Вона раз у раз мимрила собі під ніс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олівцем по записнику віршовий розмір, лічила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапці, ніби сиділа в салоні корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тітонька Юлія хотіла була зараз же почати зі мною розмову, але я, заглиблений у свій вірш, відповів їй так уривчасто, що вона, зітхнувши, знову прикипіла до червоного записника.
А коли ми з прадідусем нарешті один за одним поклали свої теслярські олівці, тітоньці Юлії було ще далеченько до кінця. Тому ми запропонували допомогти їй скінчити останню строфу вірша. Проте вона хотіла довести свій вірш до ладу самостійно і справді незабаром поклала й собі малесенького свого олівчика в футляр.
— Звичайно, перша читатиме наша гостя, — сказав прадідусь.
І тітонька Юлія прочитала нам із червоного записника вірш під назвою
Монета з головою Нерона
В добу космічної ракети
В музеї трапиться, бува.
Зразок прадавньої монети,
На ній — Нерона голова.
Пихата, лаврами вінчана…
Хто увінчать його звелів,
Несамовитого тирана,
Що стільки вигубив голів?
Тому, кому прокльони слали,
Кого затаврував поет, —
Чи склав би люд данину слави,
Увічнивши в одній з монет?
Я вам скажу не по секрету,
Без лицемірства і оман,
Що карбувати цю монету
Примусив сам-таки тиран.
Безсмертя, думав він, здобуде
Через монети найскоріш.
Оце ж його безсмертя, люди, —
Ціна йому — щербатий гріш!
— Чудово, тітонько Юліє, просто чудово! — сказав прадідусь. — Та ви ж справжня поетеса!
— Е, я ж не вмію так швидко, як ви, — засоромилася тітонька Юлія.
— О господи, тітонько Юліє! — вигукнув я. — Не той справжній поет, хто пише швидко! Чи вірш написано за чверть години, а чи за чверть року — байдужісінько! Важливо тільки, щоб вийшло щось путнє.
— А ваш вірш, люба тітонько Юліє, — це таки щось путнє, — додав прадідусь.
— Та про героїв у ньому немає нічогісінького, шановні!
— Овва, тітонько Юліє! Він же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадідусю?
— Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотілось би послухати ще й твого вірша. Як він називається?
— "Дзвонар і генерал".
— Прочитай нам його!
І я прочитав:
Дзвонар і генерал
При в'їзді в місто пам'ятник величний —
Цей генерал без бою місто взяв.
А спосіб був таки не зовсім звичний,
В який звитяжець той героєм став.
Довгенько ад'ютантові й не снилось,
Щоб він про все те правду розповів.
Але не втерпів, і тоді розкрилось
Все, як було, й дійшло до наших днів.
Він сповістив, що місто це стовежне
Пан генерал здобути наказав,
Забувши геть всі "мудро" й "обережно",
Хоч би там кожний другий наш упав.
І раптом воячок один похилий,
Що в мирному житті був дзвонарем,
Сказав: — На вежах цих дозорців сила —
Ми міста просто так не заберем.
У них-бо кожна вежа — то дзвіниця,
Там ніч і день чатують дзвонарі.
А громадяни — так у них годиться —
Тут мають зброю в кожному дворі!
— Що?! — гримнув генерал. — Дозорці висять
На проклятущих вежах день і ніч?
А ми хіба не можемо, до біса,
Усіх їх звідти виманити пріч?
— Ті дзвонарі свої покинуть чати
Усі як є в одну-єдину мить,
Коли подзвіння їм закалатати: —
"Помер король! На похорон дзвоніть!"
— А, он як! Ну то, може, почекати,
Аж доки королю набридне жить?
Розбити тут садок, грядки скопати
І на грядках капусту посадить?!
— Ні, ваша милосте, явіть терпіння.
Дозвольте йти у дзвона задзвонить:
На королівське вдарю я подзвіння —
Всі дзвонарі дзвонитимуть за мить.
І коли ви почуєте ті дзвони,
На жодній вежі вже не буде чат.
