Граф Монте Крісто

Вони взяли куртку і штани, але забули камізельку.

Андреа помітно зблід і почав посуватися ближче до дверей. Він бачив, що на обрії з'явилася хмара, боявся, що вона обіцяє бурю.

– І сьогодні цю кляту камізельку випадково знайшли, геть обляпану кров'ю і розпанахану напроти серця.

Панії зойкнули, а декотрі вже й зомліти приготувалися.

– От принесли мені її. Ніхто не міг здогадатися, звідки взялася ця шмата, аж мені спало на думку, що це, певне, камізелька убитого злодія. І раптом мій покойовий слуга, який обережно і з огидою порпався в тій моторошній реліквії, намацав у кишені папірець і дістав його відтіля. То виявився лист, заадресований… кому, на вашу думку? Вам, пане бароне.

– Мені? – вигукнув Данґляр.

– Так, уявіть собі, вам. Мені пощастило розгледіти ваше ім'я, що видніло крізь кров, якою замурзана була та камізелька, – відказав граф Монте-Кріс­то під здивовані вигуки.

– А як же це могло завадити панові де Вільфорові приїхати сюди? – запитала пані Данґляр, стурбовано глянувши на чоловіка.

– Бачте, люба пані, – відказав граф Монте-Кріс­то, – та камізелька і той лист є тим, що зветься речовий доказ, тож я і те, і те надіслав панові королівському прокуророві. Ви розумієте любий пане бароне, у кримінальних справах найліпше діяти згідно із законом, бо, може, тут ховається якийсь злочинний замір проти вас.

Андреа пильно глянув на графа Монте-Кріс­то і зник у другій вітальні.

– Ще й як може бути, – сказав Данґляр, – адже, здається, той убитий – колишній каторжник?

– Так, – відказав граф Монте-Кріс­то, – каторжник на ймення Кадрус.

Данґляр трохи зблід; Андреа вийшов із другої вітальні й опинився у передпокої.

– Але чому ж ви не підписуєте? – запитав граф Монте-Кріс­то. – Бачу, моя розповідь збурила всіх, і я покірно перепрошую за це у вас, баронесо, і в панни Данґляр.

Баронеса, що допіру підписала угоду, передала ручку нотаріусові.

– Князю Кавальканті, – сказав нотаріус, – князю Кавальканті, де це ви?

– Андреа, Андреа! – гукнули кілька молодиків, які вже так заприятелювали з родовитим італійцем, що прозивали його на ймення.

– Погукайте князя, скажіть йому, що його чекають для підпису! – звелів Данґляр комусь із лакеїв.

Та тієї ж таки миті юрма гостей із жахом ринула в парадну вітальню, наче в кімнаті з'явилося страшенне чудовисько, quoerens quern devoret.[70]

І справді, було від чого позадкувати, злякатися, заволати.

Поставивши коло дверей кожної вітальні по два жандарми, жандармський офіцер прямував до Данґляра за поліційним комісаром у шарфі.

Пані Данґляр зойкнула і зомліла.

Данґляр перелякався за себе (у декотрих людей сумління ніколи не буває цілком спокійне), і всі гості побачили його спотворене жахом обличчя.

– Що вам потрібно, мосьпане? – запитав граф Монте-Кріс­то, ступнувши до комісара.

– Панове, – запитав поліційний комісар, не відповідаючи графові Монте-Кріс­то, – кого з-поміж вас звати Андреа Кавальканті?

Єдиний подивований крик пролунав у вітальні.

Заходилися шукати, почали допитуватися.

– Та хто ж він такий, цей Андреа Кавальканті? – запитав Данґляр, остаточно розгубившись.

– Каторжник, що втік із Тулона.

– А який злочин він учинив?

– Його звинувачують у тому, – незворушно заявив комісар, – що він убив Кадруса, свого товариша на каторзі, коли той виходив із дому графа Монте-Кріс­то.

Граф Монте-Кріс­то швидко роззирнувся довкруги.

Андреа зник.

