Це означає покласти гроші під заставу, що вже поступ, адже замість своїх грошей ти отримуєш п'ятнадцять, двадцять чи сто фунтів металу. Так ось, за тиждень, якщо рахувати від сьогодні, я повинен внести за рахунок моєї частки чотири мільйони! Ті чотири мільйони, як я вже сказав, дадуть десять чи дванадцять мільйонів зиску.
– Таж як я була у вас позавчора, про що ви так добре пам'ятаєте, – сказала Ежені, – то бачила, як ви інкасували – так, здається, треба казати? – п'ять з половиною мільйонів. Ви навіть показали мені ті дві облігації скарбниці і навіть трохи здивувалися, що такі цінні папери не засліпили мене, мов блискавиця.
– Так, але ті п'ять із половиною мільйонів не мої і є тільки доказом довіри, якою я користуюся; завдяки моїй репутації демократа я заслужив довіри Управління притулками, і ті п'ять з половиною мільйонів належать йому. За іншої пори я без вагань скористався б ними, та зараз усім відомо, що я зазнав великих утрат і, як я вже казав, я втрачаю мій кредит. Будь-якої миті Управління притулками може зажадати виплати свого вкладу, і якщо виявиться, що я запустив його в обіг, мені доведеться оголосити себе банкрутом. Я не проти банкрутства, але воно має збагачувати, а не руйнувати. Якщо ти вийдеш заміж за князя Кавальканті й я отримаю його три мільйони, або ж навіть якщо всі просто думатимуть, що я їх отримаю, кредит мій відразу ж відновиться. Тоді мій маєток зміцниться і я нарешті зітхну вільніш, тому вже другий місяць переслідує мене лиха доля, і я відчуваю, що під ногами в мене роззявляє пащу безодня. Ти зрозуміла мене?
– Цілком. Ви віддаєте мене під заставу трьох мільйонів.
– Що вища сума, то дужче треба пишатися; її розміри визначають твою цінність.
– Дякую, мосьпане. Ще одне: чи обіцяєте ви мені тільки номінально користуватися капіталом пана Кавальканті, а самого капіталу не чіпати? Кажу так не з егоїзму, а з делікатності. Я згодна допомогти вам відновити ваш маєток, та не хочу бути вашою спільницею в руйнації інших людей.
– Та ж я тобі кажу, – вигукнув Данґляр, – що за допомогою тих трьох мільйонів…
– Ви вважаєте, що зможете виплутатися, не чіпаючи тих трьох мільйонів?
– Я сподіваюся, та знову ж таки за умови, що цей шлюб відбудеться.
– Ви зможете виплатити Кавальканті оті п'ятсот тисяч франків, які ви обіцяли мені на посаг?
– Він отримає їх, коли ви повернетеся з мерії.
– Гаразд!
– Що це означає?
– Це означає, що я поставлю мій підпис, та залишаю за собою право розпоряджатися моєю особою.
– Авжеж.
– Тоді добре. Тож заявляю вам, шановний пане, що я готова вийти заміж за пана Кавальканті.
– А що думаєш робити далі?
– А це вже моя таємниця. У чому була б моя перевага перед вами, якби я, дізнавшись про вашу таємницю, відкрила б вам мою?
Данґляр прикусив губу.
– Отож, ти згодна, – запитав він, – зробити всі офіційні візити?
– Так, – відказала Ежені.
– І підписати за три дні шлюбну угоду?
– Так.
– Тоді я теж скажу тобі: гаразд!
І він узяв доньчину долоню і стиснув її.
Та дивна річ: батько не зважився сказати при цім "дякую" своїй доньці, а донька навіть не всміхнулася йому.
– То наші перемовини скінчилися? – підводячись, запитала Ежені.
Данґляр кивнув, давши на здогад, що балакати вже нема про що.
За п'ять хвилин по тому під пальцями панни Д'Армії зазвучав рояль, а панна Данґляр заспівала прокляття Брабанціо Дездемоні.
