Ось уже вузол розв'язано, і Максик разом із краваткою, спрямований вправною рукою Йокуса, опиняється в його лівій кишені.
Красень Вольдемар втуплюється вперед і нічого не відчуває. Роза дивиться у відчинені двері й нічого не помічає.
— Браво, артисти! — вигукує вона й плескає в долоні.
Емма і Мінна, дві горлиці, стрибають на шафі й захоплено б'ють крилами.
— