Граф Монте Крісто

Я вже, здається, казав вам, що граф Монте-Кріс­то, навіть якщо він бере участь у житті тутешнього світу, ніколи не забуває моральних правил, та й східних упереджень теж. У мене гарем у Каїрі, гарем у Смирні й гарем у Константинополі, і мені бути названим батьком! Та нізащо!

– То ви відмовляєтеся?

– Рішуче. Якби ви були моїм сином чи моїм братом, я все одно відмовив би вам.

– Оце халепа! – вигукнув розчарований Андреа. – І що ж мені оце вдіяти?

– Таж ви самі сказали, що у вас сотні друзів.

– Так, але ж це ви запровадили мені у Данґлярів дім.

– Нітрохи! Погляньте, як було діло: ви обідали разом з ним у мене в Отеї, і там ви з ним і познайомилися, це велика різниця.

– Так, але моє одруження… ви допомогли…

– Я? Та ні на крихту, запевняю вас, ось згадайте, що я вам сказав, коли ви прийшли до мене із проханням зробити пропозицію від вашого імені; ні, я ніколи не влаштовую шлюбів, любий мій князю, це мій принцип.

Андреа прикусив губу.

– Але ж усе-таки, – сказав він, – ви будете там сьогодні?

– Там буде всенький Париж?

– Атож.

– То і я там буду, – відказав граф Монте-Кріс­то.

– А шлюбну угоду ви підпишете?

– Проти цього я нічого не маю. Так далеко мої упередження не сягають.

– Нічого не вдієш! Якщо ви не бажаєте погодитися на більше, я повинен задовольнитися тим, на що ви згодні. Та ще одне, пане графе.

– Прошу.

– Дайте мені пораду.

– Це вже не жарт! Порада – це більше, ніж послуга.

– Таку пораду ви можете мені дати, це вас ні до чого не зобов'язує.

– Кажіть.

– Посаг моєї дружини дорівнює п'ятсот тисяч ліврів?

– Це число мені назвав сам барон Данґляр.

– Я повинен узяти цю суму чи лишити її в нотаріуса?

– Роблять ось як: під час підписання угоди обидва нотаріуси домовляються зустрітися наступного дня або через день і, зустрівшись, обмінюються посагом, у чому видають один одному розписки; потім, після вінчання, вони видають усі ті мільйони вам, як голові родини.

– Річ у тім, – сказав Андреа з погано прихованим неспокоєм, – що мій тесть наче збирається вкласти наші капітали у цю всім відому залізничну концесію, про яку ви допіру мені казали.

– То й що! – сказав граф Монте-Кріс­то. – У такий спосіб – принаймні всі таке кажуть – ваші капітали упродовж року зростуть утричі. Барон Данґляр добрий батько і вміє лічити.

– Тоді, – сказав Андреа, – все чудово, якщо не вважати, звісно, вашої відмови, яка дуже мене засмучує.

– Причина її тільки в цілком природній у такому випадку делікатності.

– Що ж тут удієш, – сказав Андреа, – нехай буде по-вашому. До вечора!

– До вечора.

І попри ледь відчутний опір графа Монте-Кріс­то, вуста якого аж зблідли, хоч і далі поштиво всміхалися, Андреа вхопив графову долоню, потиснув її, сів у ридван і поїхав собі.

До самісінького вечора він їздив із візитами, що мали розбудити в його друзях бажання з'явитися у банкіра у всьому своєму блиску, тому що він тішив їх обіцянками надати їм ті самі чарівні акції, які останніми місяцями не давали спокою всім і які поки що залишалися в Данґлярових руках.

Увечері, о пів на дев'яту, парадна вітальня Данґлярів, галерея, що прилягала до тієї вітальні, і ще три вітальні того поверху були наповнені напахченою юрмою, яку не приязнь сюди припровадила, а нездоланне бажання бути там, де можна побачити щось нове.