Тоді ведіть на штурм свої загони —
Рушайте перемогу зустрічать.
А генерал:
— Це спробувати можна.
Іди дзвони! —
І в місті зник дзвонар…
Ударив дзвін. А далі вежа кожна
Подзвінням озивалася до хмар…
І місто генерал узяв по тому,
Без бою взяв. Займалася зоря…
І рушив з перемогою додому.
А дзвонаря… Убито дзвонаря.
Тітонька Юлія гучно зітхнула.
— Бідолашний дзвонар! — примовляла вона. — Він був героєм, а пам'ятника поставили генералові.
— Не знаю, — замислено мовив прадідусь, — чи був цей дзвонар героєм. Допоміг якомусь можновладцеві здобути якесь місто і сам наклав головою — так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькій людині, діло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж ніяк не обходили. За тих часів сильні світу цього, багачі й можновладці, безборонне топтали маленьких людей під ноги. Нерозумно було якомусь убогому бідоласі їм допомагати. Той, хто поліг за неправедну справу, — не герой.
— То може… — Тітонька Юлія знову зітхнула. — Може, хоч у вашому вірші є герой?
— Послухайте цього вірша, тітонько Юліє!
Старий Хлопчак перехилився з крісла до шпалери на столі й прочитав:
Різник і три пари няньок
Няньок три пари з дитсадка
Напалися завзято
На Вальдемара-різника,
Що коле поросята.
— Ах-ах! Ви грубий чоловік!
І груба ця робота! —
Вони кричали б цілий вік,
Лиш слухай, як охота.
Не міг знайти від них різник
Спасенного куточка:
Він заперечувать не звик
Нянькам із дитсадочка!
Але таки їм нагадав:
— Напевне, й зараз ласо,
Якби я тільки вам подав,
Ви б їли добре м'ясо?
А що, коли я не продам
М'ясива ні шматочка
І всю вину складуть на дам
З одного дитсадочка?..
Так розлютив той гурт няньок
Сердегу Вальдемара,
Що відтоді про всіх жінок
Казав він:
— Божа кара!
Одного разу сам-один
Ішов різник додому.
І враз будинок бачить він
У полум'ї страшному.
Вогонь пашить, і вітер б'є,
Жене тривожні хмари.
А ще в будинку люди є,
І хто ж? Няньок три пари!
— До лиха! — скрикнув Вальдемар. —
Це просто доля клята:
Не відчеплюсь від цих трьох пар —
Сльота, а не дівчата!
Та, це промовивши, різник
У ту ж таки хвилинку,
Не довго думаючи, зник
В палаючім будинку.
У ванно-мийно-душовій, —
Від страху в п'ятах душі! —
Няньки від вогняних стихій
Рятуються під душем!
Тут Вальдемар як закричить:
— Чи ви схибнулись, пані?! —
Тоді-то погляди умить
Звели на нього няні.
— Скоріш надвір! — гукав він їм. —
Негайно! Цю ж хвилинку! —
Отак він галасом своїм
Їх вивів із будинку.
І тілько-но за ними й він
Надворі опинився, —
Почувся тріск, і луск, і дзвін —
Будинок завалився.
І дим, і полум'я, і жар
Знялися в круговерті…
Отак няньок тих Вальдемар
Урятував од смерті.
Ми з тітонькою Юлією нітрішки не сумнівалися в тому, що цього різника Вальдемара з цілковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом із зціпленими зубами, бо різник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.
Прадідусь сказав, що ті герої, які чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбільше до душі.
— Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхідність, — пояснив він. — Як неминучу працю. Ось і Гераклові подвиги часом звуть трудами.
Тітонька Юлія погодилася з цим.
— Колись він навіть тримав замість Атласа земну кулю! — додала вона.
Їй, певне, кортіло ще погомоніти про Геракла, та, поглянувши на свій годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмінно треба йти додому, сказала тітонька. Бо буде сварка з Піщанком, а сварок вона не зносить.