Коли арія добігла краю, ввійшов Етьєн і доповів Ежені, що ридван коло порога і баронеса чекає на неї.
Ми вже знаємо про те, що обидві панії побували у Вільфорів, а потім звідтіля подалися робити інші візити.
XIX. Шлюбна угода
Минули три дні після змальованої нами сцени, і настала днина, що призначалася для підписання шлюбної угоди поміж панною Ежені Данґляр і Андреа Кавальканті, якого банкір і далі уперто прозивав князем. Була п'ята година вечора, свіжий легіт шелестів листям у саду перед кам'яницею графа Монте-Крісто; граф зібрався їхати, і коні вже били копитами у дворі, а кучер уже чверть години сидів на передку і насилу стримував їх. О тій порі у браму хутко вкотився вишуканий ридван, із яким уже ми зустрічалися декілька разів, бодай отого відомого нам вечора в Отеї; із нього не вийшов, а радше виплигнув на східці ґанку Андреа Кавальканті, такий чепурний, такий сяючий, наче і він збирався породичатися з князівським домом.
Він зі звичною фамільярністю поспитався про графове здоров'я і, легко вихопившись на другий поверх, зіткнувся на сходовому майданчику із самим графом Монте-Крісто.
Угледівши його, той зупинився. Проте Андреа Кавальканті добряче розігнався, тож його вже ніщо не могло зупинити.
– Добридень, любий пане графе! – вигукнув він.
– А, мосьпан Андреа! – сказав той своїм звичним напівнасмішкуватим тоном. – Як ся маєте?
– Пречудово, як бачите. Тисячу речей треба вам сказати. Та спершу скажіть, чи ви зібралися їхати, чи вже повернулися?
– Тільки збираюся.
– Тоді, щоб не затримувати вас, я, з вашого дозволу, сяду до вас у колясу, а Том їхатиме за нами.
– Ні, – відказав із ледве помітною зневажливою усмішкою граф Монте-Крісто, якому нітрохи не хотілося з'являтися на людях із цим молодиком, – я волію вислухати вас тут, любий пане Андреа; у кімнаті зручніше розмовляти, та й немає візника, який на льоту ловить ваші слова.
І граф Монте-Крісто увійшов до маленької вітальні на другому поверсі, вмостився у кріслі й, заклавши ногу за ногу, запросив гостя теж сісти.
– Як ви знаєте, любий пане графе, – сяючи, сказав Андреа, – заручини призначили на сьогодні: о дев'ятій вечора в мого тестя відбудеться підписання угоди.
– Ти ба! – сказав граф Монте-Крісто.
– А що, це для вас новина? Хіба Данґляр не сповістив вам?
– Де ж пак, – відказав граф Монте-Крісто, – вчора я отримав листа, проте, як я пам'ятаю, там не вказали час.
– Може, й так, бо мій тесть, певне, гадав, що про це всі знають.
– Що ж, вітаю вас, пане Кавальканті, – сказав граф Монте-Крісто, – це непогана партія, та й панна Данґляр нічогенька на вроду.
– О, так, – скромно відказав Кавальканті.
– А головне, вона дуже багата, принаймні я чув таке, – сказав граф Монте-Крісто.
– Гадаєте, вона дуже багата?
– Авжеж, адже кажуть, ніби Данґляр приховує щонайменше половину свого маєтку.
– А він зізнається, що в нього п'ятнадцять чи й двадцять мільйонів, – сказав Андреа, й очі його радісно сяйнули.
– Крім того, – докинув граф Монте-Крісто, – він збирається взятися до одної грошової оборудки, що досить звичайна в Сполучених Штатах і в Англії, та геть нова у Франції.
– Так, я знаю, ви кажете про залізничну концесію, яку він щойно запопав?
– Атож. Усі вважають, що він заробить на цім принаймні мільйонів із десять.
– Десять мільйонів! Ви так гадаєте? Та ж це чудово! – вигукнув Кавальканті, сп'янівши від дзеленчання тих золотоносних слів.
