– Із якої кімнати дзвонять?
– Із третьої.
– Біжи-но, Жане.
Тим часом галас і дзеленчання подужчали удвічі.
Слуга кинувся до східців.
– Ні, ні, – мовив жандарм, перепиняючи його, – тому, хто дзвонить, потрібні, бачу, не ваші послуги, то ми самі йому послужимо. Хто у третій кімнаті?
– Молодик, що приїхав із сестрою сьогодні вночі поштовими і взяв кімнату з двома ліжками.
Тривожне дзеленчання пролунало утретє.
– Сюди, пане комісаре! – вигукнув унтер-офіцер. – Ідіть за мною, в ногу!
– Зачекайте, – сказав корчмар, – туди провадить двоє сходів – зовнішні та внутрішні.
– Гаразд, – сказав унтер-офіцер, – я піду внутрішніми, це моє діло. Карабіни заряджені?
– Атож.
– А ви чатуйте на зовнішніх сходах і, якщо він вирішить утікати, стріляйте, це важливий злочинець, якщо судити з телеграми.
Унтер-офіцер із комісаром відразу ж зникли на внутрішніх сходах, а натовп гомонів, схвильований його словами.
Ось що сталося.
Андреа дуже спритно спустився комином на дві третини, та потім зірвався і хоч упирався руками в стіни, ковзнув униз швидше, а головне з більшим галасом, аніж йому хотілося.
То було б ще нічого, якби кімната була порожня, та, на жаль, вона була заселена.
Дві жінки спали в тому самому ліжку. Гамір їх збудив.
Вони глянули туди, звідки долинав гамір, і побачили, як ув отворі коминка з'явився чоловік.
Одна з тих жінок, білявка, страшенно заверещала, аж у всенькому домі було чутно, а друга, чорнява, ухопилася за шворку дзвоника і заходилася чимдуж сіпати, здійнявши ґвалт.
Лиха доля вочевидь переслідувала Андреа.
– Заради Бога! – вигукнув він, пополотнівши і розгубившись, навіть не втямивши, до кого звертається. – не гукайте, не губіть мене! Я не зроблю вам нічого недоброго.
– Андреа, убивця! – вигукнула одна з тих дівчат.
– Ежені! Панна Данґляр! – прошепотів Андреа, відчуваючи, як його жах переростає у приголомшення.
– На поміч! Рятуйте! – заверещала панна Д'Армії й, вихопивши дзвоник із рук Ежені, задзеленчала ним ще дужче.
– Порятуйте мене, за мною женуться, – вигукнув благально Андреа. – Згляньтеся, не зраджуйте мене!
– Пізно, вони вже йдуть, – відказала Ежені.
– То заховайте мене. Скажіть, що перелякалися без причини. Ви відведете підозру й порятуєте мені життя.
Попритулявшись одна до одної й загорнувшись у ковдру, обидві дівчини із жахом і відразою слухали той благальний голос.
– Гаразд, – сказала Ежені, – вертайтеся тим самим шляхом, яким і прийшли сюди, ідіть, нещасливцю, ми нічого не скажемо.
– Ось він! Ось він! Я його бачу! – вигукнув чийсь голос.
Той голос належав унтер-офіцерові, який зазирнув у замкову шпарину і вгледів Андреа з благально складеними долонями.
Дужий стусан прикладом вивалив замок, ще два зірвали завіси, й виламані двері впали у кімнату.
Андреа кинувся до других дверей, що виходили в галерею, і відчинив їх.
Жандарми, що стояли на галереї, звели карабіни.
Андреа завмер на місці; блідий, трохи відхилившись назад, він стискав у руці непотрібного ножа.
– Тікайте ж бо! – вигукнула панна Д'Армії, бо в її серденько повернулася жалість, поки потроху минав страх. – Тікайте!
– Або убийте себе! – докинула Ежені, немов та весталка, що подає в цирку знак гладіаторові, щоб той рішив переможеного супротивника.
Андреа здригнувся і глянув на неї зі зневажливою посмішкою, яка свідчила про те, що його ницій душі незрозумілі ті величні жертви, котрих вимагає невблаганний кодекс честі.
– Убити себе? – сказав він, покинувши ножа. – Навіщо це?
– Та ж ви самі сказали, – вигукнула Ежені Данґляр, – що вас засудять на смерть, скарають на горло, немов найостаннішого злочинця!
– Дрібниці, – згорнувши руки, сказав Кавальканті, – на те є друзі!
Унтер-офіцер підійшов до нього з шаблею в руці.
