на ділі те, що дозволяє в теорії; його холодна глузливість, рано чи пізно, перемогла б тебе, втихомирила б твою полум'яну душу, і ти, нарешті, соромилася б своєї пристрасті… що було б тоді зі мною? Ні! краще вмерти, краще покинути тебе раніше, ніж настане ця жахлива хвилина...
"Твій спокій мені найдорожчий: ти не могла ним втішатись, поки погляди світу були на нас звернені. Пригадай все, що ти витерпіла,— всі образи самолюбства, всі муки страху; пригадай жахливе народження нашого сина. Подумай: чи повинен я далі завдавати тобі таких самих хвилювань і небезпек? Навіщо намагатись з'єднати долю такого ніжного, такого прекрасного створіння з гіркою долею негра, жалюгідного створіння, ледве вшанованого назвою людини?
"Пробач, Леоноро, пробач, любий, єдиний друже. Залишаючи тебе, залишаю перші й останні радощі мого життя. Не маю ні батьківщини, ні близьких. Іду до сумної Росії, де мені відрадою буде моя цілковита самотність. Суворі заняття, яким віднині віддаюсь, коли не приглушать, то принаймні будуть розвіювати важкі згадки про дні захоплення й блаженства. Прощай, Леоноро,— відриваюсь від цього листа, ніби з твоїх обіймів; прощай, будь щаслива — і думай інколи про бідного негра, про твого вірного Ібрагіма". Тієї ж ночі він вирушив до Росії.
Подорож не здалась йому такою жахливою, як він того ждав. Уява його запанувала над дійсністю. Чим більш віддалявся він від Парижа, тим живіше, тим ближче уявляв він собі речі, які покидав навіки.
Непомітно опинився він на російському кордоні. Осінь уже наступала. Але ямщики, незважаючи на погану дорогу, везли його з швидкістю вітру, і на 17-й день своєї подорожі прибув він вранці до Красного Села, через яке йшов тодішній битий шлях.
Залишалось 28 верст до Петербурга. Поки запрягали коней, Ібрагім увійшов до ямської хати. У кутку чоловік, високий на зріст, у зеленому кафтані, з глиняною люлькою в роті, спершись ліктем на стіл, читав гамбурзькі газети. Почувши, що хтось увійшов, він підняв голову. "Чи ба! Ібрагім? — закричав він, встаючи з лави: — Здоров, хрещенику!" Ібрагім, пізнавши Петра, з радості до нього був кинувся, але шанобливо зупинився. Государ наблизився, обняв його і поцілував у голову. "Я був попереджений про твій приїзд,— сказав Петро,— і поїхав тобі назустріч. Жду тебе тут з учорашнього дня". Ібрагім не знаходив слів для виявлення своєї подяки. "Накажи ж, — продовжував государ,— твою повозку везти за нами, а сам сідай зі мною і поїдемо до мене". Подали государеву коляску. Він сів з Ібрагімом, і вони помчали. Через півтори години вони приїхали до Петербурга. Ібрагім з цікавістю дивився на новонароджену столицю, яка підіймалася з болота по велінню самодержавства. Некриті греблі, канали без набережної, дерев’яні мости скрізь виявляли недавню перемогу людської волі над опором стихій. Будинки здавалися нашвидку побудованими. В цілому місті не було нічого кращого, як Нева, не прикрашена ще гранітною рамою, але вже вкрита військовими і торговими суднами. Государева коляска зупинилась біля палацу так званого Царициного Саду. На ґанку зустріла Петра жінка років 35, прекрасна собою, одягнута за останньою паризькою модою. Петро поцілував її в губи і, взявши Ібрагіма за руку, сказав: "Чи пізнала ти, Катенько, мого хрещеника: прошу любити й шанувати його по-старому". Катерина глянула на нього чорними проникливими очима і прихильно простягла йому ручку. Дві юні красуні, високі, стрункі, свіжі, як троянди, стояли за нею і шанобливо наблизились до Петра. "Лізо,— сказав він одній з них,— чи пам’ятаєш ти маленького арапа, який для тебе крав у мене яблука в Ораньєнбаумі? Ось він; рекомендую тобі його". Велика княжна засміялась і зашарілась. Пішли до їдальні. Оскільки ждали государя, стіл був накритий. Петро з усією сім'єю сів обідати, запросивши і Ібрагіма. Під час обіду государ з ним розмовляв про різні речі, розпитував його про іспанську війну, про внутрішні справи Франції, про регента, якого він любив, хоч і засуджував у ньому багато чого. Ібрагім відзначався розумом точним і спостережливим. Петро був дуже задоволений з його відповідей; він пригадав деякі риси Ібрагімового дитинства і розповідав про них з такою добродушністю і веселістю, що ніхто в ласкавому і гостинному господарі не міг би запідозріти героя полтавського, могутнього і грізного перетворювача Росії.