– Не кажучи вже про те, – провадив граф Монте-Крісто, – що весь цей маєток дістанеться вам; це цілком справедливо, адже панна Данґляр його єдина донька. Утім, ваш маєток, як ото казав мені ваш батько, ненабагато менший від статку вашої нареченої. Знаєте, пане Андреа, я вважаю, що ви дуже швидко і спритно попорали цю справу.
– Та незлецько, – сказав Андреа, – адже я дипломат зроду.
– Що ж, будьте й далі дипломатом, адже дипломатії не можна навчитися, тут потрібне чуття… То ваше серце в полоні кохання?
– Ох, боюся, що так, – відказав Андреа тим тоном, яким на сцені Французького театру Альцестові відповідає Дорант або Валер.
– І вам відповідають взаємністю?
– Мабуть, якщо вже за мене виходять заміж, – переможно всміхнувшись, відказав Андреа. – Проте не слід забувати про одну суттєву обставину.
– І про яку?
– Про те, що мені в цім ділі дуже допомогли.
– Ти ба!
– Авжеж.
– Обставини?
– Ні, ви.
– Я? Облиште, князю, – відказав граф Монте-Крісто, підкреслюючи титул. – Що я зробив для вас? Хіба недостатньо було вашого імені, вашого суспільного становища і ваших особистих чеснот?
– Ні, – сказав Андреа, – хоч що ви там казали б, пане графе, я й далі буду стверджувати, що те місце, яке ви посідаєте у світських колах, зробило більше, ніж моє ім'я, моє суспільне становище та мої особисті чесноти.
– Ви глибоко помиляєтеся, шановний пане, – сказав граф Монте-Крісто, відчувши підступний натяк у словах Андреа, – я почав вам протегувати лишень по тому, як дізнався про багатство і становище вашого шановного батька. Кому зобов'язаний я задоволенням познайомитися з вами? Адже ніколи не бачив ні вас, ні вашого гідного батька! Двом моїм друзям, лорду Вілмору і панотцеві Бузоні. Що змусило мене, не скажу поручитися за вас, а бодай запровадити вас у світські кола? Ім'я вашого батька, що таке відоме й таке шановане в Італії; особисто я вас не знаю.
Графів спокій і його невимушеність змусили Андреа збагнути, що його цієї хвилі тримає дужа рука і що йому важкенько буде видертися з тих лабет.
– Скажіть, пане графе, – запитав він, – мій батько і справді такий багатий?
– Мабуть, так, – відказав граф Монте-Крісто.
– А не знаєте, гроші, що їх я повинен внести Данґлярові, уже прийшли?
– Я отримав сповіщення.
– То три мільйони…
– Три мільйони йдуть, гадаю.
– І я їх отримаю?
– Мені здається, – відказав граф Монте-Крісто, – досі ви отримували все, що вам обіцяли!
Андреа так здивувався, що на хвилю навіть замислився.
– Тоді, шановний пане, – помовчавши, сказав він, – мені залишається звернутися до вас із проханням, і, гадаю, ви мене зрозумієте, навіть якщо воно буде вам неприємне.
– Кажіть, – мовив граф Монте-Крісто.
– Завдяки моєму статкові я запізнався з багатьма людьми, й у мене принаймні зараз чималенько друзів. Та вступаючи в такий шлюб, перед лицем усього паризького світу, я повинен спертися на чоловіка з гучним іменем, і якщо мене попровадить до вівтаря не рука мого батька, то це повинна бути чиясь могутня рука; а батько мій не приїде, правда ж?
– Він старий, і рани його щемлять, коли мандрує.
– Розумію. Отож, я звертаюся до вас із проханням.
– До мене?
– Авжеж, до вас.
– О Боже, і що ж ви хочете?
– Щоб ви заступили його.
– От так пак, любий мій! Після того, як я мав задоволення часто розмовляти з вами, ви ще так мало мене знаєте, що звертаєтеся до мене з таким проханням? Попросіть у мене в борг півмільйона, і хоч така позика досить незвична, та, їй-богу, ви мені завдасте цим меншої незручності.