"Будуть і інші веселки", — так я потім сказала. Але чи будуть?
15 травня 19…
Це був сповнений ліризму весняний день, у який трапилось диво. Це сталося на світанку, коли я виглядала зі свого вікна, прислухаючись до лукавого тихого шепотіння вранішнього вітерцю, який дмухав з гайка Високого Джона. Раптово прийшов промінчик — знову, після стількох місяців, коли його не було… мій давній непередаваний проблиск вічності. Після цього я зрозуміла, що знову можу писати. Я кинулася до свого письмового столу й відшукала перо. Увесь ранок я писала, й лише почувши кроки кузена Джиммі, який спускався сходами, я відклала перо і схилила голову перед своїм столом у німій вдячності за те, що знову можу працювати.
Не полишай роботи: це ж бо є
Найкращий, найцінніший дар у світі.
Прокляття Боже більше нам дає,
Аніж благословення чоловіка.
Ці рядки належать перу Елізабет Баррет Браунінг, і вони правдиві. Важко зрозуміти, як роботу можна порівняти з прокляттям, доки не збагнеш, якою гіркою і несправедливою може бути праця. Але робота, для якої ми створені, для якої ми послані у цей світ, така благословенна і сповнена радощів. Сьогодні я це відчуваю завдяки старій лихоманці, яка пече кінчики моїх пальців, і завдяки перу, яке знову видається мені близьким другом.
"Не полишай роботи" — дехто міг би подумати, що кожен це розуміє. Та часом страждання і біль розбитого серця не дають нам продовжувати. Тоді ми усвідомлюємо, що ми втратили, й розуміємо, що краще бути проклятими Богом, аніж забутими Ним. Якби Він покарав Адама і Єву бездіяльністю, то вони були б по-справжньому вигнані та прокляті. Не кожна мрія, що може прийти в Едемі, "звідки потоки витікають"[24], зрівняється із солодкими мріями, які навідали мене цієї ночі завдяки тому, що до мене повернулася можливість писати.
О Боже, скільки б я не жила, даруй мені наснагу "не полишати роботи". Лише про це я молю. Про наснагу та завзяття.
25 травня 19…
Любі мої сонячні промені, які ж ви сильні ліки! Я цілий день насолоджувалася чарівливістю прекрасного весільно-білого світу. А вночі я змила зі своєї душі порох у повітряній ванні з весняних сутінків. Я обрала для цього старовинну доріжку, що йде Чарівною Горою, через її усамітненість. Я щасливо крокувала нею, періодично зупиняючись, аби гарненько обміркувати якусь думку чи образ, які приходили до мене, немов крилаті духи. Потім я прокралася до просторих темних полів, де вивчала у свого бінокля зірки. Прийшовши туди, я почувалася так, неначе перенеслася на мільйони миль звідси, у блакитний ефір, і все знайоме мені оточення миттєво здалося мені далеким і чужим.
Але на небі була одна зоря, на яку я не дивилась. Це була Вега з сузір'я Ліри.
30 травня 19…
Цього вечора, коли я була саме на середині оповідання, тітка Елізабет сказала мені, аби я прополола грядку з цибулею. Тож я мусила відкласти своє перо і йти на город. Але щасливі ті люди, які можуть полоти цибулю і водночас міркувати про прекрасне. Це одна з благословенних здібностей — не завжди душею бути там, де працюють руки. Дякувати богам, що ми так уміємо — хто як не вони подарували нам цю можливість? Тож я полола цибулю, а в своїй уяві блукала Чумацьким Шляхом.
10 червня 19…
Минулої ночі ми з кузеном Джиммі почувалися катами. Ми й були ними. Вбивцями дітей!
Це була одна з тих весен, коли проростає рясно кленів. Здається, кожна насінина, потрапивши в землю, починає рости. Крихітні клени сотнями росли по всьому газону, садку та старому фруктовому саду. І, звісно ж, усі вони мали бути вирвані з корінням. Це ніколи не дозволить їм рости далі. Тож учора ми весь день виривали їх і почувалися перед ними такими винними й підлими… Милі крихітні дітки. Вони мали право рости — право вирости великими і величними крислатими деревами. Хто ми такі, щоб заперечувати це їхнє право? Я побачила в очах кузена Джиммі сльози через цю жорстоку необхідність.
"Я часом думаю, — прошепотів він, — що не можна забороняти будь-кому і будь-чому рости. Я так і не виріс — розумово".
А вночі мені наснився страшний сон, у якому мене переслідували тисячі обурених привидів молодих кленів. Вони юрмилися навкруг мене, смикали мене, били мене своїми гілками, душили мене своїм листям. Я прокинулася, задихаючись, ледве жива від страху, але з розкішним сюжетом для нового оповідання "Помста дерева".
15 червня 19…
Сьогодні я збирала полуницю поміж травами, що так солодко пахнуть, на вітряному узбережжі Чорноводдя. Люблю збирати полуницю. Це заняття має в собі якийсь присмак вічної юності. Боги певно збирали полуницю на далекому Олімпі, аж ніяк не принижуючи цим власної гідності. Королева а чи поет могли б схилитися до неї, хоча бідняк робить це значно гарніше, вправніше.
А ввечері я сиділа тут, у своїй милій старенькій кімнатці з моїми милими книгами, милими картинами та милим віконцем з рамою з гарненьких панелей. Я мріяла серед запашних м'яких літніх сутінків, наслухаючи, як у гайку Високого Джона перегукуються між собою вільшанки, а тополі боязко розмовляють про старі, давно забуті події.