XX. Шлях до Бельгії

Відразу ж після сум'яття, що його викликала у Данґляровому домі поява жандармського офіцера, і викриття, яке настало по тому, простора кам'яниця спорожніла так хутко, наче поміж присутніми з'явилася чума чи холера. Гості кинулися всіма дверми і всіма сходами, поспішаючи піти чи радше чкурнути відтіля. То був один із тих випадків, коли люди й не намагалися втішати банальними словами, які за великих катастроф так болісно вислуховувати навіть із вуст найліпших друзів.

У всьому домі лишився тільки сам Данґляр, що давав у себе в кабінеті показання жандармському офіцерові, перелякана пані Данґляр, у себе в будуарі, й Ежені, яка з гордовитим і зневажливим виглядом подалася до своєї кімнати разом зі своєю нерозлучною подругою Луїзою Д'Армії.

Що ж до численних слуг, які тієї днини були ще численніші, ніж звичайно, адже з нагоди урочистого дня понаймали морозивників, кухарів і метрдотеля з "Кафе де Парі", то, звернувши на господарів усенький свій гнів за те, що вони вважали для себе образою, усі вони юрмилися в буфетній, у кухнях, у службових покоях і дуже мало переймалися своїми обов'язками, що їх виконання, втім, саме собою урвалося.

Поміж тим різним людом, збуреним найрозмаїтішими почуттями, тільки двоє заслуговують на нашу увагу – Ежені Данґляр і Луїза Д'Армії. Наречена, як ми ото казали, пішла собі з гордовитим і зневажливим виглядом, ходою ображеної королеви, у супроводі подруги, що була набагато дужче схвильована, ніж вона сама. Прийшовши до своєї кімнати, Ежені замкнула двері на ключ, і Луїза впала у фотель.

– О Господе, що за жах! – сказала вона. – І хто міг би подумати? Андреа Кавальканті дурисвіт… убивця… утікач із каторги!

Вуста Ежені скривилися у глузливій посмішці.

– Їй-богу, мене переслідує лиха доля, – сказала вона. – Позбутися Морсера, щоб наткнутися на Кавальканті!

– Як можеш ти порівнювати їх, Ежені?

– Мовчи, усі чоловіки – падлюки, і я щаслива, що можу не лише ненавидіти їх – тепер я їх зневажаю.

– А що ми тепер будемо робити? – запитала Луїза.

– Що будемо робити?

– Еге ж.

– Те, що збиралися робити за три дні – поїдемо відціля.

– Ти все ж таки хочеш поїхати, хоч весілля й не буде?

– Послухай, Луїзо. Я ненавиджу це світське життя, розмірене, розкреслене, розлінієне, як ото наш нотний папір. І чого завжди я прагнула, про що завжди мріяла, то це акторське життя, вільне життя, незалежне, де сподіваєшся тільки на себе і тільки перед собою зобов'язана звітувати. Залишатися тут? Навіщо? Щоб за місяць знову почали мене віддавати заміж? За кого? Може, за Дебре? Про це якось уже була балачка. Ні, Луїзо, ні. Те, що сталося сьогодні, буде мені виправданням. Не шукала я його й не просила – сам Господь посилає його мені, то я його вітаю.

– Ти така сильна і хоробра! – сказала тендітна білява дівчина своїй чорнявій подрузі.

– Хіба ти не знала мене? Так ось, Луїзо, побалакаймо про наші справи. Ридван…

– Слава Богу, куплений три дні тому.

– Ти загадала доправити його на місце?

– Так.

– А наш паспорт?

– Ось він.

Ежені зі звичною незворушністю розгорнула документ і прочитала: "Пан Леон Д'Армії, двадцять років, художник, волосся темне, очі темні, мандрує із сестрою".

– Чудово! Як ти роздобула цей паспорт?

– Коли я просила графа Монте-Кріс­то дати мені рекомендаційного листа до директорів театру в Римі й Неаполі, я сказала йому, що боюся їхати в жіночому вбранні. Він погодився зі мною і пообіцяв мені роздобути чоловічий паспорт, тож за два дні я його отримала і сама дописала: "Мандрує із сестрою".

– Отож, – весело сказала Ежені, – нам залишається тільки попакувати речі; замість того, щоб поїхати увечері перед весіллям, ми поїдемо увечері після підписання угоди, та й годі.

