Я вірю в силу зовнішніх вражень. Може, я й помиляюся щодо вас у цім; та що ж тут удієш? Не була б я мистецькою натурою, якби не зберігала певних моїх ілюзій.
– Чудово, – відтяв Данґляр, вислухавши ту промову з незворушною байдужністю, не второпавши в ній жодного слова, тому він був заклопотаний власними думками і намагався знайти відгук їм у думках співрозмовника.
– Отож, із другим запитанням ми сяк чи так упоралися, – сказала дівчина, нітрохи не збентежившись і з тією майже чоловічою певністю в собі, що нею так відзначалася її натура, мова і її порухи, – мені здається, ви цілком задоволені моїм поясненням. Тепер повернімося до першого запитання. Ви хочете знати, чому я попросила у вас аудієнції. Я даю вам відповідь двома словами: я не хочу виходити заміж за графа Андреа Кавальканті.
Данґляр аж підскочив у фотелі.
– Авжеж, шановний пане, – так само спокійно провадила Ежені. – Бачу, ви здивовані? Щоправда, за весь оцей час, що точаться балачки про мій шлюб, я ні словом не суперечила їм, бо, як завше, була певна, що потрібної миті зумію рішуче й відкрито повстати проти волі людей, котрі не питають у мене згоди. Проте цього разу мій спокій, моя пасивність, як ото кажуть філософи, випливала з іншого джерела; як любляча і слухняна донька… – легенька посмішка промайнула на її рум'яних губах, – …я старалася скоритися вашому бажанню.
– Та й що? – запитав Данґляр.
– А те, любий пане, – відказала Ежені, – що я чимдуж старалася, та настала пора, коли я почуваю, що, попри всі мої зусилля, я не можу бути слухняною.
– Проте, – сказав Данґляр, що, як чоловік недалекий, геть був приголомшений невблаганною доньчиною логікою і її холоднокровністю, що свідчило про тверду волю й далекосяжний розум, – яка ж причина твоєї відмови, Ежені?
– Причина? – перепитала Ежені. – Боже милосердний! Андреа Кавальканті не потворніший, не дурніший і не бридкіший, ніж інші парубки. Для людей, що судять про чоловіків за обличчям і статурою, він може бути навіть привабливим взірцем; не скажу навіть, що він менш любий моєму серденькові, ніж інші, адже так могла б міркувати інститутка, а я вища від цього. Я нікого не люблю, мосьпане, знаєте ви це? І не бачу, чом би мені без крайньої необхідності обмежувати себе супутником на всеньке життя. Хіба не сказав один мудрець: "Нічого зайвого", а інший: "Усе своє ношу із собою"? Мене навіть навчили цим двом афоризмам латинською і грецькою: один з-поміж них належить, якщо не помиляюся, Федрові, а інший – Біантові. Так ось, любий батеньку, у життєвому краху, адже життя – це вічний крах наших надій, я просто викидаю за борт непотрібний баласт. Я залишаю за мною право бути самотньою, а отже зберегти мою свободу.
– Нещасна! – пробурмотів Данґляр, збліднувши, бо знав із досвіду, як тяжко подолати ту перепону, що так несподівано стала на його шляху.
– Нещасна? – запитала Ежені. – Анітрохи! Ваш вигук, мосьпане, здається мені театральним і бундючним. Навпаки, щаслива. Скажіть, що мені бракує? Люди вважають мене вродливою, а це вже дещо, бо всі мене сприймають прихильно. А я полюбляю, щоб до мене прихильно ставилися, адже привітні обличчя не такі потворні. Я не дурна, обдарована певною сприйнятливістю і завдяки цьому беру від життя все, що мені подобається, як ото робить мавпа, що розгризає горіха і дістає зерня. Я заможна, бо ви володієте одним із найбільших маєтків ув Європі, а я ваша єдина донька, і ви не такі вперті, як оті театральні батьки, що позбавляють доньок спадку за те, що ті не хочуть подарувати їм онуків. Та й передбачливий закон забрав у вас право позбавити мене спадку, принаймні цілком, так само як і позбавив права змусити мене вийти заміж. Отож, я щаслива, гарна, розумна, обдарована талантами, як висловлюються у комічних операх, і багата! Та це щастя, шановний пане! А ви прозиваєте мене нещасною.
Побачивши зухвалу й зарозумілу доньчину посмішку, Данґляр не стримався і зняв голос. Та під допитливим поглядом Ежені, що здивовано насупила гарні чорні брови, він обачно відвернувся і відразу ж опанував себе, приборканий залізною рукою обережності.
– Усе це так, – усміхнувшись, відказав він, – ти саме така, якою оце себе змальовуєш, доню моя, за винятком одного пункту: я не хочу простісінько називати його, а волію, щоб ти сама здогадалася.
Ежені поглянула на Данґляра, страшенно здивована, що з нею змагаються за одну з перлин того вінця, що його вона так гордо поклала собі на голову.
– Ти пречудово пояснила мені, – провадив банкір, – які почуття змушують таку доньку, як ти оце, відмовитися від заміжжя. Тепер я скажу, які спонуки змусили такого батька, як я, наполягати на твоєму заміжжі.
Ежені вклонилася, та не як покірна донька, що уважно слухає свого батька, а як супротивник, що готується до заперечень.
– Коли батько пропонує доньці вийти заміж, – провадив Данґляр, – у нього завжди є якісь підстави, щоб хотіти того шлюбу. Комусь не дає спокою нав'язлива думка, про яку ти допіру згадувала, тобто людям кортить жити далі у своїх внуках. Скажу відразу, що від цього я не потерпаю, бо до родинних утіх досить байдужий. Можу в цьому зізнатися доньці, яка досить по-філософському дивиться на речі, щоб зрозуміти цю байдужість і не вважати її злочином.
