– І хіба, на твою думку, так я не гарніша?
– Ти красуня, ти завжди красуня! – вигукнула Луїза. – То куди ми тепер подамося?
– Та бодай до Брюсселя, якщо ти не проти, адже це найближчий кордон. Ми проїдемо через Брюссель, Льєж, Аахен, піднімемося Рейном до Страсбурга, перетнемо Швейцарію і через Сен-Ґотар спустимося до Італії. Ти згодна?
– Авжеж.
– Чому ти так дивишся на мене?
– Ти просто-таки чарівна в цьому вбранні! Можна подумати, ти мене викрадаєш.
– А нехай йому дідько, так і є!
– Ти, бачу, ще й лаятися навчилася, Ежені?
І обидві дівчини, що, як усі гадали, мали обливатися сльозами, одна – через свою лиху долю, а інша – від любові до подруги, попадали від реготу і заходилися прибирати найпомітніші сліди безладу, що їх вони лишили, збираючись у мандрівку.
Потім вони погасили свічки і, сторожко роззираючись довкола, уважно прислухаючись, відчинили двері будуара, що виходили на службові сходи, які провадили простісінько у двір. Ежені йшла попереду, узявшись однією рукою за ручку валізи, яку за другу ручку насилу втримувала обіруч Луїза. Дворисько було порожнє. Вибило північ. Воротар ще не лягав. Ежені тихенько прийшла вперед і побачила, що шановний охоронець дрімає у фотелі.
Вона повернулася до Луїзи, знову взяла валізу, яку поставила було долі, і, притуляючись до муру, обидві ввійшли у підворіття. Ежені загадала Луїзі заховатися у темному кутку, щоб воротар, якщо він розплющить очі, побачив одну людину, а сама стала так, що світло ліхтаря упало простісінько на неї.
– Відчиняйте! – гукнула вона своїм грімким контральто, постукавши у скляні двері.
Воротар, як вона і сподівалася, підвівся з фотеля і навіть ступнув декілька кроків, щоб поглянути, хто ж це виходить, та, угледівши молодика, що нетерпляче ляскав по халяві чобота стеком, він хутко сіпнув за шнур. Луїза відразу ж прослизнула у прохилену браму і легко вибігла назовні. Ежені, що зовні була спокійнісінька, хоч серце її калатало частіше, ніж звичайно, теж вийшла на вулицю.
Валізу вони віддали посильному, що проходив вулицею, і давши йому адресу: вулиця Віктуар, 36, попрямували за тим чоловіком. Його присутність заспокійливо впливала на Луїзу, а що до Ежені, то вона була така безстрашна, як ото Юдита чи Даліла.
Коли вони підійшли до того будинку, Ежені звеліла посильному поставити валізу долі, розрахувалася з ним і, постукавши у віконницю, відпустила його.
У домі, куди ото прийшли втікачки, мешкала скромна швачка, з якою вони домовилися заздалегідь. Вона ще не вклалася спати й відразу ж відчинила двері.
– Панно, – сказала Ежені, – загадайте, щоб воротар викотив із повітки ридван, і пошліть його на поштову станцію по коней. Дасте йому оці п'ять франків за клопіт.
– Я захоплююся тобою, – сказала Луїза, – навіть починаю поважати тебе.
Швачка здивовано зиркнула на них, та їй уже пообіцяли двадцять луїдорів, то вона нічого не сказала.
За чверть години воротар привів із собою візника і коней, яких відразу запрягли до ридвана, а валізку прив'язали ззаду.
– Ось подорожня, – сказав візник. – Яким шляхом поїдемо, юний паночку?
– Дорогою до Фонтенбло, – майже чоловічим басом відказала Ежені.
– Що ти таке кажеш, га? – запитала Луїза.
– Я замітаю сліди, – відказала Ежені, – бо та дівчина, якій ми допіру заплатили двадцять луїдорів, може зрадити нас за сорок. А як виїдемо на Бульвари, то загадаємо їхати іншим шляхом.
І, майже не торкаючись приступки, вона плигнула в ридван.
