Ніхто, я сама помітила; коли ви сідаєте верхи, він завжди тримає вам стремено; коли служить за столом, він не бачить нікого, крім вас; якщо ви упустите хустину, він проворніш від усіх її підніме, — а на нас і не дивиться...
Клотильда. Або ти дурна, або Франц найзухваліша тварюка.
(Входять Альбер, Ротенфельд і Франц)
Альбep. Сестро, представляю тобі твого рицаря, граф приїхав погостювати в нашому замку.
Граф. Дозвольте, благородна панночко, недостойному вашому рицареві ще раз поцілувати ту прекрасну руку, з якої дістав я найкоштовнішу нагороду...
Клотильда. Графе, я рада, що маю честь приймати вас у себе... Братіку, я чекатиму вас у північній вежі...
(Виходить)
Граф. Яка вона прекрасна!
Альбер. Вона прехороша дівчина. Графе, чому ж ви не роздягаєтесь? Де ваші слуги? Франце! роззуй графа. (Франц бариться). Франце, хіба ти оглух?
Франц. Я не всесвітній слуга, щоб усякого роззувати...
Граф. Oгo, який молодець!
Альбер. Грубіян! (Замахується). Я тебе прожену!
Франц. Я сам ладен покинути замок.
Альбер. Мужик, підла тварюка! Пробачте, графе, я з ним упораюсь... Геть! (Штовхає його в спину). Щоб духу твого тут не було!
Граф. Будь ласка, не зачіпайте цього дурня, він, далебі, не вартий...
Клотильда. Братику, маю до тебе прохання.
Альбер. Чого ти хочеш?
Клотильда. Будь ласка, прожени свого конюшого Франца, він насмілився мені нагрубіянити...
Альбер. Як! і тобі?.. Яка шкода, що я вже його прогнав; він від мене так швидко б не відбувся. Та що ж він зробив?
Клотильда. Так, нічого. Якщо ти вже його прогнав, то нема чого й говорити. Скажи, братіку, чи довго граф пробуде у нас?
Альбер. Гадаю, сестро, що це залежатиме від тебе. Чого ж ти червонієш?..
Клотильда. Ти все жартуєш — а він і гадки не має...
Альбep. І гадки не має? Про що ж?
Клотильда. Ах, братіку, який ти нестерпний! Я кажу, що граф про мене й гадки не має
Альбер. Побачимо, побачимо — що буде, те буде.
Франц. Ось наш будиночок... Нащо було мені покидати його для гордого замку? Тут я був господарем, а там — слугою... і для чого?., заради гордих поглядів зухвалої благородної дівиці. Я терпів приниження, і принизив себе в очах своїх — я став слугою того, хто був моїм товаришем, я звик терпіти дитячі образи дурнуватого, розбещеного гульвіси... я не помічав нічого... Я, який не хотів залежати від батька, — я став залежним від чужого... І чим усе це скінчилось? — Боже... кров б'є в обличчя — кулаки мої стискаються... О, я їм відомщу, відомщу... Як-то прийме мене батько?
(Стукає)
Карл (виходить). Хто там так бадьоро грюкає? — А! Франце, це ти! (До себе). От чорт приніс!
Франц. Здрастуй, Карле. Батько дома?
Карл. Ах, Франце, давно ж ти тут не був. Батько твій з місяць як уже помер.
Франц. Боже мій! Що ти кажеш?.. Батько мій помер! — неможливо!
Карл. Так можливо, що його й поховали.
Фpанц. Бідний, бідний старик!.. І мене не сповістили, що він хворий! можливо, він помер від горя — він мене любив, він мав сильні почуття. Карле, і ти не міг послати по мене! він би мене благословив...
Карл. Він помер, розсердившись на прикажчика і випивши зопалу три пляшки пива — від цього й помер. Чи знаєш ти ще щось, Франце? Адже він позбавив тебе спадщини — і віддав весь свій маєток...
Фpанц. Кому?
Карл. Не насмілюсь тобі сказати — ти такий гарячий...
Фpанц. Знаю: тобі...
Карл. Бачить бог, я не винен. — Я ладен був би тобі все віддати... тому що, бач, хоч закон і на моєму боці, — проте, ось, по совісті, почуваю, що все-таки син спадкоємець батька, а не підмайстер... Та, бачиш, Франце... я чекав тебе, а ти не приходив — я й одружився... а ось тепер, як одружений, вже я й не знаю, що робити... і як бути...
