За три з половиною години Андреа проїхав дев'ять льє, що відокремлювали його від Комп'єня. На ратуші вибило четверту, коли він виїхав на майдан, де зупиняються диліжанси.
У Комп'єні є пречудова корчма, про неї пам'ятають навіть ті, хто зупинявся в ній однісінький раз.
Під час мандрівок околицями Парижа Андреа якось у ній ночував, тож він згадав про "Дзвін і плящину", озирнув майдан, угледів у світлі ліхтаря вивіску і, відпустивши хлопчака, якому дав усі дрібняки, що в нього були, постукав у двері, слушно зміркувавши, що в нього попереду ще є чотири години, тож не завадить покріпитися добрячою вечерею і трохи поспати.
Йому відчинив слуга.
– Я прийшов із Сен-Жан-о-Буа, там я обідав, – сказав Андреа. – Хотів було сісти на диліжанс, що проїздить опівночі, та заблукав і, мов дурнуватий, вештався лісом чотири години. Дайте мені кімнату, яка виходить у двір, і нехай принесуть мені холодної курятини і плящину бордо.
Слуга нічого не запідозрив. Розмовляв Андреа спокійно, тримаючи руки в кишенях пальта, з цигаркою в зубах, убрання його було вишукане, борода підстрижена, взуття бездоганне, тож він скидався на звичайнісінького запізнілого міщука.
Поки слуга готував йому кімнату, увійшла корчмарка. Андреа зустрів її найчарівнішою усмішкою і запитав, чи не дали б йому кімнату номер три, де він ночував, коли нещодавно був у Комп'єні. На жаль, третя кімната була зайнята молодиком, що мандрував із сестрою.
Андреа страшенно засмутився і втішився тільки тоді, коли господиня запевнила його, що сьома кімната, яку йому готують, розташована так само, як і третя: гріючи ноги біля коминка і балакаючи про останні перегони в Шантії, він чекав, поки скажуть, що кімната готова.
Андреа недарма згадав про кімнати, що виходять у двір. Те корчемне дворисько, із потрійним рядом галерей, що надають йому вигляду глядацької зали, із жасмином і ломиносом, що живими прикрасами плетуться довкола легкої колонади, було одним із найкращих дворів, які лишень можуть бути в корчми.
Курятина була смачна, вино старе, вогонь весело палахтів у коминку; Андреа сам здивувався, що їсть усмак, наче нічого й не сталося.
Потім він уклався до ліжка й відразу ж заснув нездоланним сном, як ото засинає людина у двадцять років, навіть якщо у неї гріх на душі.
Утім, ми повинні зізнатися, що хоч Андреа й міг би почувати докори сумління, він їх нітрохи не відчув.
Ось який був у нього план, що переповнив його такою впевненістю.
Він устане вдосвіта, вийде з корчми, заплативши по рахунку як порядна людина, дістанеться до лісу, оселиться у якогось селянина, ніби задля того, щоб узятися до живопису, роздобуде одяг лісоруба і сокиру, поміняє вигляд світського лева на вигляд наймита; потім, коли руки його почорніють, чуприна стане темна від олов'яного гребінця, обличчя вкриється засмагою, яку він наведе за способом, якому навчили його товариші з Тулона, він дістанеться до найближчого кордону, простуючи вночі й відсипаючись удень у хащах та ярах і заходячи в села й містечка лише задля того, щоб купити хліба.
Перетнувши кордон, він оберне самоцвіти на гроші, вартість їхню долучить до десятка банкових білетів, які він про всяк випадок завжди мав у кишені, тож у нього в такий спосіб набереться щонайменше п'ятдесят тисяч ліврів, а це зрештою не так і погано.
Та й ще він дуже сподівався на те, що Данґляри постараються розсіяти чутки про те лихо, що їх спіткало.
Оце та ще втома й допомогли Андреа так хутко і солодко заснути.
Утім, щоб прокинутися якомога раніш, Андреа не зачинив віконниці, а тільки замкнув двері на засув і покинув на столику свого відкритого ножа з гострим лезом, що в його пречудовому гарті він уже мав нагоду впевнитися і з яким ніколи не розлучався.