Член Академії сказав би, що звані вечори – це квітники, що ваблять до себе легковажних метеликів, голодних бджіл і дзигкотливих джмелів.

Годі й казати, що вітальні сліпуче були осяяні силою-силенною свічок, позолочене різьблення і шовкове оббиття стін залляті були потоками світла, й уся та обстава, що свідчила лишень про багатство, пишалася у всій своїй розкоші.

Панна Ежені вбрана була з найвишуканішою простотою. Біла шовкова сукня, гаптована білим квіттям, біла ружа, що виглядала з її темних кіс, становили всеньке її вбрання, не оздоблене жодною коштовністю.

Тільки безмежна самовпевненість, що читалася в її очах, суперечила тому цнотливому вбранню, яке вона вважала кумедним і банальним.

За декілька кроків од неї пані Данґляр балакала з Дебре, Бошаном і Шато-Рено. Із нагоди такої урочої днини Дебре знову прийшов у цей дім, та був пересічним гостем, без якихось особливих пільг.

Оточений депутатами й фінансистами Данґляр викладав їм нову систему оподаткування, яку він збирався втілити у життя, коли в силу обставин уряд муситиме закликати його на посаду міністра.

Андреа тримав попід руку одного з найбільш елегантних завсідників Опери і ділився з ним, не без розв'язності, – адже для того, щоб не здаватися збентеженим, йому доводилося бути зухвалим, – своїми планами на майбутнє і малював ту витончену розкіш, яку він збирався прищепити паризьким світським колам, як у нього буде сімдесят п'ять тисяч ліврів річного зиску.

Решта юрми перепливала з вітальні до вітальні хвилями туркусів, рубінів, смарагдів, опалів і алмазів.

Як водиться, найрозкішніше вбрані були немолоді жінки, а бридулі впертіше від усіх виставляли себе напоказ. Якщо і траплялася прегарна біла лілея чи ніжна запахуща ружа, то її слід було шукати десь у куточку, за спиною матінки в чалмі чи тітки з райською пташкою на голові.

У цім товчку, дзижчанні й реготі кожної хвилі лунали голоси лакеїв, що вигукували наймення, відомі у фінансовому світі, шановані у військових колах чи уславлені в літературі; тоді легеньке збурення юрми віддавало данину прибульцеві.

Та якщо певні наймення і відзначалися привілеєм хвилювати це людське море, то не бракувало й тих, яких зустрічали з цілковитою байдужістю або зі зневажливими дотепами.

Тієї хвилі, коли на золотому циферблаті стрілка масивного дзиґаря у формі Ендіміона, що спить, показувала дев'яту і дзвіночок, точний виразник механічної думки, дзенькнув дев'ять разів, пролунало наймення графа Монте-Кріс­то, і всенький натовп, наче пронизаний електричною іскрою, обернувся до дверей.

Граф був, як звикле, у простому чорному фраці, біла камізелька облягала його широкі груди, темний комір здавався аж надто чорним, так гостро вирізнялося на його тлі мужня блідість чола, єдина коштовність, ланцюжок годинника, така тоненька, що насилу виділялася золотою ниткою на білому полі камізельки.

Біля дверей відразу ж утворилося коло.

Граф Монте-Кріс­то відразу ж угледів ув одному кінці вітальні пані Данґляр, у іншому – Данґляра, а напроти дверей – панну Ежені.

Він почав із того, що підійшов спершу до пані Данґляр, яка розмовляла з пані де Вільфор, що прийшла сама, тому що Валентина й досі нездужала, потім крізь натовп, що розступився перед ним, до Ежені, яку привітав такими сухими і стриманими словами, що та була приголомшена.

Коло неї стояла панна Луїза Д'Армії. Вона подякувала графові за рекомендаційні листи, які він дав їй для мандрівки до Італії, адже вона, за її словами, збиралася негайно скористатися ними.

Відійшовши від дівчат, він обернувся і вгледів Данґляра, який прийшов, щоб потиснути йому руку.