– Ох, дядечку, – сказав Кавальканті, – заховайте ви ту шаблюку, якщо вже я здаюся вам!
І він простягнув руки. На нього відразу ж наділи кайдани. Дівчата з жахом дивилися на ту відразливу зміну: простісінько на очах у них людина скидала маску світського юнака й оберталася злочинцем.
Андреа глянув на них із нахабною посмішкою.
– Може, будуть якісь доручення татусеві, панно Ежені? – запитав він. – Як бачите, я повертаюсь у Париж.
Ежені затулила обличчя долонями.
– Та не соромтеся так, – сказав Андреа. – Я не ображаюся, що помчали наздоганяти мене… Адже я був майже вашим чоловіком.
І, сказавши отак, вийшов, лишивши втікачок, що не знали куди подітися від сорому і пригнічених ущипливими зауваженнями присутніх.
За годину обидві були в жіночому й сідали у ридван.
Щоб сховати їх від сторонніх поглядів, браму корчми замкнули, та коли вона відчинилася, їм довелося проїхати крізь натовп роззяв, що перешіптувалися і проводили їх насмішкуватими поглядами.
Ежені опустила шторки, та хоч нічого вона й не бачила, усе ж таки все чула, і ті кпини сягали її слуху.
– І чого світ не пустеля! – вигукнула вона, обіймаючи подругу.
Очі її яріли тією люттю, яка ото змушувала Нерона шкодувати, що в римського люду не одна голова й не можна відітнути її однісіньким ударом.
Наступного дня вони прибули до Брюсселя і зупинилися в "Отель де Фляндрі".
Андреа ще напередодні кинули до в'язниці Консьєржері.
II. Закон
Ми бачили, як щасливо втекли з дому панна Данґляр із панною Д'Армії; усі були надто заклопотані своїми справами, щоб перейматися дівчатами.
Поки банкір, із краплями холодного поту на чолі і примарою близького банкрутства, виводить довжелезні стовпчики свого пасиву, ми попрямуємо до баронеси, що, насилу оговтавшись від того разючого удару, поспішила до свого постійного порадника, пана Люсьєна Дебре.
Баронеса з нетерпінням чекала на шлюб своєї доньки, щоб урешті звільнитися від обов'язку опікати її, що було надто вже обтяжливо, з огляду на характер Ежені; із мовчазної згоди, що на ній тримається родинна ієрархія, мати може розраховувати на безоглядну покірливість доньки лиш тоді, якщо вона неодмінно служить їй прикладом обачності і зразком досконалості.
Слід сказати, що пані Данґляр трохи боялася проникливості Ежені й порад панни Д'Армії; вона помічала зневажливі погляди, якими її донька обдаровувала Дебре. Ті погляди, здавалося їй, свідчили про те, що Ежені відома таємниця її любовних і грошових стосунків з особистим секретарем міністра. Та якби баронеса була проникливіша трохи, то збагнула б, що Ежені ненавидить Дебре зовсім не за те, що в домі її батька він служить каменем спотикання і приводом для пліток; просто вона зараховувала його до тієї категорії двоногих істот, яких Діоген не погоджувався прозивати людьми, а Платон алегорично прозивав тваринами на двох ногах і без пір'я.
Отож, із погляду пані Данґляр – а, на жаль, на білому світі кожне має свій погляд, що заважає йому бачити, як дивиться на речі інше, – було дуже сумно, що доньчине весілля не відбулося, і не тому, що той шлюб був би досить вдалий і міг би принести Ежені щастя, а тому, що він дав би пані Данґляр цілковиту свободу.
І тоді, як ми вже сказали, вона побігла до Дебре, що, як і всенький Париж, був на заручинах у Данґлярів і бачив увесь той скандал.
Він хутко втік у клуб, де його друзі вже розмовляли про ту подію, що була того вечора предметом пересудів для трьох чвертей міста-пліткаря, що прозивається столицею світу.
Поки пані Данґляр, у чорній сукні, під густою вуаллю, бралася східцями, що провадили до помешкання Дебре, попри запевнення воротаря, що його нема вдома, Люсьєн сперечався з приятелем, котрий намагався довести йому, що після такого скандалу він, як друг родини, зобов'язаний одружитися з панною Ежені Данґляр і її двома мільйонами.