Після обіду государ, за руським звичаєм, пішов спочити. Ібрагім лишився з імператрицею і з великими княжнами. Він старався задовольнити їхню цікавість, описував паризьке життя, тамтешні свята і примхливі моди. Тимчасом Деякі з осіб, наближених до государя, зібрались у палаці. Ібрагім пізнав пишного князя Меншикова, який, побачивши арапа, що розмовляв з Катериною, гордовито скоса подивився на нього; князя Якова Долгорукого, крутого радника Петра; ученого Брюса, що відомий був у народі, як російський Фауст; молодого Рагузинського, колишнього свого товариша, та інших, що прийшли до государя з доповідями і за наказами.
Государ вийшов години через дві. "Подивимось,— сказав він Ібрагімові,— чи не забув ти своєї старої служби.
Візьми-но аспідну дошку та йди за мною". Петро зачинився в токарні і зайнявся державними справами. Він по черзі працював з Брюсом, з князем Долгоруким, з генерал-поліцмейстером Девієром і продиктував Ібрагімові кілька указів і рішень. Ібрагім не міг надивуватися з швидкого і твердого його розуму, сили й гнучкості уваги і різноманітної діяльності. Закінчивши працю, Петро вийняв кишенькову книжку, щоб перевірити, чи все, що він передбачав на цей день, виконано. Потім, виходячи з токарні, сказав Ібрагімові: "Вже пізно; ти, мабуть, стомився: ночуй тут, як було в давнину. Завтра я тебе розбуджу".
Ібрагім, лишившись на самоті, ледве міг опам'ятатись. Він був у Петербурзі, він бачив знову велику людину, біля якої, ще не знаючи їй ціни, прожив він своє дитинство. Майже з каяттям признавався він у душі своїй, що графиня Д., вперше після розлуки, не була цілий день єдиною його думкою. Він побачив, що новий спосіб життя, який жде його, діяльність і постійна робота можуть оживити його душу, стомлену пристрастями, безділлям і таємною тугою. Думка бути сподвижником великої людини і спільно з нею впливати на долю великого народу викликала в ньому вперше благородне почуття честолюбства. У цьому настрої він ліг у приготоване для нього похідне ліжко, і тоді звичне сновидіння перенесло його в далекий Париж, в обійми любої графині.
РОЗДІЛ ІІI
Мов хмари серед неба.
Так думи в нас легкий міняють oбраз,
Що любимо, те завтра ненавидим.
В. Кюхельбекер.
Другого дня Петро за своєю обіцянкою розбудив Ібрагіма і поздоровив його капітан-лейтенантом бомбардирської роти Преображенського полку, в якій він сам був капітаном. Придворні оточили Ібрагіма, кожен по-своєму старався привітати нового улюбленця. Пихатий князь Меншиков дружньо потиснув йому руку. Шереметєв запитав про своїх паризьких знайомих, а Головін покликав обідати. Цей останній приклад наслідували й інші, так що Ібрагім дістав запрошень принаймні на цілий місяць.
Ібрагім проводив дні одноманітні, але діяльні,— отже, не знав нудьги. Він день від дня більше прихилявся до государя, краще пізнавав його високу душу. Стежити за думками великої людини є наука найцікавіша. Ібрагім бачив Петра в Сенаті, де з ним сперечались Бутурлін і Долгорукий, де розглядав він важливі потреби законодавства, в адміралтейській колегії, де утверждав морську велич Росії, бачив його з Феофаном, Гаврилом Бужинським і Копієвичем, у часи відпочинку, коли він розглядав переклади іноземних публіцистів або відвідував фабрику купця, робочу кімнату ремісника і кабінет ученого.