– Чудово, – сказала Ежені, – будемо розмовляти відверто, так набагато ліпше.
– Ти сама бачиш, – провадив Данґляр, – що, не поділяючи загалом твоєї пристрасті до зайвої відвертості, я все ж таки вдаюся до неї, коли цього вимагають обставини. Ти полюбляєш відвертість, то, сподіваюся, це досить відверто. Просто мені було необхідно, щоб ти якомога скоріш вийшла заміж за цього чоловіка з огляду на певні комерційні міркування.
Ежені звела брови.
– Справи такі, як я оце маю за честь доповідати про них; не гнівайся, ти сама винна. Повір, я не зі свого бажання вдаюся до цих фінансових обрахунків у розмові з такою мистецькою натурою, як ти оце, котра боїться ввійти до кабінету банкіра, щоб не набратися прикрих і непоетичних вражень. Та в цьому кабінеті, – провадив він, – що в нього ти оце позавчора проте ввійшла, щоб отримати від мене тисячу франків, які я даю тобі щомісяця на шпильки, щоб ти знала, люба моя, можна багато чого навчитися такому, що згодилося б навіть молодим особам, що не хочуть виходити заміж. Наприклад, там можна дізнатися, – і з огляду на твої чутливі нерви я охоче скажу тобі це тут, у вітальні, – що для банкіра кредит – це все одно, як душа для тіла: кредит підтримує його, як подих оживлює тіло, і граф Монте-Крісто якось прочитав мені на цю тему лекцію, якої я ніколи не забуду. Там можна дізнатися, що зі зникненням кредиту банкірове тіло обертається трупом, і за дуже нетривалий відтинок часу це станеться з тим банкіром, що має за честь бути батьком доньки, котра так логічно міркує.
Та Ежені не зігнулася від удару, а гордо випросталася.
– То ви зруйновані! – вигукнула вона.
– Ти дуже точно висловилася, доню моя, – сказав Данґляр, стискаючи кулаки, та все ж таки зберігаючи на своєму грубому обличчі усмішку бездушної, проте недурної людини. – Авжеж, я зруйнований.
– Ти ба! – сказала Ежені.
– Авжеж, зруйнований. Отож, випливла на білий світ убивча таємниця, як ото сказав поет. А тепер вислухай, доню моя, як зможеш ти зарадити моєму лихові, причім не задля мене, а задля себе самої.
– Із вас кепський психолог, мосьпане, – сказала Ежені, – якщо гадаєте, що ця катастрофа засмутила мене. Я зруйнована? А хіба мені не однаковісінько? Хіба не лишився в мене мій талант? Хіба не можу, як ото Пасте, Малібран чи Ґрізі забезпечити собі те, чого ви з вашим багатством ніколи не могли б мені дати: сто чи сто п'ятдесят тисяч річного зиску, якими я буду завдячувати тільки собі? І замість того, щоб отримати їх, як я отримувала від вас оці мізерні дванадцять тисяч франків, відчуваючи на собі похмурі погляди і докори за марнотратство, я буду отримувати ці гроші, слухаючи оплески і захоплені вигуки, та ще й квітами мене засипатимуть. І навіть якби не було в мене мого таланту, що в нього, бачу з вашої посмішки, ви не вірите, то хіба не залишається в мене моя пристрасть до незалежності, яка дорожча для мене понад усі світові скарби, дорожча понад саме життя? Ні, я не засмучена за себе, я завжди зумію влаштувати свою долю, і в мене завжди залишаться мої книги, мої олівці, мій рояль, адже все воно недороге, то я завжди можу його придбати. Може, ви гадаєте, що я непокоюся за пані Данґляр, проте і цього нема; якщо не помиляюся, вона вжила усіх осторог, тож катастрофа, що загрожує вам, її не торкнеться; сподіваюся, вона у цілковитій безпеці, принаймні не турботи про мене завадили їй примножити свій маєток, адже, слава Богу, під приводом того, що я люблю свободу, вона не втручалася в моє життя. Ні, мосьпане, змалку бачила я все, що коїлося довкола мене. Добре все я розуміла, тож ваше банкрутство справляє на мене не більше враження, ніж воно на те заслуговує; відтоді, як я пам'ятаю себе, ніхто мене не любив – тим гірш! Природно, що я теж не люблю нікого – тим ліпше! Тепер ви знаєте, як я міркую.
– Отож, – сказав Данґляр, пополотнівши від гніву, що його причиною були далеко не батьківські почуття, – отож, ти вперто прагнеш довершити мою руїну.
– Довершити вашу руїну? Я? – спитала Ежені. – Не розумію, про що це ви.
– Дуже добре, це дає мені проблиск надії, тож слухай, що я скажу.
– Слухаю, – відказала Ежені, пильно дивлячись на батька, аж йому довелося зібратися на силі, щоб не опустити очі під владним доньчиним поглядом.
– Князь Кавальканті, – провадив Данґляр, – хоче взяти з тобою шлюб і при цім згоден помістити в мене три мільйони.
– Дуже гарно, – зневажливо заявила Ежені, гладячи свої рукавички.
– Ти, здається, гадаєш, ніби я збираюся скористатися твоїми трьома мільйонами? – запитав Данґляр. – Нітрохи, адже ті три мільйони мають принести десять. Я і ще один банкір домоглися залізничної концесії. Це єдина галузь промисловості, котра за нашого часу дає змогу нечуваного, блискавичного успіху, на кшталт отого, що його мав колись Лоу в наших парижан, у цих спекулянтів-роззяв, зі своїм фантастичним Міссісіпі. За моїми розрахунками, достатньо володіти мільйонною часткою залізничної колії, як ото колись володіли акром цілини на берегах Огайо.