Дебре мляво боронився, як людина, котра цілком готова, щоб її переконали; та думка не раз спливала в його голові, проте, знаючи Ежені з її незалежним і гордовитим характером, він вряди-годи огризався, казав, що шлюб той неможливий, і заразом несамохіть тішився грішною думкою, яка, якщо вірити моралістам, завжди криється навіть у найчеснішій і непорочній людині, ховаючись у глибині її душі, мов дідько за хрестом. Чаювання, гра, балачки – як бачимо, цікавенькі балачки, адже стосувалися вони таких важливих питань, – усе тривало до першої години ночі.
Тим часом пані Данґляр, яку Люсьєнин лакей припровадив у маленьку зелену вітальню, очікувала, непокоячись, не скидаючи вуалі, поміж квітами, які вона прислала вранці і які Дебре, ніде правди подіти, порозставляв і повлаштовував скрізь так дбайливо, що сердешна жінка вибачила йому ту його відсутність.
За двадцять хвилин до дванадцятої пані Данґляр набридло чекати, тож вона взяла фіакр і поїхала додому.
Панії з відомих верств мають те спільне з добре влаштованими гризетками, що ніколи не повертаються додому після півночі.
Баронеса повернулася до себе з такими самими осторогами, з якими Ежені допіру покинула батьківський дім; відчуваючи, як гучно калатає її серце, вона нечутно піднялася у свою кімнату, що, як ми знаємо, прилягала до кімнати Ежені.
Так боялася вона поговору, так твердо вірила – і принаймні за це гідна була поваги – у доньчину чистоту і її вірність батьківському дому!
Повернувшись до свого покою, вона підійшла до дверей Ежені й прислухалася, та, не почувши ані найменшого звуку, спробувала ввійти, але двері були замкнені.
Пані Данґляр подумала, що Ежені, зморившись від болісних вражень того вечора, вклалася у ліжко і заснула.
Вона погукала покоївку і розпитала її.
– Панна Ежені, – відказала покоївка, – повернулася до своєї кімнати з панною Д'Армії, вони разом пили чай, а потім відпустили мене, сказавши, що я їм більше не потрібна.
Відтоді покоївка не виходила з буфетної і гадала, як і всі, що обидві панни у себе в кімнаті.
Отож, пані Данґляр уклалася спати без щонайменшої підозри, бо покоївчині слова розвіяли її тривогу за доньку.
Що більше вона думала, то ясніше ставали для неї розміри катастрофи: то був уже не скандал, а розгром, не ганьба, а безчестя.
Тоді вона мимохіть згадала, яка безжальна була вона до Мерседес, яку через сина і чоловіка спіткало таке самісіньке лихо.
"Ежені пропала, – подумала вона собі, – і ми теж. Ця історія в тому вигляді, в якому її будуть переказувати, погубить нас, тому що в наших колах сміх завдає страшенних, невиліковних ран".
– Ото щастя, – прошепотіла вона, – що Господь обдарував Ежені таким чудернацьким характером, який завжди мене так лякав!
І вона звела очі до неба, дякуючи провидінню, що недовідомо скеровує будучину і недолік, навіть порок, обертає людині на добро.
Потім думка її перелетіла простір, немов ото птах, що, розгорнувши крила, перелітає прірву, і зупинилася на Кавальканті.
Той Андреа виявився негідником, злодієм, убивцею, проте відчувалося, що він добре вихований, та й у світських колах з'явився він як власник чималенького статку, а покровителями його були шановні люди.
Як упоратися з цим заплутаним клубком? Хто допоможе знайти вихід із цього страшенного становища?
Дебре, що до нього вона кинулася у першому пориванні, як жінка, що шукає підтримки у чоловіка, котрий її кохає, міг дати їй тільки пораду, а треба було звернутися до когось могутнішого.
І тоді баронеса згадала про Вільфора.
Вільфор загадав заарештувати Кавальканті, Вільфор безжально вчинив сум'яття в її родині, наче був їй чужісінький.
– Ні, – поправила вона себе, – королівський прокурор не безсердечна людина – він представник правосуддя, раб свого обов'язку; чесний і непохитний друг, який хоч і безжально, проте упевнено різонув скальпелем по гнійнику, не кат він, а хірург; він усе зробив, щоб честь Данґлярів не потерпіла від ганьби, яка укрила цього пропащого юнака, що його вони представили світським колам як майбутнього зятя.
Якщо Вільфор, друг родини Данґлярів, діяв так, то не можна було припустити, що він міг щось знати заздалегідь і сприяти підступам Андреа.
Отак Вільфорова поведінка почала уявлятися баронесі в новому світлі, і вона витлумачила її в бажаному для себе сенсі.
Проте на цьому королівський прокурор повинен зупинитися.