Відомо також, що з курячого яйця ніколи не вилупиться гуска. Така можливість в ньому не закладена. Отже, форма предмета свідчить про його можливості і про обмеженість цих можливостей.
Говорячи про "форми" та "матерію" речей, Аристотель мав на увазі не лише живі організми. Подібно, як "формою" каменя є його здатність падати додолу. Як курка може не кудкудакати, так і камінь може уникнути падіння на землю. Ти можеш, звичайно, підняти камінець і жбурнути його високо догори, але тому, що каменю властиво падати, ти не зумієш докинути його аж до Місяця. (Проводячи такі експерименти, будь обережною, бо камінь може помститися. Він намагатиметься якнайшвидше повернутися на землю, і хай стережеться той, хто стане йому на дорозі!)
Вмотивована причина
Перш ніж завершити розмірковування про те, що усі живі і неживі предмети володіють "формою", у якій закладена можлива "діяльність" того чи іншого предмета, я хотів би додати, що Аристотель мав досить незвичні погляди на причинні взаємозв'язки в природі.
Якщо ми говоримо про причину чогось, ми маємо на увазі спосіб, як відбувається дія. Віконна шибка розбита, бо Петер жбурнув у неї каменем; черевик з'явився, бо швець пошив його із клаптиків шкіри. Аристотель, однак, вважав, що в природі існує багато різних типів причин. Загалом він називав їх чотири. Важливо збагнути, що він мав на увазі під поняттям "вмотивована причина".
Що стосується розбитої шибки, то, природно, постає питання, навіщо Петер кинув у неї каменем. Ми запитуємо, з якою метою він це зробив. Не виникає жодного сумніву, що намір або "мотив" відіграють важливу роль, коли мова йде про пошиття черевиків. Проте Аристотель вважав, що ми маємо справу з "вмотивованою причиною" і тоді, коли йдеться про зміни, які відбуваються в природі. Пояснимо це на одному прикладі.
Чому падає дощ, Софіє? Ти, напевно, вчила в школі, як охолоджується в хмарах водяна пара, конденсується у дощові краплі, які падають на землю, підкоряючись закону земного тяжіння. Аристотель згідливо хитнув би головою, але й додав би, що ти вказала тільки три причини. "Матеріальна причина" полягала в тому, що водяна пара (хмари) зібралася саме в тому місці, де повітря було холодним, "Причиною дійовою" був факт охолодження пари, "причиною формальною" було те, що "формою" або природою води є її властивість падати на землю. Якщо тобі сказати більше нічого, то Аристотель додасть: дощ падає, бо рослини і тварини потребують дощової води для свого росту. Він, власне, подав так звану "вмотивовану причину". Як бачиш, Аристотель приписував водяним краплям життєдайні "наміри".
Ми ж, напевно, поставили б те все з ніг на голову і сказали, що рослини ростуть завдяки тому, що є волога. Відчуваєш різницю, Софіє? Аристотель вважав, що мотивація дій існує у всій природі. Падає дощ, бо рослинам необхідно рости, апельсини і виноград ростуть для того, аби люди їх споживали.
Сучасна наука стоїть на інших засадах. Ми говоримо, що їжа і вологість є умовами життя тварин і людей. Без цього ми не могли б існувати. Але аж ніяк не є метою води чи апельсина прогодувати нас.
Коли вдеться про погляд на причини, нас може здолати спокуса визнати засади Аристотеля помилковими. Але поміркуймо ще. Чимало людей вірять, що Бог створив світ, аби люди і тварини могли жити в ньому. Дотримуючись такого погляду, можна твердиш, що річки течуть, бо людям і тваринам потрібна для життя вода. Однак тоді ми говоримо про мету або наміри Бога, але ж не дощової краплі і не річкової води.
Логіка
Різниця між "формою" та "матерією" є істотною і в тому випадку, коли Аристотель описує спосіб пізнання людиною світу. В процесі пізнання ми систематизуємо пізнане в різних групах та категоріях. Я бачу коня, потім другого і ще одного. Коні не зовсім однакові, але щось їх єднає, властиве усім коням, а саме — їхня "форма". Відмінні, тобто індивідуальні ознаки належать "матерії" коня.
Отак ми, люди, ходимо по світу і сортуємо речі, розкладаючи їх по різних шухлядах. Корів ставимо у стайні, коней — у конюшні, свиней — у хліви, а курей — у курники. Це ж саме відбувається, коли Софія Амундсен прибирає у своїй кімнаті. Вона кладе книжки на книжкову полицю, шкільні підручники — в шкільну сумку, а ілюстровані журнали—в шухляду в комоді. Охайно складає одяг і кладе його в шафу: трусики на одну полицю, светри — на іншу, а шкарпетки—в окрему шухлядку. Зауваж, те саме ми робимо і в наших головах: ми розрізняємо речі, зроблені з каменю, з вовни або з гуми. Ми розрізняємо живі і неживі предмети, бачимо різницю між "рослинами", "тваринами" і "людьми".
Не розгубилася. Софіє? Аристотель, виходить, зробив генеральне прибирання в дитячій кімнаті природи. Він спробував довести, що усі речі в природі належать до різних груп і підгруп. (Гермес — жива істота, докладніше — тварина, докладніше — хребетна тварина, докладніше — ссавець, докладніше — пес, докладніше — лабрадор, докладніше — самець ла-брадора.)
