Втім, він дав знати Юнгу, що він має повну владу над своїми підданими і якщо хоче, то може, поза всяким сумнівом, позбавити життя того, на кого прийшов скаржитися.
За цими двома прикладами можна судити і про інші звичаї гавайців. Те, що у всій Європі було б визнано за самий найменший проступок, на острові Овігі карається смертю, жорстока ж і варварська справа залишається без жодної уваги, а іноді вона вважається навіть справедливою.
Всі тутешні цивільні і духовні постанови полягають в табу. Це слово має різний зміст, але власне означає заборону. Король вільний накласти табу на все, на що тільки забажає. Однак же є і такі табу, які він сам неодмінно повинен виконувати. Останні встановлені здавна і їх дотримуються з повагою і найсуворішої точністю. Найбільше з них називається макагіті, або 12-й місяць року. Крім того, кожен місяць, виключаючи ойтуа, або 11-й, має по чотири табу. Перший іменується Огір, або 1-й день, другий мугару, або 12-й, третій орепау, або 23-й, а четвертий Окані, або 27-й. Табу Огір триває три ночі і два дні, інші ж за дві ночі і один день. Ці табу можуть вважатися духовними, інші ж все світські або тимчасові і залежать від короля, який оголошує їх народу через жерців.
Табу макагіті походить на наші святки. Цілий місяць народ проводить в різних розвагах: піснях, іграх і зразкових боях. Король, де б він не знаходився, повинен сам відкрити це свято. Перед сходом сонця він одягає на себе багатий плащ {Вбрання, або покривало, прикрашене червоними і жовтими пір'ям. Його докладний опис вміщено вже в багатьох інших подорожах.} І потім на одному, але частіше на кількох човнах від'їжджає від берега, пристосовуючись так, щоб разом з сонячним сходом знову пристати до нього. Для зустрічі короля призначається один з найсильніших і майстерних ратників. Під весь час плавання він слідує по березі за королівським човном. Як тільки він пристане, і король, виходячи на берег, скине з себе плащ, цей вояк, перебуваючи не далі 30 кроків, з усієї сили кидає в нього спис, який король повинен або зловити, або бути вбитим, бо в цьому випадку, як кажуть, немає ні найменшого потурання. Упіймавши спис, король обертає його тупим кінцем догори і, тримаючи під пахвою, продовжує свій шлях в геяву, або головний храм богів. Це служить народу знаком до відкриття святкових забав. Всюди починаються взірцеві битви, і повітря миттєво наповнюється літаючими списами, які для цього навмисне робляться з тупими кінцями. В продовження макагіті всяке покарання припиняється.
Цей обряд остров'яни дотримуються з такою строгістю, що якби хтось хотів напасти на будь-яку віддалену королівську область або на приналежну кому-небудь з вельмож землю, то ніхто з них не може залишити місця, де він проводить свято. Хтось радив нинішньому королю скасувати це свято, вказуючи, що він щороку повинен піддавати своє життя явної небезпеки без будь-якої користі. Але Гаммамея з пихою відповідав, що він настільки ж майстерно вміє ловити спис, як самий майстерний з його підданих кидає його, і, отже, нічого не боїться.
Час у сандвічан розділяється наступним чином. Рік складається з дванадцяти місяців, а кожен місяць з тридцяти днів. Дні діляться не на годинник, але на частині, наприклад: схід сонця, опівдні і захід. Час між сонячним сходом і полуднем, а також між полуднем і заходом сонця знову ділиться на дві частини. Рік починається з нашого листопада.
Жителі Сандвічевих островів визнають існування добра і зла. Вони вірять, що після смерті матимуть краще життя. Їх храми наповнені ідолами, як у стародавніх язичників. Деякі з них представляють божество війни, інші — світу, інші — веселощів і забав та інше. У жертву приносять плоди, свиней і собак, з людей же вбивають в честь своїх богів одних тільки бранців або порушників спокою і противників уряду. Це жертвоприношення більш відноситься до політики, ніж до віри. Тутешнє духівництво до свого звання готується з самого дитинства. Під час табу воно дає настанови народу. Тут є також особлива секта, послідовники якої стверджують, що вони своїми молитвами можуть випросити у богів владу вбити будь-кого, кого тільки побажають. Ця безглузда секта називається когунаанана, і, як здається, члени її з самого дитинства вчаться багатьом хитрощам і обманам. Коли хто-небудь з них надумає зробити цю безбожну молитву, то стороною дає про те знати жертві своєї варварської злоби. Ця бідна людина, у своєму сліпому забобоні, який у гавайців виходить вже за будь-які межі, дізнавшись про молитву, вимовлену йому на погибель, позбавляється розуму і чахне або вбиває самого себе. Не дивно, якщо при цьому випадку згадані нелюди вживають ще що-небудь інше. Втім, родичі нещасної людини, доведеної до самогубства, мають право найняти кого-небудь з вищевказаних побратимів, щоб він своєю молитвою помстився лиходієві. Однак ж ще ніколи не траплялося, щоб хоч один з їх спільників позбувся від того життя або, принаймні, розуму.
