Завтра вона поїде до нього і доможеться від нього, якщо не порушення службового обов'язку, то принаймні якомога дужчої поблажливості.
Баронеса нагадає йому про минуле, воскресить його згадки, буде благати його в ім'я грішної, та щасливої пори їхнього життя; Вільфор закриє справу чи принаймні дасть Кавальканті нагоду втекти, адже задля цього йому варто тільки звернути погляд в інший бік: караючи злочин, він уразить лише тінь злочинця заочним вироком.
Заспокоївшись отак, вона заснула.
Наступного дня, о десятій ранку, вона встала і, не гукаючи покоївки, нікому не показуючись на очі, убралась так само просто, як і напередодні, вийшла з дому, дійшла до вулиці Прованс, там узяла фіакр і звеліла одвезти її до Вільфорового дому.
Уже цілий місяць той клятий дім скидався на чумний барак; частина кімнат була зачинена знадвору і зсередини, віконниці відчинялися тільки ненадовго, щоб впустити свіжого повітря, і тоді у вікні з'являлася перелякана голова лакея; потім вікно зачинялося, як могильна плита, і сусіди казали одне одному:
– Невже сьогодні знову винесуть домовину з дому королівського прокурора?
Пані Данґляр здригнулася, угледівши той похмурий дім. Вона вийшла з фіакра, і коліна її дилькотіли, коли вона подзвонила біля замкненої брами.
Аж тоді як вона утретє сіпнула дзвоник, що задзеленчав так, наче підспівував загальній печалі, з'явився воротар і прохилив хвіртку.
Він побачив жінку, світську пані, вишукано вбрану, та попри це, хвіртка була ледве прохилена.
– Відчиніть-бо! – сказала баронеса.
– Спершу скажіть, хто ви така, мосьпані, – мовив воротар.
– Хто я? Таж ви мене добре знаєте.
– Ми тепер нікого не знаємо, шановна пані.
– Ви з глузду зсунулися, голубе! – вигукнула баронеса.
– Ви від кого?
– Ні, це вже занадто!
– Мосьпані, перепрошую, але так мені звеліли. Ваше ім'я?
– Баронеса Данґляр. Та ви сто разів мене бачили!
– Може, і так, пані. А тепер скажіть, що ви хочете?
– Оце зухвальство! Я поскаржуся панові де Вільфорові!
– Мосьпані, це не зухвальство, а обережність: сюди заходять лише із запискою від пана Д'Авріньї або з дозволу пана королівського прокурора.
– Ага, то в мене справа до пана королівського прокурора.
– Термінова?
– Напевне, якщо я й досі тут. Та досить, ось моя візитна картка, передайте її вашому панові.
– Ви зачекаєте, поки я повернуся?
– Так, ідіть.
Воротар зачинив хвіртку, лишивши пані Данґляр на вулиці.
Щоправда, чекала баронеса недовго – незабаром хвіртка відчинилася настільки, щоб вона могла ввійти. Щойно вона увійшла, хвіртка за нею зачинилася.
Увійшовши у двір, воротар, не зводячи очей із брами, дістав свисток і пронизливо свиснув.
На ґанку з'явився лакей Вільфора.
– Шановна пані, вибачте цьому чесному чоловікові, – сказав він, ідучи назустріч баронесі, – але йому так звеліли робити, і пан де Вільфор доручив мені сказати вам, що він не міг учинити інакше.
У дворі стояв постачальник, якого впустили з тими ж таки осторогами, і якийсь слуга оглядав його товари.
Баронеса піднялася на ґанок; та скорбота, що поглиблювала її печаль, струсонула її до глибини душі; у супроводі лакея, що ні на мить не втрачав її з поля зору, вона увійшла до кабінету королівського прокурора.
Хоч як була заклопотана пані Данґляр тим, що привело її сюди, проте зустріч, яку влаштували їй слуги, здалася їй такою обурливою, що розпочала вона зі скарг.
Та Вільфор помалу звів голову і глянув на неї з такою сумною усмішкою, що скарги завмерли на її вустах.
– Вибачте моїм слугам той страх, у якому я не можу їх звинувачувати: їх запідозрили, то вони й самі стали підозрювати.
Пані Данґляр частенько чула у світських колах балачки про панічний страх у домі Вільфорів, та вона ніколи не повірила б, що це почуття могло сягнути таких крайнощів, якби не упевнилася в цьому сама.
