З одного боку саду — море, з другого — ліс. А посередині річка тече.
Яцусь ходив скрізь і дивився, роззявивши рота. Найчудніше йому було, що він нізвідки не може побачити ні своєї околиці, ні лісу, з якого вийшов, ані свого рідного села. Не те, щоб Яцусь засумував за ними — просто цікаво було, де вони поділися.
Та як позбігалися слуги, почали заглядати в очі, питатися, чого він хоче, та як понаносили всякої всячини, Яцусь і думати забув про село та про своїх батьків.
Назавтра повели його до скарбниці, де горою лежало золото, срібло й різне дороге каміння. Глянув Яцусь і думає: "От коли б я міг пригорщі зо дві цього золота дати батькові й матусі, братам і сестрам — хай би собі поля шматок докупили чи худоби". А сам знає, що не можна, бо ледве він з кимось поділиться, все його щастя зараз пропаде.
"Ет! — думає собі Яцусь,— нащо мені про когось турбуватися чи допомагати! Хіба вони голови й рук не мають? Нехай самі про себе дбають. Аби мені добре було!"
І зажив Яцусь один у своєму розкішному маєтку, вигадуючи собі всілякі забави.
То він нові палаци будує, то сад садить по-своєму, то коней міняє — сивих на гнідих, а гнідих на буланих. Понакуповував собі всього, чого душа забажає. Одягся в золото й дорогоцінне каміння, аж поки набридло йому все як є, і вже нічого більш не хотілося. Навіть їсти, бо він тепер ніколи голоду не знав. А найгірше було те, що Яцусеві нічого було робити. Не годилося ж такому вельможному панові братися за сокиру, за граблі чи лопату! Отож Яцусь тільки ганяв слуг, вимагав то того, то іншого, аж поки й це йому надокучило.
Минув рік і другий — усе Яцусь має, чого тільки заманеться, а вже йому оце щастя набридло так, що часом і жити не хочеться.
А найбільше він сумував за рідним селом, за своїми батьками. Коли б хоч побачити їх, хоч довідатися, як вони там живуть… Тільки згадає Яцусь про матір,— серце йому крається від болю.
Одного дня він таки наважився: сів у карету й побажав опинитися біля рідної хати. Коні зараз рвонулися й полетіли, мов вихор. Яцусь і незчувся, як карета зупинилася біля батьківського подвір'я. В нього навіть сльози з очей побігли. Все було таке, як і два роки тому, тільки постарілось дуже. От старий жолоб біля криниці, пеньок, на якому Яцусь рубав дрова, старі ворота, солом'яний дах, порослий мохом, драбина біля стіни. Наче Яцусь кинув усе тільки вчора… А де ж люди?
З хати визирнула стара, згорблена жінка в подертій сорочці. Боязко глянула вона на панську карету, яка зупинилася біля їхнього двору.
Янусь виліз з карети. На подвір'ї зустрів його старий Бурек, ще худіший, ніж був колись, з наїженою шерстю. Він люто загавкав на Яцуся, аж присідаючи на задні ноги — не пізнав. Яцусь підійшов до хати. На порозі, спершись, об одвірок, стояла мати, дивилась на нього і теж не пізнавала.
В Яцуся защеміло серце.
— Матусю! — гукнув він.— Це ж я, ваш Яцек.
Мати глянула на нього почервонілими очима.
— Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцека вже й на світі нема. Якби він був живий, то невже б за два роки не обізвався до нас? Та ще й коли б він, як оце ви, мав усього вдосталь — невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Ні, де там! Мій Яцусь мав добре серце, він навіть і не схотів би того щастя, яким не міг би поділитися із своїми.
Почервонів Яцусь, опустив очі. Кишені в нього були повнісінькі золота, та ледве він сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матері, як його взяв страх: адже зараз він утратить усе чисто.
Він стояв, похиливши голову від сорому, а мати дивилася на нього.
Потроху почала збиратися рідня, з хати виглянув батько… В Яцуся серце зм'якло, та як глянув він на свою карету й коней, та згадав про свій палац, йому вже й дивитися ні на що не схотілося.
Одвернувся він од батька й матері я, не кажучи слова, пішов з двору. Тільки Бурек люто загавкав йому вслід. А Яцусь сів у карету і наказав їхати назад. Та що з ним діялося — про те й розказати не можна. Мов прокляття лунали у вухах материні слова, що не матиме щастя та людина, яка не хоче поділитися ним з іншими.
Повернувся Яцусь до палацу, загадав покликати гостей та понакривати столи, загадав, щоб в усіх кімнатах грала музика. Але все було даремно.
Цілий рік було Яцусеві гірко, а в грудях наче каменюка лежала.
Не витримав він — через рік знов поїхав до своїх.
Глянув — усе як було: жолоб, неньок, дах, драбина, і Бурек так само гавкає, аж присідає. Тільки стара мати не вийшла з дверей.
Та ось на порозі став найменший брат Яцуся, Мацек, у самій сорочці.
— Де ж матуся? — питає Яцусь.
— Хворі лежать,— відповів хлопець і заплакав.
— А татусь?
— На кладовище пішли…
Хоч Бурек мало за п'яти його не хапав, зайшов Яцусь до хати. Стара мати стогнала на лаві. Підійшов до неї Яцусь, вона глянула на нього і не впізнала. Говорити їй було важко, а Яцусь боявся питати.
Серце його боліло, наче хто ножем простромив. Він сягнув до кишені, щоб висипати золото на лаву, але рука сама стислася в кулак, а по спині побігли дрижаки від страху — от зараз він утратить своє щастя.
"Матері вже недовго на світі жити, а я ще молодий. Невже ж оце мені так відразу все й загубити?" — подумав Яцусь.
І він мерщій вибіг з хати, скочив у карету, примчав до свого палацу, замкнувся й давай плакати. що вже він робив, аби полегшало — нічого не допомагало. Не минуло й року — Яцусь висох, як тріска. Нарешті не витримав, насипав у кишені золота й поїхав до батьків.
Коні стали біля двору. Підбіг Яцусь до хати, а двері кілком підперті. Заглянув у вікно — хата порожня.
Тут якийсь жебрак підійшов до типу й каже:
— Чого ви там шукаєте, ясновельможний пане? Хата порожня — всі в ній повмирали з голоду та хвороби.
— Через мене вони загинули всі! — вигукнув Яцусь.— Нехай же і я загину!
Ледве він це сказав, як земля розкрилася й поглинула Яцуся, а з ним і цвіт папороті, якого зараз ніхто вже в світі не знайде.
Переклад: Марія Пригара