Фpанц. Володій собі моєю спадщиною, Карле, я у тебе її не вимагаю. З ким ти одружений?
Карл. З Юлією Фурст, мій добрий Франце, з дочкою Йоганна Фурста, нашого сусіди... я тобі її покажу. Якщо хочеш зостатись, то в мене є порожній куток...
Фpанц. Ні, спасибі, Карле. Кланяйся Юлії — і віддай їй оцей срібний ланцюжок — від мене на пам'ять...
Карл. Добрий Франц! — Хочеш з нами пообідати? — ми тільки що сіли за стіл...
Фpанц. Не можу, я поспішаю...
Карл. Куди ж бо?
Фpанц. Так, сам не знаю — прощай
Карл. Прощай, боже тобі допоможи. (Франц виходить). А який він добрий хлопець — і як шкода, що він такий непутящий! — Ну, тепер я цілком спокійний: у мене не буде ні позову, ні турбот.
Васали, озброєні косами та дрючками.
Фpанц. Вони проїдуть через цей лужок — глядіть же, не боятись; підпустіть їх як можна ближче, і далі косіть, рицарі на вас гаркнуть і налетять, — тут ви розмахніться косами по кінських ногах, а ми з лісу й ударимо... чш! — Ось вони.
(Франц з частиною васалів ховається в лісі)
Косарі (співають).
Ходять коси серед лугу,
Залишають довгу смугу,
Смугонько, лягай!
Ходи, косо, серед лугу,
Серце звеселяй!
(Кілька рицарів, між ними Альбер і Ротенфельд)
Рицарі. Гей, ви — геть з дороги!
(Васали скидають капелюхи й не рухаються)
Альбер. Геть, кажуть вам!... Що це означає, Ротенфельд? Вони ні з місця.
Ротенфельд. А от, приострожимо коней та потопчемо їх добре...
Косарі. Хлопці, не боятись...
(Коні поранені падають з вершниками, інші скаженіють)
Фpанц (кидається з засідки). Вперед, хлопці! У! у!..
Один рицар (до другого). Кепсько, брате, — їх понад сто чоловік...
Другий. Нічого, нас ще п'ятеро верхи...
Рицарі. Падлюки, собаки, ось ми вас!
Васали. У!у!у!
(Битва. Всі рицарі падають один за одним)
Васали (б'ють їх дрючками, косами). Наша взяла!.. Кровопивці! розбійники! гордії погані! Тепер ви в наших руках...
Фpанц. Котрий з них Ротенфельд? — Друзі! підніміть забрала, — де Альбер?
(Іде друга юрба рицарів)
Один з них. Панове! гляньте, що це значить? Тут б'ються...
Другий. Це бунт — підлий народ б'є рицарів...
Рицарі. Панове! панове!.. Списи в упор!.. Приострожуй!
(Рицарі, що наїхали, нападають на васалів)
Васали. Біда! Біда! Це рицарі!..
(Розбігаються)
Фpанц. Куди ви! Огляньтесь, їх нема й десяти чоловік!..
(Його поранено; рицар хапає його за комір)
Рицар. Стривай! брат... встигнеш їм проповідувати.
Другий. І ці підлі тварюки могли перемогти благородних рицарів! дивіться, один, два, три... дев'ять рицарів забито. Та це жах!
(Полеглі рицарі встають один за одним)
Рицарі. Як! ви живі?
Альбер. Завдяки залізним латам... (Всі сміються). Ага! Франце, це ти, голубе? Вельми радий, що зустрічаю тебе... Панове рицарі! Дякуємо за великодушну допомогу.
Один з рицарів. Нема за що; на нашому місці ви зробили б те ж саме.
Ротенфельд. Чи смію запросити вас до мого замку днів на три відпочити після битви та по-дружньому побенкетувати?..
Рицар. Пробачте, що не можемо скористатися з вашої благородної гостинності. Ми поспішаємо на похорон Ельсбергського принца — і боїмося спізнитись...
Ротенфельд. Принаймні зробіть мені честь у мене повечеряти.