Десь о сьомій годині ранку Андреа розбудив теплий і яскравий сонячний промінь, що ковзнув його обличчям.
У будь-яких мізках, що правильно діють, завжди є чільна думка, що засинає остання і перша осяває пробуджену свідомість.
Не встиг Андреа ще розплющити очі, як та панівна думка вже оволоділа ним і підказала, що спав він задовго.
Він схопився на ноги і підбіг до вікна.
Двориськом ішов жандарм.
Жандарм узагалі одне з найбільш помітних явищ на білому світі, навіть для безгрішних людей, а для нечистого сумління, що має всі підстави бути таким, жовтий, блакитний і білий колір його мундира – найбільш зловісні барви на світі.
– Чому жандарм? – запитав себе Андреа.
І відразу ж сам собі відповів, з тією логікою, яку читач уже встиг у нього помітити:
– Нічого страшного нема в тому, що жандарм прийшов у корчму, та пора вже вбиратися.
І він убрався з тією швидкістю, від якої не відучив його лакей за декілька місяців світського життя в Парижі.
– Гаразд, – одягаючись, казав собі Андреа, – я зачекаю. Аж поки він піде, і тоді втечу.
Ото так сказавши, він уже вбраний підійшов до вікна і знову підняв тюлеву штору.
Та перший жандарм не пішов, а з'явився й іще один блакитний, жовтий і білий мундир біля єдиних сходів, що ними Андреа міг спуститися, а третій, верхи на коні, із рушницею в руці, вартував коло єдиної брами, якою він міг вийти надвір.
Той третій жандарм був дуже знаменний, бо перед ним юрмилися роззяви, щільно заступаючи браму.
"Мене шукають! – сяйнула перша думка в Андреа. – От халепа!".
Він пополотнів і занепокоєно роззирнувся.
Його кімната, як і всі кімнати того поверху, мала вихід тільки на зовнішню галерею, відкриту для всіх поглядів.
"Я пропав", – сяйнула йому друга думка.
І справді, для людини в його становищі арешт означав суд, вирок і смерть – безпощадну і невідкладну смерть.
Він конвульсивно стиснув голову руками.
Тієї миті він мало не збожеволів од страху.
Та незабаром у вихорі думок, що вирували в його голові, сяйнула і надія, тож на вустах його з'явилася квола усмішка.
Він озирнув кімнату; усе, що було йому потрібно, виявилося на столі – ручка, чорнило і папір.
Він умочив ручку в чорнило і, намагаючись писати впевнено, написав на папері такі рядки: "У мене немає грошей, щоб оплатити рахунок, та я чесна людина. Залишаю під заставу цю шпильку, що вдесятеро перевищує мій борг. Нехай вибачать мені, що я утік: мені було соромно".
Він вийняв із краватки ту шпильку і поклав її на папір.
Потім, замість того щоб лишити двері замкненими, він одсунув засув і навіть прохилив двері, буцім забув їх причинити, як ішов, заліз у коминок, як людина, що звикла до такого, знову затулив його паперовою закривкою, де був намальований Ахілл у Дендамії, загорнув ногами свої сліди в попелі й почав підійматися вигнутим комином, що був останнім шляхом до порятунку, на який він міг розраховувати.
Тим часом той жандарм, що то його помітив Андреа, ішов східцями у супроводі поліційного комісара, а сходи охороняв другий жандарм, що міг отримати поміч від третього жандарма, який вартував браму.
Ось якою обставиною Андреа зобов'язаний був цим візитам, яких він із такими труднощами намагався уникнути.
Від самого ранку паризький телеграф почав діяти у всіх напрямках, і у всіх довколишніх містах і селах, які отримали звістку, заворушилися власті, які послали озброєних людей на пошуки Кадрусового убивці.
Королівська резиденція Комп'єнь, що була улюбленим місцем для полювання і гарнізонним містом, аж кишіла чиновниками, жандармами і поліційними комісарами, тож відразу після отримання телеграфного наказу почалися облави, а оскільки "Дзвін і плящина" була перша корчма у місті, то почали з неї.