— Дивовижно, — промурмотів прадідусь. — Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.
Тітонька Юлія, що вже вдяглася в пальто, сказала:
— То дарма. Однаково подвиги Геракла — тема невичерпна.
— Оце-то правда, тітонько Юліє! — засміявся Старенький Хлопчак.
Потім я провів тітоньку Юлію наниз — нога в мене вже не боліла.
Унизу ми замалим не зіткнулися з горішньою бабусею, що саме вийшла з кухні, несучи перед собою тацю з нашою вечерею.
— Що, вони читали вам вірші? — спитала вона в тітоньки Юлії.
— Ні, — відповіла тітонька, — я віршувала вкупі з ними.
— Що-о? — Горішня бабуся з дива трохи не впустила таці. — Ви вкупі з ними віршували?
— Авжеж, — засміялась тітонька Юлія.
— Про героїв, еге ж?
— Так, пані Маргарето, про героїв і про пам'ятники.
Горішня бабуся з тацею в руках і сама тієї миті стояла мов пам'ятник. Коли я для більшої безпеки взяв у неї з рук тацю, бабуся сказала:
— То це вже ці поети підбивають віршувати господинь і матерів? Нечувано! Життя — не збірка віршиків! Воно занадто поважна річ!
— Але ж я чула, що ви й самі віршували, — сказала тітонька Юлія.
— Авжеж, складала святочні віршики! — заявила горішня бабуся. — Але свято святом, а будень буднем!
— Яке добро, що мій син для мене куховарить! — вигукнула тітонька Юлія. — Я можу вважати будень святом і віршувати з поетами. Бувайте здорові, на добраніч!
І прудко шаснула у двері, перше ніж обурена горішня бабуся встигла їй щось відповісти. Тому вона напалася на мене:
— Оце-то звичаї! — вигукувала вона. — Оце звичаї! Неси, як хочеш, сам вечерю на горище! — І зникла на кухні.
А я, радісінький, поніс нашу вечерю нагору. Я боявся, що прадідусь не зможе сам сховати шпалери. Проте коли я зайшов до кімнатки, то шпалер було ніде не видно. Аж як я сів і піді мною щось зашелестіло, мені сяйнуло, що старий заховав сувій під подушку. Я виніс його в куток за двері, щоб і горішня бабуся потайки натішилася, читаючи наші вірші.
За вечерею Старий Хлопчак сказав:
— Тітонька Юлія, безперечно, має хист до віршування. Коли мене не стане, Хлопчачок, розробляй своє вміння віршувати з нею.
— Та що ви, прадідусю, — сказав я. — З цим кріслом ви спокійно проживете до ста років, у нас іще багато часу.
— Ніхто ніколи не знає, скільки в нього ще є часу, Хлопчачок. Оце ж, між нами сказавши, й робить життя таким цікавим. Ну, ось я й наївся. Поберусь-но спати. Піддерж мене трохи.
Я допоміг прадідусеві спуститись на другий поверх, і він, уже на сходах, ніби ще раз підбив підсумки сьогоднішнього дня.
— Про пам'ятники ми сьогодні дізналися дуже багато, — сказав він, — а про героїв мало. У камені й бронзі, Хлопчачок, уславляють стількох фальшивих героїв! Справжні подвиги не націлені на славу. За пам'ятники їм — глибока людська вдячність.
Ми дійшли вже до дверей прадідусевої спальні. Він побажав мені: "На добраніч!" І я побажав йому: "На добраніч!" А тоді й собі пішов лягати спати.
Я почув іще, як хтось покрався на горище, І зрозумів, що то — горішня бабуся. Надумала поцікавитись нашими віршами. Але я, на жаль, був надто втомлений, щоб підвестися й застукати її.
"Я ще їй колись скажу, що ми знаємо про її шпигування", — подумав я.
Потім очі мої заплющились, і я заснув.
СУБОТА,
в яку я роблю, як мені здається, героїчний подвиг і в яку дома панує небувала метушня.