Рицар. З задоволенням. — Але у вас нема коней, — дозвольте запропонувати вам наших... ми сядемо за вами, як визволені красуні. (Сідають). А цього молодця, хай уже так, довеземо до першої шибениці!.. Панове, допоможіть його прив'язати до ріпиці мого коня...
ЗАМОК РОТЕНФЕЛЬДА
(Рицарі вечеряють)
Один рицар. Славне вино!
Ротенфельд. Йому понад сто років. Прадід мій поставив його в льох, коли виряджався в Палестину, де й залишився; цей похід йому коштував двох замків та ротенфельдського гаю, який продав він за безцінок якомусь єпіскопу.
Рицар. Славне вино! — За здоров'я благородної господині!..
Рицарі. За здоров'я прекрасної та благородної господині!
Клотильда. Дякую вам, рицарі... За здоров'я ваших дам... (П'є).
Ротенфельд. За здоров'я наших рятівників!
Рицарі. За здоров'я наших рятівників!
Один з рицарів. Ротенфельд! свято наше прекрасне, але йому чогось бракує...
Ротенфельд. Знаю, кіпрського вина; що робити — все вийшло минулого тижня.
Рицар. Ні, не кіпрського вина; бракує пісень мінезингера...
Ротенфельд. Правда, правда... Чи нема в сусідстві мінезингера; підіть-но до готелю...
Альбер. Та чого ж нам ліпшого? Адже Франца ще не повісили, гукнути його сюди...
Ротенфельд. І справді, гукнути сюди Франца!
Рицар. Хто цей Франц?
Ротенфельд. Та той самий негідник, якого ви взяли сьогодні в полон.
Рицар. Так він і мінезингер?
Альбер. О! все, що вам завгодно. Ось він.
Ротенфельд. Франце! рицарі хочуть послухати твоїх пісень, якщо страх не відбив у тебе пам'яті, а голос ще не пропав.
Фpанц. Чого мені боятись? Гаразд, я вам заспіваю пісню, яку сам склав. Голос мій не затремтить, і мову в мене не відібрало.
Ротенфельд. Побачимо, побачимо. Ну — починай...
Фpанц (співає).
Жив на світі рицар бідний,
Простий серцем, мовчазний,
З виду хмурий, непогідний,
Духом смілий і прямий.
Мав він видиво єдине,
Непіддаване уму,
І воно з тії хвилини
В серце врізалось йому.
Повен думою палкою,
На жінок він не зважав,
І до гробу ні з одною
Ані слова не сказав.
Він собі на шию чотки
Замість шарфа прив'язав
І увесь свій вік короткий
Сталлю лоб свій закривав.
Повен чистою любов'ю,
Вірний обраній меті,
А. М. Д.* своєю кров'ю
Написав він на щиті.
І в пустелях Палестини,
В час, коли по скелях там
Мчали в битву паладини
В честь своїх коханих дам, —
Lumen coelum, sancta rosa!*
Він ревів, як ураган,
І, мов грім, його погроза
Побивала мусульман.
Він вернувсь у замок дальній,
До похмурих, давніх стін,
І в любові вмер печальній.
Наче той безумець, він*.
(Вигуки)
Рицарі. Славна пісня; та вона занадто сумна. Чи нема чогось веселішого?
Фpанц. Будь ласка, є й веселіше.
Ротенфельд. Люблю за те, що не вдається в тугу! — Ось тобі келих вина.
Фpанц.
Мельник в хату серед ночі...
Жінко! Чоботи чиї?
Чи пропив ти власні очі,
Де тут чоботи, які?
Що привиділось п'яниці!
Це ж бо відра од криниці!
Відра? Сорок літ живу,
Та ні в сні, ні наяву
Бог побачить не привів
На відерцях острогів.
Рицарі. Славна пісня! чудова пісня! — от так мінезингер!
Ротенфельд. А все-таки я тебе повішу.
Рицарі. Звичайно — пісня піснею, а мотузка мотузкою. Одне одному не заважає.
Клотильда. Панове рицарі! я маю прохання до вас — обіцяйте не відмовити.
Рицар. Що зволите наказати?
Інший. Ми готові в усьому підкоритись.
Клотильда. Чи не можна помилувати цього нещасного?., він уже досить покараний і раною і страхом шибениці.
Ротенфельд. Помилувати його!.. Та ви не знаєте черні.