– Подумай добре, Ежені.

– Мені вже нема про що думати. Набридли мені ці постійні балачки про зростання, зниження, іспанські фонди, гаїтянські позики. Подумай, Луїзо, замість усього цього буде чисте повітря, воля, щебетання пташок, рівнини Ломбардії, канали Венеції, палаци Рима, берег Неаполя. Скільки у нас грошей?

Луїза дістала з письмового столу замкнений на замочок гаманець і відкрила його: там були двадцять три банкові білети.

– Двадцять три тисячі франків, – сказала вона.

– І принаймні на таку саму перлів, самоцвітів і золотих речей, – сказала Ежені. – Ми з тобою багаті. На сорок п'ять тисяч ми можемо жити два роки, мов принцеси, або досить непогано чотири роки. Та не мине й півроку, як ми нашим мистецтвом подвоїмо цей скарб. Зробимо так: ти бери гроші, а я скриньку візьму. Отож, як одна з нас раптом загубить свій скарб, то у другої все ж таки залишиться половина. А тепер пакуймо речі!

– Зачекай! – сказала Луїза.

Вона підійшла до дверей, що провадили до покою пані Данґляр, і прислухалася.

– Чого ти боїшся?

– Щоб нас не застукали на гарячому.

– Двері замкнені на ключ.

– Нам можуть звеліти, щоб ми відчинили.

– Нехай що хоч там кажуть, а ми не відчинимо.

– Ти справжня амазонка, Ежені.

І обидві дівчини заходилися хутко складати у валізу все, що вони вважали необхідним у мандрівці.

– Ось і все, – сказала Ежені. – Я поки що переберуся, а ти зачини валізу.

Луїза чимдуж натискала своїми білими рученятами на віко валізи.

– Ой, я не можу, – сказала вона. – Сили бракує, зачини сама.

– Я й забула, що я Геркулес, а ти тільки бліда Омфала, – засміялася Ежені.

Вона притиснула коліном валізу й напинала свої білі м'язисті руки, аж поки обидві половинки зімкнулися і Луїза замкнула замок. Коли все те зробили, Ежені відімкнула шафу, ключ від якої вона носила із собою, і дістала з нього теплу дорожню кирею.

– Бачиш, – сказала вона, – я про все подумала: у цій киреї ти не змерзнеш.

– А ти?

– Ти ж знаєш, мені не буває ніколи холодно. Та й це чоловіче вбрання…

– Ти тут і переберешся?

– Авжеж.

– А встигнеш хіба?

– Та не бійся, боягузко ти мала, адже всі заклопотані тим скандалом. Та й ніхто не буде дивуватися, що я замкнулася у своєму покої. Подумай, адже мене має охопити розпач!

– Та звісно, можна не перейматися.

– То допоможи мені.

Із тієї ж таки шафи, відкіля вона дістала кирею, Ежені витягла чоловіче вбрання разом із черевиками та сурдутом, а також запас білизни, де не було нічого зайвого, та було все необхідне. Потім, із вправністю, яка свідчила, що вона не вперше перебирається у вбрання іншої статі, Ежені взулася, убрала штани, зав'язала краватку, застібнула догори камізельку і наділа сурдут, що гарно обтискав її тонку і струнку статуру.

– Ой, гарно! Їй-богу, справді гарно! – захоплено розглядаючи її, сказала Луїза. – А як ти заховаєш під чоловічий капелюх твої прегарні коси, яким заздрять усі жінки?

– А зараз побачиш, – відказала Ежені.

І, вхопивши лівою рукою густу косу, яку насилу обіймали її довгі пальці, вона правою взяла великі ножиці, і ось у тих розкішних косах зарипіла сталь, і вони тяжкою хвилею впали їй під ноги, а Ежені одхилилася назад, щоб уберегти сурдут.

Потім вона обстригла кучерики біля скронь, причому видно було, що вона нітрохи не шкодує, навпаки, її очі під чорними бровами сяяли ще яскравіше і завзятіше, ніж завжди.

– Ох, твої чудові коси! – сумно мовила Луїза.

– А так хіба не устократ ліпше? – вигукнула Ежені, погладивши свої короткі кучері.