— Але не чіпайте жінку. Просто її хата виявилася скраю. А я не міг далі йти.
— Де поранений?
— У ногу.
— Я не про те. Де, в якому районі?
— У лісі. Два дні тому.
— Не пройде, — дивлячись у вічі, заявив слідчий. — Брешете. Не в лісі, а на гостинці цієї ночі.
"Чорт! Знає точно чи ловить?" — понурився Сотников. Але як же триматися далі? Невдало збрешеш про дрібниці — не повірить і про правду. А правду за Дем'яниху йому вкрай необхідно було довести цьому прислужнику, але він відчував, що довести її буде важче, аніж якусь брехню. Ситуація з самого початку складалася найгіршим чином.
— А коли я, наприклад, підтверджу, ви відпустите жінку? Ви можете це обіцяти Очі слідчого злісно, здалося, пронизали Сотникова наскрізь.
— Я не зобов'язаний вам нічого обіцяти. Я задаю вам запитання, а ви зобов'язані відповідати. "Виходить, не вдасться", — сумовито подумав Сотников. Певна річ, зі своїх рук вони нікого не випускають. Знайомий звичай. Тоді, мабуть, пропала Дем'яниха.
— Ні за що погубите жінку. А в неї троє малих.
— Губимо не ми. Губите ви! Ви її в банду втягли. Чому тоді не думали про дітей? — люто доказував слідчий. — А тепер пізно. Ви знаєте закони великої Німеччини "Закони! Давно ти узнав їх, проклятий слимак? — мимоволі подумав Сотников. — Недавно ще, певно, зубрив інші закони, а тепер ось перекваліфікувався, спритник!" Однак останнє питання поліцая прозвучало трохи двозначно — схоже було, що Портнов хотів щось звалити із себе на плечі великої Німеччини.
Сотников помовчав, а слідчий підвівся, відсунув крісло і в задумі підійшов до вікна з гратами. Крізь вікно він подивився у двір, де чути було голоси. Знову слідчий носив у собі щось таємне, дуже не наполягав з допитом і чи то думав, як зловити його, чи то розмірковував над чимось, зовсім стороннім.
У коридорі загупали чобітьми, почувся гамір, сварка, здається, когось там вели чи несли. Коли гамір перемістився на ганок, слідчий сказав енергійно, як людина, котрій надокучило займатися нецікавою справою.
— Так, досить. Назвіть банду! Її командира. Зв'язкових. Кількісний склад! Місце базування. Тільки не пробуйте брехати.
Сотников відкашлявся і сумно посміхнувся:
— Надто багато ви од мене хочете.
Непомітно для себе він перейшов на іронію, як це робив завжди в неприємних розмовах із дурнями і нахабами. Правда, для Стася чи ще кого з цих запроданців його іронія була далека від розуміння — на цього ж начальника вона діяла, здається, належним чином. Однак до часу той стримувався, тільки пересмикував устами.
— Куди йшли?
— Ми заблудилися.
— Не пройде. Брехня! Даю дві хвилини на роздуми.
— Не старайтеся. Певно, у вас багато роботи.
Тут він угадав точно. Тхоряче личко слідчого знову пересмикнулося, але, здається, він умів володіти собою. Він навіть не підвищив голосу.
— Жити хочеш?
— А що вам до мого життя. Адже ви мені його не подаруєте.
Слідчий звузив маленькі оченята.
— Не подаруємо! Бандитам не даруємо! — сказав він і раптом круто повернувся од вікна; кавалок попелу з кінця його сигарети упав і розбився об носок чобота — здається, його витримка скінчилася. — Розстріляємо, це безумовно. Але спершу ми з тебе зробимо котлету. Фарш зробимо з твого молодого тіла. Повитягуємо всі твої жили. Послідовно переламаємо усі твої кістки, А потім оголосимо, що ти виказав інших. Це щоб тебе там, у лісі, не дуже любили.
— Не діждетесь. Не викажу.
— Не викажеш ти — інші викажуть. А спишемо на тебе. Зрозумів? Ну, як Сотников мовчав, йому робилося млосно. Тіло спітніло, було не до іронії. Він одразу відчув, що це не просто погроза, шантаж — вони здатні на все. Гітлер їх звільнив од сумління, од людяності й навіть звичайної людської моралі, їхня звірина сила від того, певна річ, збільшилася. Він же перед ними тільки людина. Він зв'язаний десятками обов'язків перед людьми і Вітчизною, можливості обманювати і виправдуватися у нього не дуже великі. Так, Їхні засоби у цій боротьбі виявилися не рівними, перевага була на боці ворога: що виставляв Сотников, те з надзвичайною легкістю спростовував слідчий.
Розставивши ноги в обвислих на колінах бриджах, Портнов уперся в нього гострим поглядом і чекав. Сотникову було дуже погано, і він у муках добирав слова для відповіді, відчував — це будуть останні його слова. І не знаходив нічого. Права рука слідчого повільно тягнулася до преса на столі.
— Ну?
— Сволота!
Слідчий трохи поспішливо схопив прес і пристукнув ним по столу, ніби поставив останню крапку в цьому безкровному і все-таки жахливому допиті.
— Будилу до мене!
У коридорі почулося гучне: "Будилу до пана слідчого!" — після чого Портнов спокійно обійшов стіл і сів у своє крісло. На Сотникова він уже не дивився, ніби його й не було тут. Він почав закурювати. Здається, його місія закінчена, починалося друге відділення допиту.
Сотников увесь напружився: нарешті настав час того, ким лякали його ще в селі. І хоч він не чекав уже нічого доброго і готовий був до найгіршого, та зараз аж здригнувся, коли двері широко розчинилися і на порозі з'явився Будила.