Геяву, або храм сандвічан, не що інше, як відкрите чотирикутне місце, обгороджене кілками, на одній стороні якого знаходяться статуї, поставлені півколом на невеликому приступцю. Перед цим натовпом ідолів стоїть жертовник, також з жердин. По боках палісаду знаходяться ідоли, що представляють також різних богів. При вході стоїть звичайно велика статуя. Ідоли зроблені самим грубим чином і без будь-якої пропорційності. У багатьох з них голови втричі більше тулуба, яке ставиться на стовп. Одні без язиків, інші з язиками, але в кілька разів більше природних. У одних на голові поставлені різні колоди, а у інших роти прорізані далі вух.
Вище було згадано, що остров'яни приносять в жертву своїм ідолам також заколотників і полонених. Це варварське жертвопринесення проводиться таким чином: якщо бунтівник або полонений належить до знатного роду, то разом з ним вбиваються від 6 до 20 його спільників, залежно від стану винного. У великому капищі на цей випадок готується особливий жертовник з безліччю кокосів, платанів і коріння. Убитих спершу палять вогнем, а потім кладуть на плоди, начальника в середині, а товаришів і помічників по обидва боки, ногами до головного божества війни і в деякій відстані один від одного. Між ними поміщають свиней і собак. У такому положенні вони залишаються до тих пір, поки тіла зогниють. Тоді голови принесених в жертву насаджуються на живопліт капища, а кістки кладуться в навмисне для того приготоване місце. Про це розповідав мені через перекладача головний жрець великого капища в Карекекуі. Але Юнг запевняв мене, що ця розповідь не зовсім вірна. За його словами, особливих жертовників в цьому випадку ніяких і ніколи не робиться, а тіла кладуться ниць просто на землю, так що руки одного лежать на плечах іншого, і до ідолів головами. Трупи не обпалюють вогнем, і собак також не приносять в жертву, окрім тільки тих випадків, коли моління ідолам робляться про жінок, бо у гавайців собаки майже виключно належать цій статі. Юнг розповідав мені, що із закінченням цього обряду накладається табу, зване гайканака, на десять днів, після закінчення яких голови убитих людей наколюють на огорожу капища, а кістки, що складають руки, ноги і стегна, кладуться в особливе місце, все ж інше спалюється. Я не можу вирішити, яке з цих оповідань вірніше. Здається, що Юнг, живучі довгий час між остров'янами, міг би набути ясне поняття про жертвопринесення гавайців.
Похорон на острові Овігі відбуваються з нерівною пишністю, залежно від стану людей. Бідні укутуються в просту тканину і хороняться біля берегів або в горах. Ноги померлого загинаються так, що п'ятами дістають до самої спини. Напроти того, знатних людей одягають в багате плаття і кладуть в гробницю, витягнувши руки померлого уздовж тулуба. Потім тіло ставиться в особливо для нього побудований будиночок, де залишається до тих пір, поки зовсім зітліє. Після цього кістки збираються в скелет і кладуться в особливе місце. На честь померлого вельможі вбивають до шести найулюбленіших його підданих. Але найлютіший і нелюдський обряд відбувається після смерті короля. У два перших дні після його кончини умертвляється по дві людини. Потім будується будиночок, куди ставиться небіжчик, одягнений в самий чудовий одяг, яку тільки можна мати на цьому острові. Під час спорудження будиночка вбивають ще двох осіб. Після зотління королівського тіла готується інша будівля, причому знову двоє людей позбавляються життя. На це друге кладовище переносяться королівські кістки і одягаються знову, перше ж плаття знищиться разом з трупом. За ппроходженням деякого часу твориться храм на честь померлого володаря, і приносяться в жертву ще чотири людини. Королівські кістки, перенесені в це останнє місце, складаються так, щоб скелет був схожий на сидячу людину або мав би такий стан, в якому немовля буває в утробі матері. Нарешті, кістки одягаються в третій раз, і в такому стані залишають їх назавжди. Після смерті короля всі його піддані ходять голі і на цілий місяць віддаються розпусті. У продовження цього часу чоловік може вимагати від будь-якої жінки, чого тільки забажає, і жодна з них, навіть сама королева, не сміє відкинути його вимоги.
Подібна безглуздість буває і після смерті тутешніх вельмож, але не так довго, та й то в одному тільки володінні покійного. Про це я дізнався також від вищезгаданого жерця. Юнг і цю звістку багато в чому знайшов невірною. Він стверджував наступне: 1) трун тут ніяких немає, і кістки здебільшого виймаються з рук, ніг і стегон, все ж інше спалюється разом із залишками тіла небіжчика; 2) спілкування чоловіків з жінками триває лише кілька днів, виключаючи молодих людей, які іноді бавляться і довше; 3) після смерті короля і знатних вельмож умертвляються тільки ті, хто ще при житті небіжчика клянеться померти з ним разом. Вони утримуються набагато краще інших підданих.
Яка з цих думок справедливіше, вирішити неможливо, не будучи очевидцем цього обряду. Я помітив тільки одну несхожість в оповіданні жерця про королівське поховання. За запевненням його, кістки кожного померлого володаря повинні назавжди залишатися в геяву, тобто у навмисне для цього побудованому капище. Наперекір того, мені показували в одній кручі печеру, в якій лежать кості їхніх володарів, до останнього, Тайребу.