Зрештою, світ, у якому ми живемо, непоганий, і люди в ньому теж непогані. Навіть Емілія Берд Стар буває місцями досить милою. Не такою фальшивою, легковажною й невдячною збоченкою, якою вона себе вважає у хвилини відчаю. Не такою самотньою й усіма забутою божевільною, якою вона себе уявляє в білі ночі. Не такою невдахою, якою з гіркотою себе бачить, коли три її рукописи поспіль успішно відхиляють. І не такою боягузкою, якою почувається, думаючи про те, що у липні Фредерик Кент приїде до Чорноводдя.
Розділ 13
Повернення давніх друзів
Емілі читала дивовижного вірша Еліс Мейнел "Лист від дівчини собі старій" у своїй кімнаті біля вікна і задумливо міркувала над пророцтвами цього твору. Аж раптом вона почула… Знадвору на старий сад Місячного Серпа спадали сутінки, і просто крізь них із гайка Високого Джона долинали дві високі ноти й одна довга низька. Це був добре відомий їй посвист Тедді — старий-старий посвист, яким він так часто кликав її у сутінках колись давно.
Емілі й не помітила, як книга вислизнула з її рук на підлогу. Вона зблідла і звелась на рівні ноги, її очі широко розплющились у темряві. Його не чекали раніше наступного тижня, хоч Ільза й приїхала вже тієї ночі. Чи могла вона помилятися? Чи могло їй це примаритись? Можливо, це вільшанка…
Це повторилося. Вона знала, як знала і попереднього разу, що це свистів Тедді. У цілому світі не було звука, подібного до цього. І як же давно вона його не чула… Він був тут, чекав на неї, кликав її. Чи має вона йти? Вона нечутно розсміялася. Йти? Вона не мала вибору. Вона мусить іти. Гордість не втримала її, а гіркий спогад про ніч, у яку вона чекала його поклику і так і не почула його, не зміг зупинити її квапливих кроків. Страх, сором — усе було забуто у шаленому екстазі цієї миті. Не лишаючи собі часу на згадку про те, що вона Мурреївського роду, вона тільки глянула у дзеркало, щоб переконатися, що її крепова сукня кольору слонової кістки дуже їй пасує — як же їй поталанило, що саме сьогодні вона вдягла саме цю сукню! Вона злетіла сходами донизу та вибігла у сад. Він стояв під прекрасними темними ялинами, з-під яких стежка тікала ген у гайок Високого Джона, простоволосий, усміхнений.
— Тедді…
— Емілі…
Її долоні були в його, її очі сяяли, відбиваючись у його очах. Юність повернулася до неї: усе те, що зачарувало її колись, зараз знову творило свою магію. Знову разом після стількох невеселих років відчуженості й самотності. Більше не було місця ні бентезі, ані жорстокості, а страх змін уже не мав жодного сенсу. Вони знову могли бути разом, як у дитинстві. Але в дитинстві вона не знала цієї дикої бунтівної насолоди, цієї нерозважливої капітуляції. О, вона належала йому. Словом, поглядом, інтонацією — він досі керував нею. І що з того, що у спокійнішому настрої їй зовсім не подобалися власні покірність і безпомічність? Що з того, що назавтра вона лютуватиме на саму себе через те, що бігла так швидко, так охоче, так квапливо, аби зустрітися з ним? Цього вечора ніщо не мало значення, крім повернення Тедді.
Поки що, про людське око вона зустріла його не як коханого, а як старого доброго друга. Було стільки речей, про які вони мали поговорити, і так само багато речей, про які мали помовчати. Вони розмовляли, крокуючи садовими доріжками, а зорі в цей час сміялись у темряві над ними й миготіли, миготіли…
Лиш одна тема не була піднята в їхній розмові — тема, перед якою Емілі відчувала благоговійний страх. Тедді не говорив про те загадкове видіння, що з'явилося йому у порту в Лондоні. Видавалося, що цього й не було. А Емілі відчувала, що це знову поєднало їх після тривалого нерозуміння. Добре, що вони про це не говорили: це щось настільки загадкове, котрийсь із божественних секретів, який не повинен бути озвученим. Найкраще зараз забути про те, що він виконав свою роботу. Але водночас — які ж ми, смертні, непослідовні! — Емілі почувалася до смішного розчарованою з того, що він про це не заговорив. Вона не хотіла це обговорювати. Але невже це нічого не значило для нього, якщо він і словом цього не згадав?
— Гарно знову тут бути, — проказав Тедді. — Нічого, здається, й не змінилось. Час спинився у цьому Едемському саду. О, Емілі, поглянь лиш, як яскраво виграє Вега з сузір'я Ліри! Наша зірка. Забула її?
Забула? Як би вона хотіла мати змогу забути.
— Мені писали, що ти збиралася вийти за Діна, — різко сказав Тедді.
— Я збиралась… але не змогла, — відповіла Емілі.
— Чому? — спитав Тедді так, ніби мав повне право питати про це.
— Бо я не кохала його, — відказала Емілі, залишаючи це право за ним.
Зненацька забринів сміх — прекрасний золотий сміх, який раптово змушує захотіти також засміятися. Сміх такий безпечний: можна-бо сміятись, не боячись зрадити щось або когось. Це була Ільза — Ільза збігала до них доріжкою. Ільза у жовтавому шовковому вбранні кольору її волосся і золотаво-коричневому капелюсі кольору її очей. Здавалося, ніби в саду розквітла велетенська яскрава золота троянда.
Емілі була майже щаслива її приходу. Тиск почуттів цієї миті став уже загрозливо фізичним. Деякі речі стають страхітливими, якщо втілити їх у слова.