Та й згідно з донесеннями вартових, що чатували тієї ночі коло ратуші, яка прилягала до корчми, тієї ночі у корчму прибуло декілька подорожніх.
Вартівник, якого поміняли о шостій ранку, згадав навіть, що коли він заступив на стійку, тобто десь на початку п'ятої, то побачив молодика на білому коні із селянським хлопчаком іззаду. Той молодик зліз із коня на майдані й постукав у "Дзвін", куди його і впустили.
На того мандрівця й упала підозра.
Той мандрівець був не хто інший, як Андреа.
На основі тих даних поліційний комісар і жандармський унтер-офіцер і попрямували до кімнати, де спав Андреа.
Двері виявились прохилені.
– Еге, – сказав жандарм, старий лис, що знав усі злодійські виверти, – недобра прикмета ці відчинені двері! Волів би я бачити їх замкненими на три замки!
І справді, записка і шпилька, що їх лишив Андреа на столі, підтверджували чи радше вказували на сумну істину.
Андреа втік.
Ми кажемо "вказували", бо жандарм був не той чоловік, щоб задовольнитися першим-ліпшим поясненням.
Він роззирнувся, зазирнув під ліжко, відхилив штору, повідчиняв шафи і врешті підійшов до коминка.
Завдяки обачності Андреа у попелі не лишилося ніяких слідів.
Та все ж таки то був вихід, а за таких обставин будь-який вихід мав стати предметом ретельного огляду. Тому жандарм звелів принести хмизу й соломи, запхав усе те в комин, наче зарядив гармату, і підпалив.
Полум'я заревло у бовдурі, густий дим повалив угору і стовпом полинув у небо, та злочинець не гепнув униз, як того сподівався жандарм.
Андреа ззамолоду воював із суспільством і вартий був хоч якого жандарма, навіть якщо той мав шановний чин унтер-офіцера, тож, передбачивши те випробування вогнем, він виліз на дах і принишк за димарем.
У нього навіть промайнула думка про порятунок, коли він почув, як той унтер-офіцер голосно гукнув двом жандармам надворі:
– Його там нема!
Та обережно витягнувши шию, він побачив, що жандарми не пішли собі, що було б цілком природно після такого пояснення, а подвоїли пильність.
Він теж роззирнувся довкруги: ратуша, чималенька споруда XVI століття, височіла праворуч від нього, немов похмура твердиня, а з її вікон можна було розгледіти всі кутки і закутки на даху, де він ото зачаївся, немов долину з високої гори.
Андреа зрозумів, що в одному з тих вікон негайно з'явиться жандармова голова. Якщо його побачать, то він пропав; утеча дахами не дасть йому ніякого успіху.
Тоді він вирішив спуститися, тільки не тим шляхом, яким піднявся, а подібним.
Він пошукав димар, з якого не валив дим, доповз до нього і пірнув усередину, що його ніхто й не помітив.
Тієї ж таки миті в ратуші відчинилося вікно і звідти вистромилася жандармова голова.
Десь із хвилю голова була непорушна, наче кам'яний бовван, що прикрашав ту споруду, потім розчаровано зітхнула і сховалася.
Спокійний і величавий, немов закон, що його ото він представляв, унтер-офіцер, не відповідаючи на запитання пройшов крізь юрму і повернувся до корчми.
– Та й що? – спиталися обидва жандарми.
– А те, хлопці, – відказав унтер-офіцер, – що розбишака, либонь, і справді чкурнув од нас ще вдосвіта, але ми вирядимо людей у бік Вілле-Котре і до Нуайона, обнишпоримо ліс і обов'язково його злапаємо.
Не встиг шановний охоронець закону вимовити з суто унтер-офіцерською інтонацією те разюче слово, аж усеньке корчемне дворисько наповнили перелякані зойки і шалене дзеленчання дзвоника.
– Ого, – вигукнув жандарм, – а це що?
– Певне, хтось квапиться, мов на пожежу! – сказав корчмар.