– Його затримали в Комп'єні, усьому край.
Пані Данґляр підвелася, її обличчя було бліде.
– Прощавайте, мосьпане, – сухо сказала вона.
– Прощавайте, мосьпані, – відказав королівський прокурор, майже радісно проводячи її до дверей.
І повернувся до письмового столу.
– Так! – сказав він, ударивши долонею по телеграмі. – У мене є фальшування, три крадіжки, два підпали, бракувало мені тільки убивства, і ось воно, тож сесія буде чудова.
III. Привиддя
Як ото казав королівський прокурор пані Данґляр, Валентина й досі нездужала.
Вона була геть знесилена і не вставала з ліжка; про втечу Ежені, про арешт Андреа Кавальканті чи радше Бенедетто, а також про звинувачення його в убивстві вона дізналася у себе в кімнаті, від пані де Вільфор.
Проте вона була така квола, що та розповідь не справила на неї того враження, яке, либонь, справила б, якби вона була здорова.
До чудернацьких дум і плинних примар, що народжувалися в її хворому мозку чи пропливали перед очима, тільки додалося ще кілька невиразних думок, декілька розмитих образів, та й ті незабаром розтанули, бо їх витіснили власні відчуття.
Удень Валентину ще пов'язувала з дійсністю присутність Нуартьє, який вимагав, щоб його крісло переносили до внуччиного покою, й цілісінький день збував там, не зводячи з недужої батьківського погляду; повернувшись із суду, Вільфор сидів годину чи й дві з батьком і донькою. О шостій годині Вільфор ішов до свого кабінету, о восьмій приходив Д'Авріньї й сам приносив мікстуру, яку готували Валентині на ніч, потім Нуартьє заносили до його покою.
Доглядачка, яку найняв лікар, заступала всіх і йшла аж о десятій чи одинадцятій годині, коли Валентина засинала.
Перш аніж піти, вона віддавала ключ від Валентининої кімнати самому Вільфорові, тож до покою недужої можна було пройти тільки через спальню пані де Вільфор і кімнату малого Едуара.
Щоранку Моррель приходив до Нуартьє питатися про здоров'я Валентини; хоч як це було дивно, він із кожним днем ставав дедалі спокійніший.
Адже Валентина, хоч вона й досі була у сильному нервовому збудженні, почувалася дедалі краще; та й хіба не сказав йому граф Монте-Крісто, коли він прибіг до нього в нестямі, що як за дві години вона не помре, то буде порятована?
І ось Валентина жива, і минули вже два дні.
Нервове збудження, що про нього ми казали, не покидало Валентину навіть уві сні чи радше в тій дрімоті, яка увечері охоплювала її; тоді, у нічній тиші, у тьмяному світлі нічника, що жеврів на коминку, під алебастровим ковпачком, перед нею пропливали тіні, що наповнюють кімнати недужих і хвилюються від уривчастих помахів невидимих крил гарячки.
Тоді їй увижалася то мачуха з грізними полум'яними очима, то Моррель, що простягав до неї руки, то граф Монте-Крісто, навіть меблі, як марила вона, оживали і пересувалися по кімнаті, і так тривало години до третьої ночі, коли її охоплював тяжкий, олов'яний сон, що тривав до самісінького ранку.
Увечері того дня, коли Валентина дізналася про втечу Ежені й арешт Бенедетто, після того як пішли від неї Вільфор, Д'Авріньї й Нуартьє, допіру на церкві святого Філіпа Рульського вибило одинадцяту, доглядачка поставила коло недужої приготований напій і, зачинивши двері, пішла в буфет, де з тремтінням слухала розповіді про похмурі події, які вже третій місяць хвилювали слуг королівського прокурора. І тоді в ретельно замкненій кімнаті Валентини розігралася несподівана сцена.
Після того, як доглядачка пішла, минуло хвилин із десять.
Валентина вже годину лежала в гарячці, що поверталася до неї щоночі, і в її голові, попри її волю, тривала вперта, одноманітна і невблаганна праця, що без угаву і намарне відтворювала ті самі думки і породжувала ті самі образи.
Аж раптом у таємничому, хибкому світлі нічника Валентині здалося, ніби книжкова шафа, що стояла в ніші коло коминка, помалу і безгучно відсунулася.
За іншої пори вона сягнула б до дзвоника і погукала на поміч, та вона була в напівзабутті, тож ніщо її вже не дивувало.
Вона розуміла, що видива, які її оточували, породжені її маренням, адже вранці від тих нічних примар, які зникали з першими променями сонця, не залишалося і сліду.
Із шафи вийшов чоловік.
Валентина так звикла до гарячкових видінь, що не злякалася, а тільки широко розплющила очі, сподіваючись угледіти Морреля.
Видіння наблизилося до ліжка, потім зупинилося, наче прислухаючись.
Тієї миті промінь від нічника пробіг його обличчям.
– Ні, не він, – прошепотіла Валентина.
І, певна того, що це тільки сон, вона почала чекати, коли ж цей чоловік, як ото трапляється уві сні, зникне або ж набуде іншого вигляду.
Вона помацала свій пульс і, слухаючи його швидкі удари, згадала, що ті набридливі видіння зникають, якщо випити трохи мікстури – той освіжальний напій, що його приготував лікар, якому Валентина скаржилася на лихоманку, збивав гарячку і прояснював свідомість; щоразу, як вона його пила, їй трохи ставало легше.
Валентина простягнула руку, щоб узяти склянку з кришталевої тарілочки, та примара швидко ступнула до ліжка і зупинилася так близько від Валентини, що вона почула її подих і навіть відчула дотик її руки.
Ніколи ще примари, які ввижалися Валентині, не скидалися так на дійсність, тож вона почала розуміти, що все це діється насправді, що глузд її не потьмарився, і здригнулася.