– Ти, як завше, маєш рацію, Ежені, – сказала Луїза, умостившись біля подруги.
За чверть години візник змінив напрямок, як загадала Ежені, і, ляскаючи батогом, проїхав заставу Сен-Мартен.
– Нарешті ви покинули Париж! – полегшено зітхнувши, мовила Луїза.
– Авжеж, любонько, і викрадення відбулося щасливо, – відказала Ежені.
– Та ще й без силування, – докинула Луїза.
– Це пом'якшить вину, – відказала Ежені.
Ті слова потонули у торохтінні коліс по бруківці вулиці Віллет.
У Данґляра більше не було доньки.
Частина шоста
I. Корчма "Дзвін і плящина"
Полишимо поки що панну Данґляр і її подругу на шляху до Брюсселя і повернімося до бідолашного Андреа Кавальканті, так недобре затриманого в погоні за щастям.
Той Андреа Кавальканті, попри свій юний вік, був досить спритний і кмітливий хлопчина.
Тож як у вітальні захвилювалися всі, він, як ми ото бачили, почав потроху посуватися до дверей, пройшов двома покоями і зник.
Ми забули згадати про невеличку подробицю, яку проте гріх пропустити: в одному з тих двох покоїв, якими пройшов юний Кавальканті, стояли скриньки з самоцвітами, лежали кашмірові шалі, мережива валансьєн, англійські тканини – одне слово, увесь той набір спокусливих речей, що самісінька згадка про них змушує трепетати дівочі серця і називається посагом.
Проходячи тією кімнатою, Андреа засвідчив, що він хлопчина не лише спритний і кмітливий, а ще й передбачливий, і тим він довів це, що прихопив найбільші з виставлених коштовностей.
Ото так запомігшись трохи, Андреа відчув, що спритність його зросла удвічі, тож він плигнув з вікна і втік від жандармів.
Високий, збудований мов античний силань, мускулястий, мов спартанець, Андреа мчав чверть години, сам не знаючи, куди він біжить, аби лиш віддалитися від тієї місцини, де його мало не згребли.
Звернувши з вулиці Монблан і керуючись тим чуттям, котре провадить зайця до нори, а злодія до міської застави, він урешті опинився наприкінці вулиці Лафаєт.
Задихаючись і спливаючи потом, він зупинився.
Він самісінький, ліворуч від нього лежало пустельне поле Сен-Лазар, а праворуч – увесь величезний Париж.
– Невже я пропав? – спитався він у себе. – Та ні, якщо я виявлю більше сприту, ніж мої вороги. Мій порятунок став просто питанням відстані.
Коли ж це він угледів фіакр, що їхав од передмістя Пуассоньєр. На передку сидів понурий візник із люлькою в зубах і, певне, прямував до передмістя Сен-Дені.
– Агов, чоловіче! – гукнув Бенедетто.
– Що скажете, паночку? – запитав візник.
– Ваш кінь зморився?
– Зморився, де ж пак! Цілісінький день нічого не робив. Чотири нещасні поїздки і двадцять су на чай, усього сім франків, а з них десять треба віддати господареві.
– А не хочете до тих семи докинути ще двадцять франків?
– Охоче, двадцять франків – це гроші. А що треба зробити?
– Та важкого нічого нема, якщо ваш кінь не зморився.
– Я ж кажу, що він полетить, наче вітер, тільки скажіть, куди їхати.
– До Лувра.
– А, це там, де роблять наливку, знаю.
– Атож. Треба просто наздогнати одного мого приятеля, я з ним домовився пополювати завтра в Шапель-ан-Сервалі. Він мав чекати на мене тут у своїй бричці до пів на дванадцяту, а зараз північ, тож, либонь, йому набридло, і він сам поїхав.
– Мабуть.
– Так ось, хочете спробувати його наздогнати?
– Чом би й ні.
– Якщо ми не наздоженемо його до Бурже, ви отримаєте двадцять франків, якщо не наздоженемо до Лувра – тридцять.
– А якщо наздоженемо?