– То ви теж нещасні? – запитала вона.
– Так, люба пані, – відказав королівський прокурор.
– І вам шкода мене?
– Від усієї душі шкода, мосьпані.
– Ви розумієте, чому я прийшла?
– Ви прийшли, щоб поговорити зі мною про те, що сталося у вашому домі?
– Це страшенне лихо, пане.
– Тобто прикрість.
– Прикрість! – вигукнула баронеса.
– Шановна пані, – відказав королівський прокурор із незворушним спокоєм, – я тепер прозиваю лихом тільки непоправне.
– Невже ви гадаєте, що це забудеться?
– Усе забувається, мосьпані: ваша донька вийде заміж завтра, якщо не сьогодні, за тиждень, як не завтра. А що до нареченого панни Ежені, то я не думаю, щоб ви за ним шкодували.
Пані Данґляр глянула на Вільфора, приголомшена цим майже насмішкуватим спокоєм.
– Я прийшла до друга чи ні? – запитала вона із сумовитою гідністю.
– Ви ж знаєте, що це так, – відказав Вільфор, і щоки його зашарілися.
Те запевнення нагадало їм про інші події, ніж ті, що хвилювали обох цієї миті.
– То будьте сердечніші, любий Вільфоре, – сказала баронеса, – поводьтеся зі мною, як друг, а не як суддя, я глибоко нещасна, не кажіть мені, що я маю бути весела.
Вільфор уклонився.
– За останні три місяці в мене завелася егоїстична звичка, шановна пані, – сказав він. – Коли я чую про лихо, то я згадую про моє лихо, це порівняння спадає мені на думку навіть незалежно від мого бажання. Ось чому поруч із моїм лихом ваше лихо здається мені простісінькою прикрістю, ось чому поруч із моїм трагічним становищем ваше становище здається мені принадним; проте ви гніваєтеся, тож облишимо це. Отож, ви казали, пані?..
– Я прийшла, щоб дізнатися у вас, друже мій, що чекає на цього самозванця.
– Самозванця? – перепитав Вільфор. – Бачу, мосьпані, ви, мов навмисне, то применшуєте, то перебільшуєте. Андреа Кавальканті чи радше Бенедетто – самозванець? Ви помиляєтеся, мосьпані: Бенедетто справжнісінький убивця.
– Шановний пане, я не заперечую вашої поправки, та що суворіше покараєте ви цього бідолаху, то тяжче це відгукнеться на нашій родині. Забудьте про нього на якийсь час, дайте йому втекти.
– Пізно, мосьпані: я вже дав наказ.
– Тоді, якщо його заарештують… Гадаєте, його таки заарештують?
– Сподіваюся.
– Якщо його заарештують, – а я вже не раз чула, що в'язниці напхом напхані, – залиште його у в'язниці.
Королівський прокурор похитав головою.
– Бодай доти, доки моя донька не вийде заміж! – докинула баронеса.
– Неможливо, мосьпані; у правосуддя свій лад.
– Навіть для мене? – напівжартома, напівповажно запитала баронеса.
– Для всіх, – відказав Вільфор, – і для мене, як і для інших.
– Ага… – сказала баронеса, не пояснюючи словами тієї думки, що викликала цей вигук.
Вільфор зиркнув на неї своїм допитливим поглядом.
– Знаю, що хочете ви сказати, – провадив він, – ви натякаєте на чутки, що поширилися містом про те, що смерть, яка ось уже третій місяць вбирає у траур мій дім, смерть, від якої дивом порятувалася Валентина, – не випадкова смерть.
– Я геть не думала про це, – хутко сказала пані Данґляр.
– Ні, ви про це думали, пані, й це справедливо, тому що ви не могли не подумати про це і не сказати собі: ти, що караєш за злочини, скажи: чому злочини довкола тебе кояться безкарно?
Баронеса зблідла.
– Ви казали собі це, правда ж, пані?
– Так, мушу зізнатися.
– Я вам відповім.
Вільфор підсунув свій фотель до стільця пані Данґляр і, впершись обома руками на письмовий стіл, голосом, що звучав глухіше, ніж звичайно, заговорив:
– Існують злочини, що залишаються без кари, тому що злочинці невідомі, і замість винного міг би потерпіти невинний; та коли тих злочинців виявлять, – і Вільфор простягнув руку до великого розп'яття, що висіло навпроти його столу, – щойно їх виявлять, – повторив він, – Господом Богом клянуся, хоч хто вони там будуть, вони помруть! Тепер, після клятви, яку я дав і якої дотримаюся, зважтеся попросити в мене пощади цьому негідникові!