Зайди до своєї кімнати, Софіє. Підніми з підлоги будь-який предмет. Незалежно, що саме ти підняла, одразу помітиш — цей предмет належить до якогось класу. Якщо ти в якийсь момент не зумієш класифікувати річ, може настати справжній шок. Ось ти, наприклад, знайшла невеликий клубок чогось і не вмієш визначити, належить ця річ царству тварин чи царству рослин, чи мінералів. Певен, ти не зважилася б до цього діткнутися.
Царство рослин, царство тварин, царство мінералів, сказав я. Пригадую собі товариську забаву, коли котрогось бідолаху висилають у коридор, а решта товариства загадує якусь думку, й бідоласі треба потім відгадати, про що ж вони думали.
Товариство загадало собі про кота Монса, який саме гуляє у сусідньому саду. Заходить висланець і починає вгадувати. Учасникам гри дозволено говорити тільки "так" і "ні". Якщо бідолаха — добрий знавець учення Аристотеля (тоді він ніякий не бідолаха), то розмова відбувається приблизно так. Це конкретна річ? (так!). З царства мінералів? (ні!). Жива істота? (так!). Із царства рослин (ні?). Тварина? (так!). Птах? (ніі). Ссавець? (так!). Кіт? (такі). Це Монс? (т-а-а-а-а-к!). Сміх...
Цю забаву вигадав Аристотель. Треба віддати належне й Платонові, бо саме він винайшов гру в хованки. А Демократові ми вже висловили вдячність за винахід складанок "Леґо".
Аристотель був педантичним упорядником, який прагнув навести лад серед понять, якими користуються люди. Він заклав основу такої науки, як логіка, запровадив суворі правила, за якими висновки та поняття повинні бути логічно доведені. Достатньо одного прикладу: якщо я стверджую, що "всі живі істоти — смертні" (перша передумова), а потім стверджую: "Гермес — жива істота" (друга передумова), то з цього можна зробити висновок, що "Гермес — смертний".
Цей приклад показує, що логіка Аристотеля стосується взаємозв'язку між поняттями, в цьому випадку — між "живою істотою" та "смертністю". Навіть визнаючи Аристоте-леві на всі сто відсотків рацію у його висновках, ми не можемо не погодитися, що нічого нового він не сказав. Ми заздалегідь знали, що Гермес "смертний". (Гермес — собака, а всі собаки — живі істоти, отож вони смертні на противагу скелям.) Так, Софіє, ми це знали заздалегідь. Але не завжди взаємозв'язки між групами речей видаються такими очевидними. Вряди-годи виникає потреба впорядкувати наші поняття.
Запропоную тобі ще один приклад. Чи справді крихітні мишенята ссуть молоко так самісінько, як ягнята та поросята? Звучить трохи дивно, але задумаймося. Миші, як сама знаєш, не несуть яєць. Отже, вони народжують живих малят так само, як вівці та свині. А тварини, котрі народжують живий молодняк, називаються ссавцями, а ссавці — це тварини, які ссуть молоко матері. Ось ми й досягли мети. Відповідь була вже в нашій підсвідомості, але нам довелося замислитися. У життєвій суєті ми забули, що миші насправді вигодовують мишенят своїм молоком. Забудькуватість наша, можливо, спричинена тим, що ми ніколи не бачили, як мишенята ссуть молоко, бо миші неохоче показують людям своїх малят.
Драбина природи
"Впорядковуючи" світ, Аристотель насамперед вказував на той факт, що всі речі в природі поділяються на дві головні групи. З одного боку — це неживі предмети: камені, краплі води чи грудки землі. Вони позбавлені вродженої тенденції до змін. Такі неживі предмети, за Аристотелем, можуть змінюватися тільки під дією зовнішніх впливів. З іншого боку, ми маємо живі предмети, у котрих закладена можливість змін.
Що стосується "живих речей", то вони, на думку Аристотеля, теж поділяються на дві різні групи. З одного боку, маємо живі рослини, а з іншого — живі істоти. І врешті "живі істоти" поділяються на дві підгрупи, а саме: на тварин та людей.
Треба визнати Аристотелеві рацію — поділ цей ясний і чіткий. Існує суттєва різниця між живими та неживими предметами, наприклад, між трояндою та скелею. Так само істотно відрізняються між собою рослини і тварини, наприклад, троянда і кінь. Не викликає сумніву й існування певної розбіжності між людиною та конем. Але в чому полягають ці розбіжності? Можеш мені відповісти?
Не маю, на жаль, часу чекати, доки ти напишеш мені відповідь, вкладеш її в рожевий конверт разом зі шматочком цукру, тому я охоче відповім сам: Аристотель поділяв природні явища на різні групи на підставі їхніх властивостей, тобто на підставі того, що вони можуть або роблять.
Всім живим предметам (рослинам, тваринам та людям) властиво споживати їжу, аби рости і розмножуватися. Всі живі істоти (тварини і люди) здатні сприймати навколишній світ і рухатися в ньому. Люди, крім того, здатні мислити, а також упорядковувати свої чуттєві враження в групи та класи.
Однак у природі не існує справді чітко окреслених меж. Ми спостерігаємо плавний перехід від найпростіших до найскладніших рослин, він найпростіших організмів до тварин. На верхньому щаблі цієї драбини стоїть людина, яка, за переконанням Аристотеля, живе усім життям природи. Людина росте і споживає їжу, як рослина, відчуває і має здатність рухатися, як тварина, та, окрім того, вона має здатність, властиву тільки їй, а саме: здатність мислити раціонально.
Отже, людина володіє іскрою Божого розуму, Софіє. Так-так, Божого. Не раз у працях Аристотеля зринає думка про існування Бога, який спонукав до руху всі явища природи.