– Сорок, – сказав Андреа, повагавшись якусь мить та подумавши собі, що нічим не ризикує, як пообіцяє цю суму.
– Гаразд! – відказав візник. – Сідайте.
Андреа сів у фіакр, і той хутко проїхав передмістя Сен-Дені, потім передмістя Сен-Мартен, поминув заставу і покотив нескінченною вулицею Віллет.
Нелегко було наздогнати того міфічного приятеля. Кавальканті раз у раз питав у запізнілих перехожих і в ще не зачинених шинках про зелений кабріолет і рябого коня, а що шляхом до Голландії проїздить чималенько кабріолетів і з-поміж десяти повозів дев'ять мають зелений колір, то йому відповідали на кожному кроці.
Усі зустрічали той кабріолет, він був кроків за п'ятсот, двісті чи й сто попереду, та коли його врешті наздоганяли, то виявлялося, що це не той повіз.
Якось їх самих випередили, то був ридван, який учвал мчала пара поштових коней.
"Якби ж то мені той ридван, – подумав собі Кавальканті, – та пару добрячих коней, а головне – дорожні папери!"
І глибоко зітхнув.
То був той ридван, що віз панну Данґляр і панну Д'Армії.
– Хутчій, хутчій! – сказав Андреа. – Тепер ми вже, либонь, наздоженемо його небавом.
І бідолашний кінь знову помчав шаленим клусом, яким він біг від самісінької застави, і, геть у милі, примчав до Лувра.
– Бачу, – сказав Андреа, – що не наздожену я приятеля і тільки коня вашого заморю. Гадаю, ліпше зупинитися. Ось вам ваші тридцять франків, а я заночую в "Рудому коні" і сяду в перший-ліпший поштовий ридван. На добраніч, друже.
І, тицьнувши візникові шість монет по п'ять франків, легко плигнув на бруківку.
Візник весело заховав гроші до кишені і навтрюхи попрямував до Парижа.
Андреа вдав, ніби йде до корчми "Рудий кінь". Він постояв коло дверей, прислухаючись до торохтіння коліс, що потроху затихало, потім рушив далі шляхом і швидкою ходою пройшов два льє.
Тут він відпочив. Був він уже, мабуть, близько від Шапель-ан-Серваля, куди, як ото і казав, він простував.
Та не втома змусила Андреа Кавальканті зупинитися, а необхідність щось вирішити і скласти план дій.
Сісти в диліжанс було неможливо, найняти поштових коней теж. Щоб мандрувати в такий спосіб, потрібен був паспорт.
Залишатися в департаменті Уаза, тобто в одному з найбільш чільних департаментів, які пильно охоронялися, було теж неможливо, надто ж для такого чоловіка, як Андреа, який знав чим це пахне.
Андреа сів на краю рова і, опустивши голову на руки, замислився.
За десять хвилин він звів голову: рішення знайшлося.
Він замурзав у пилюгу пальто, яке встиг зняти з вішалки у передпокої і надіти на фрак, потім дійшов до Шапель-ан-Серваля і впевнено постукав у двері єдиної місцевої корчми.
Господар відчинив йому.
– Друже мій, – сказав Андреа, – я їхав верхи з Морфонтена до Санліса, та мій кінь норовистий, він закомизився та й скинув мене додолу. Мені треба сьогодні ж уночі прибути до Комп'єні, а то моя родина буде непокоїтися, то, може, у вас знайдеться кінь?
У будь-якого корчмаря завжди знайдеться кінь, хоч добрячий, хоч і поганенький.
Корчмар погукав конюха, загадав йому осідлати Білого і збудив свого сина, семирічного хлопчину, який мав сісти позаду Андреа і припровадити коня назад.
Андреа дав корчмареві двадцять франків і, добуваючи їх із кишені, впустив додолу візитну картку.
То була картка одного з-поміж його друзів у "Кафе де Парі", тож корчмар, знайшовши її після від'їзду Андреа, упевнився, що він дав свого коня графові де Молеону, вулиця Сен-Домінік, 25, таке було прізвище з адресою на тій картці.
Білий мчав не швидким, але рівним і впертим клусом.