– Та чи певні ви, мосьпане, – запитала пані Данґляр, – що він такий вже злочинець, як це кажуть?
– Ось його справа: Бенедетто отримав п'ять років каторги за фальшування, – як бачите, хлопчина вже подавав надії, – потім утеча, потім убивство.
– А хто ж він… цей бідолаха?
– А хтозна! Бурлака, корсиканець.
– Ніхто до нього не признався?
– Ніхто, батьки його невідомі.
– А той чоловік, що приїздив із Лукки?
– Такий самий шахрай, як і він, може, спільник.
Баронеса благально склала долоні.
– Вільфоре! – сказала вона своїм найніжнішим і найвкрадливішим голосочком.
– Заради Бога, пані, – твердо, навіть трохи жорстко відказав королівський прокурор, – ніколи не просіть у мене пощади винному! Хто я? Закон. Хіба у закону є очі, щоб бачити вашу печаль? Хіба у закону є вуха, щоб чути ваш ніжний голос? Хіба у закону є пам'ять, щоб відгукнутися на ваші злагідні думки? Ні, шановна пані, закон повеліває. І коли закон повеліває, він карає. Ви скажете мені, що я жива істота, а не кодекс, людина, а не книжка. Погляньте на мене, пані, погляньте довкола мене: хіба люди бачили в мені брата? Хіба вони мене любили? Хіба вони щадили мене? Чи просив хтось зглянутися над Вільфором і чи подарував йому якусь провину? Ні, і ще раз ні! Мене переслідували, завжди переслідували! А ви, жінка, сирена, дивитеся на мене своїм чарівливим поглядом, який нагадує мені про те, за що я повинен червоніти. Авжеж, червоніти за те, про що ви знаєте, і, може, не лише за це. Та відтоді, як сам я опустився, може, і нижче від інших, відтоді здираю я з людей їхнє вбрання, щоб знайти гнійники, і знаходжу їх завжди, навіть більше: знаходжу їх із радістю, із захватом, ці прикмети людської слабкості чи людської злоби!
Адже кожна людина і кожен злочинець, якого я караю, здається мені живим доказом, зайвим доказом того, що я не мерзенний виняток! Що ж, на жаль, усі люди злі, мосьпані, тож доведімо це і покараймо негідника.
Вільфор промовив ті останні слова з надзвичайним шалом, майже люттю.
– Та ви кажете, – заперечила пані Данґляр, зробивши останню спробу, – що цей хлопчина – бурлака, сирота, його всі покинули?
– Тим гірше чи радше тим ліпше. Провидіння вчинило його таким, щоб не було кому побиватися за ним.
– Ви завзялися на слабкого, мосьпане!
– Убивця – слабкий?
– Його ганьба заплямує мій дім.
– А хіба мій дім не затаврований смертю?
– Ви безжальні до інших, – вигукнула баронеса. – То запам'ятайте мої слова: до вас теж будуть безжальні.
– Нехай буде так! – виголосив Вільфор, погрозливо здійнявши руки до неба.
– Бодай відкладіть справу цього бідолахи, якщо його заарештують, до наступної сесії, адже мине півроку і все забудеться.
– Ні, – відказав Вільфор, – у мене ще п'ять днів попереду; слідство скінчилося; п'ять днів мені цілком вистачить; та й хіба ви не розумієте, мосьпані, що й мені треба забутися? Коли я працюю, а я працюю вдень і вночі, бувають такі хвилини, коли я нічогісінько не пам'ятаю, а як я не пам'ятаю, то я щасливий, як ото щасливі небіжчики, – та все ж таки це ліпше, ніж страждання.
– Таж він утік, то дайте йому сховатися, адже бездіяльність – найлегший спосіб виявити милосердя.
– Я вже сказав вам, що вже запізно: телеграфом на світанку розіслали наказ, і тепер…
– Пане, – входячи до кабінету, мовив покойовий слуга, – телеграма з міністерства внутрішніх справ.
Вільфор ухопив конверт і хутко його відкрив.
Пані Данґляр здригнулася від жаху, а Вільфор аж затремтів з утіхи.
– Заарештований! – вигукнув він.