Дотик, що його вона відчула, зупинив її простягнуту руку.
Валентина помалу забрала її.
Тоді видіння, що від нього не могла вона відвести очей, та все ж таки почувала до нього радше довіру, ніж страх, узяло склянку, підійшло до нічника і поглянуло на той напій, наче оцінюючи його прозорість і чистоту.
Та цього поспішного дослідження, либонь, виявилося не досить.
Той чоловік чи радше примара, бо ступав він так легко, що килим геть скрадав його кроки, зачерпнув ложкою трохи плину і покуштував.
Валентина дивилася на все те зі страшенним подивом.
Вона ще сподівалася, що видиво зараз щезне і поступиться місцем іншому, але таємничий гість не розвіявся мов тінь, а підійшов до неї й, подавши їй склянку, схвильовано мовив:
– Тепер пийте!
Валентина здригнулася.
Уперше примара промовляла до неї, немов жива людина.
Вона хотіла було крикнути.
Чоловік притулив пальця до вуст.
– Граф Монте-Крісто! – прошепотіла вона.
Із переляку, що відбився в її очах, із тремтіння її рук, із того, як вона квапливо напнула на себе ковдру, видно було, що останні сумніви ладні поступитися очевидності; водночас присутність графа Монте-Крісто у її покої, о такій порі, його таємнича, фантастична і непоясненна поява через стіну здавалася неможливою її приголомшеному розумові.
– Не лякайтеся, не гукайте, – сказав граф, – нехай у вашому серці не залишається і тіні підозри, й іскри неспокою: чоловік, якого ви бачите перед собою, – маєте рацію, Валентино, цього разу це не примара, – найніжніший батько і найпоштивіший друг, про якого ви могли б мріяти.
Валентина не відповіла на той голос, який підтверджував, що перед нею не примара, а жива людина – він викликав у неї такий жах, що вона боялася долучити до нього свій голос, і її переляканий погляд ніби казав: якщо ваші наміри чисті, то чому ви тут?
Граф Монте-Крісто був дуже проникливий чоловік, тож відразу збагнув усе, що коїлося в її душі.
– Послухайте мене, – мовив він, – чи радше погляньте на мене, на мої запалені очі, на моє обличчя, що ще блідіше, ніж звичайно: чотири ночі я й на мить не звів повіки, чотири ночі я вартую, оберігаю вас, охороняю для нашого Максимільяна.
Щоки недужої зашарілися радісним рум'янцем; ім'я, що його промовив граф Монте-Крісто, знищило останню тінь недовіри.
– Максимільян! – повторила Валентина, так солодко було їй вимовляти це ім'я. – Максимільян! То він вам у всьому зізнався?
– У всьому. Він сказав мені, що ваше життя – це його життя, і я пообіцяв йому, що ви житимете.
– Ви обіцяли йому, що я житиму?
– Так.
– Ви казали, що охороняєте, оберігаєте мене. Хіба ви лікар?
– Авжеж, і повірте, ліпшого не могло послати навіть небо.
– Ви кажете, що не спали ночами, – сказала Валентина. – Де ж ви були? Я вас не бачила.
Граф Монте-Крісто показав на книжкову шафу.
– За тими дверми, – сказав він. – Вони провадять у сусідній дім, що його я винайняв.
Валентина відвернулася, спалахнувши вся від сорому й обурення.
– Мосьпане, – сказала вона з непідробним жахом, – ваш учинок – нечуване навіженство, а ваша опіка – справжнісінька образа.
– Валентино, – сказав граф Монте-Крісто, – тими довгими безсонними ночами єдине, що я бачив, це те, хто до вас заходить, яку їжу вам готують, які напої вам подають; і коли напої здавалися мені небезпечними, я заходив, як оце зараз, виливав їх з вашої склянки і заміняв трутизну шляхетним плином, який замість смерті, яку вам наготували, вливав у вас життя.
– Трутизна! Смерть! – вигукнула Валентина, гадаючи, що вона знову марить у гарячці. – Про що ви оце кажете, пане?
– Тихіше, дитино моя, – сказав граф Монте-Крісто, знову притуливши палець до вуст, – авжеж, я сказав "трутизна", авжеж, я сказав "смерть", і я повторюю: смерть. Та випийте ось це. – Він дістав із кишені слоїчок із червоним плином і вточив декілька крапель у склянку. – Випийте оце і потім більше нічого не пийте всеньку ніч.
Валентина простягнула руку, та, ледве торкнувшися склянки, відсмикнула її.
Граф Монте-Крісто взяв склянку і, випивши половину, подав її Валентині, яка усміхнулася і допила решту.
– Упізнаю смак мого нічного напою, – сказала вона. – Він завжди освіжає мені груди і заспокоює мене. Дякую вам, пане.
– Отак збули ви чотири ночі, панно Валентино, – сказав граф Монте-Крісто. – А як було мені? Такі жорстокі години я тут перевів! Таких страшенних мук я зазнавав, спостерігаючи, як наливають у вашу склянку смертельну отруту! Так тремтів я, що ви її вип'єте передніше, ніж я встигну вихлюпнути її в коминок!
– Ви кажете, мосьпане, – провадила Валентина, охоплена невимовним жахом, – що ви зазнали таких мук, дивлячись, як наливають у мою склянку смертельної отрути? То виходить, ви бачили й того, хто це робив?
– Так.
Валентина звелася на ліжку й, затуляючи груди, що були біліші від снігу, гаптованою сорочкою, ще вогкою від холодного поту гарячки, запитала:
– То ви бачили його?
– Так, – відказав граф Монте-Крісто.
– Це жахливо мосьпане, таж ви хочете, щоб я повірила в якісь пекельні вимисли.