Мабуть, це був тутешній поліцай-кат — величезний, здоровий як бугай, із костистим, наче кінська морда, обличчям і одноокий. Лякав увесь його хижий вайлуватий вигляд, особливо величезні костисті руки, він їх ніс, як важкі, звислі? долу важелі. Теж, мабуть, за існуючою тут традицією, зайшовши, косо прицілився в жертву своїм цілим оком.
— Ану!
Сотников сидів, ризикованою непокорою відсовуючи щось безумовно для себе жахливе. Тоді Будила з розміреною поважністю підійшов ближче і величезною п'ятірнею широко й чіпко згріб на запалих грудях Сотникова його шинелю.
— Ану, більшовицька гнида!..
12
"Достукався!" — сумовито, без злості подумав Рибак, коли Стась ще у дворі схопив Сотникова. Поліцай поволік того у приміщення, а для них із Дем'янихою розчинилися внизу під ганком двері в підвал. Їм розв'язали руки і підвели до східців. Дем'яниху штовхнули туди силою, Рибак пішов сам.
У підвалі було темно, чи, може, йому здалося так після денного світла надворі. Поліцай, що йшов попереду, загрюкав, забрязкав залізними засувами, а він, упершися в самісінькі плечі Дем'янихи, спинився, потираючи сверблячі рубці на руках.
— Давай, давай! Що став? — підштовхнув його той, що йшов позаду. Виявляється, попереду вже розчинилися нові двері в темряву. Рибак притиснувся коло Дем'янихи, пригнув голову й опинився на порозі якоїсь затхлої, смердючої комірчини. Він нічого не бачив тут, маленьке віконце сліпо світило під стелею, внизу була темрява. В ніс ударило чимось кислим, несвіжим, важким для дихання, і він зупинився, не знаючи, куди ступити од дверей.
Ззаду тим часом брязнув засув. Дем'яниха лишилася з поліцаями, і чийсь голос там запитав:
— А бабу куди? В наріжну?
— Давай в наріжну.
— Щось порожньо сьогодні?
— Німці вчора розвантажили. Одне жиденя лишилося.
Вони одійшли, десь поблизу забрязкотів засув, і тоді Рибак, трохи вже звикнувши до темряви, загледів ще когось у кутку. Заклопотаний чимось своїм, той порпався, чи то роздягався, чи то слав під себе одежину — мабуть, готувався лягти. Тьмяне віконце майже не світило на його місце, лише сива голова чоловіка та плечі то з'являлися, то зникали у ріденькому пасмі світла.
— Сідайте, чого ж стояти! Стояти вже нема чого.
Рибак здивувався і навіть мимоволі зрадів: голос старого здався йому знайомим, і він ураз пригадав: староста! Ну так і є, в кутку ворушився їх нічний знайомий, лісинівський староста Петро.
— І ви? — вихопилося в Рибака.
— Та от попав. Овечку ж упізнали, ну й… "Так, так", — стукала в голові Рибака бузглузда думка, хоч усе вже було зрозуміло. Дивно, але він тільки тепер згадав ту нещасну овечку і лише тепер із непробаченим запізненням подумав, чим вона може обернутися господарю.
Але там що він міг зробити?
— А до чого тут ви? Ми ж її забрали, — трохи фальшиво здивувався Рибак. Староста щось розстелив біля себе, але не ліг, а сів спиною до стіни. Тепер він майже весь був у темряві, видно було тільки зігнуті його коліна.
— Як сказати. Коли забрали, то треба було доповісти. А я… Але тепер що ж! Тепер уже все одно… "Тепер, мабуть, справді все одно, тепер пізно вже міркувати щодо овечки, — подумав Рибак. — Тепер уже все ясно".
Не розстібаючи кожуха, він журливо опустився на злежану солом'яну підстилку і теж притулився плечима до стіни. Було невідомо, що робити далі, крім хіба що чекати, тут взагалі робити нічого не випадало. Лише тепер він відчув, що дуже заморився за ніч, хилило на сон, але думки тривожно сновигали в голові. Опинившись тут зі старостою, він подумав, що непогано було б змовитися і заперечувати їх захід у Лісини — хай би староста сказав, що приходили не вони — інші. Старості все одно, на кого указувати, а їм би, певно, була в тому полегкість. Якої-небудь провини або навіть ніяковості в стосунках до цього Петра Рибак не відчував анітрохи — хіба вперше таким способом йому доводилося роздобувати харч? Та й узяли ж саму тільки овечку і не в якоїсь червоноармійської жінки, а в самого старости. З цього погляду він був зовсім спокійний і не міг збагнути, як це сталося, що старий не звалив усієї вини на зайшлих і дав себе так по-дурному посадити в цей смердючий підвал.
Минула година чи й більше, Сотников не повертався, і Рибак не без короткого жалю подумав: може, його там і вбили? Розмірковувати йому ні про що тут не хотілося, настрій був дуже пригнічений. Він відчував, що ось-ось повинні прийти і за ним, і тоді почнеться найгірше. Він усе думав, прикидав і так і сяк, щоб якось обхитрувати поліцію, викрутитись або хоча б відтягти кару. Щоб відтягти кару, певно, був один засіб — зволікати слідство (все-таки якесь мусить бути слідство). Але тоді треба знайти вагомі факти, щоб зацікавити поліцію, бо коли та вирішить, що все ясно, тоді вже тримати їх не стане. Тоді їм кінець.
У підвалі було тихо й сонно, тільки звідкись знадвору долинали голоси, тупіт ніг у будівлі. Іноді тупіт був надто частим, як від кроків багатьох людей, щось там приглушено грюкало і долітав лайливий голос. Тупіт цей дуже нагадав Рибаку про Сотникова, що десь там один серед такої зграї. При думці про напарника в Рибака боляче стиснулося всередині — та сама доля чекала й на нього.