Виконавши всі вимоги етикету, граф Монте-Кріс­то зупинився, озирнувши всіх довкола себе впевненим поглядом, із тим особливим виразом обличчя, що притаманний людям певного кола й шанованим у суспільстві, який наче промовляє: "Я вчинив усе, що слід; нехай тепер інші виконують свої обов'язки щодо мене".

Андреа, що перебував у сусідній вітальні, відчув із коливання юрми присутність графа Монте-Кріс­то і хутко пішов йому назустріч.

Він застав його в оточенні щільного кільця гостей. До слів його пильно прислухалися, як ото буває, коли людина говорить мало і нічого не каже даремно.

Тієї миті ввійшли нотаріуси і порозкладали свої покреслені карлючками папери на оксамитовій скатертині, що вкривала стіл із позолоченого дерева, який наготували для підписання угод.

Один нотаріус сів, другий лишився стояти.

Вони мали прочитати угоду, яку повинні були підписати присутні на тій урочистості, тобто майже половина Парижа.

Усі посідали, чи радше жінки сіли рядком, а чоловіки, що були більш байдужі до "енергійного стилю", як ото казав Буало, обмінювалися зауваженнями з приводу гарячкового збудження Андреа, уважної зосередженості Данґляра, незворушності Ежені і тієї легковажної веселості, з якою баронеса ставилася до цієї важливої справи.

Угоду виголосили у цілковитому мовчанні. Та допіру читання добігло краю, як у вітальнях знову загомоніли на всі голоси, та ще й удвічі гучніш, як до того.

Ті величезні суми, ті мільйони, якими сяяло майбутнє молодого подружжя, та ще й улаштована в окремій кімнаті виставка посагу і самоцвітів нареченої, вразили уяву заздрісної юрми.

Для парубків врода панни Данґляр виросла удвічі, й тієї миті вона для них самісіньке сонце перевершувала.

Що ж до дівчат, то хоч вони, звісно, і заздрили мільйонам, та вважали, що їхня врода їх не потребує.

Андреа оточили друзі, які хором вітали його і казали похвальні речі, тож він і сам почав вірити у дійсність цього сну і геть знетямився.

Нотаріус урочисто взяв ручку, підняв її над головою і виголосив:

– Панове, беремося до підписання угоди.

Перший мав підписатися барон, потім уповноважений старого Кавальканті, потім баронеса, потім шлюбованці, як водиться називати молодят у тій бридкій мові, якою пишуть усі гербові папери.

Барон узяв ручку й підписав, за ним і вповноважений.

Баронеса підійшла до столу попід руку з пані де Вільфор.

– Друже мій, – сказала вона чоловікові, узявши ручку, – оце халепа! Несподіваний випадок, що стосується вбивства і пограбування, жертвою якого мало не став граф Монте-Кріс­то, позбавив нас присутності пана де Вільфора.

– О Господе! – сказав Данґляр таким тоном, наче мовив: "А ось мені все одно!"

– Боюся, – сказав, підійшовши до них граф Монте-Кріс­то, – чи не є я причиною цієї відсутності, хоч і несамохіть.

– Ви, пане графе? А як це? – підписуючись, запитала пані Данґляр. – Якщо так, то бережіться, я вам цього ніколи не прощу.

Андреа насторожився.

– Та я тут геть ні до чого, – сказав граф Монте-Кріс­то, – і я доведу вам це.

Усі наставили вуха: граф Монте-Кріс­то збирався говорити, а це траплялося рідко.

– Ви, либонь, пам'ятаєте, – сказав у цілковитому мовчанні граф Монте-Кріс­то, – що саме в моєму домі вмер той сердега, котрий заліз туди, щоб пограбувати мене, а як виходив із хати, то його, як припускають убив його спільник?

– Авжеж, – сказав Данґляр.

– Щоб надати йому допомогу, його роздягли, а одяг покинули в кутку, де його і знайшли слідчі.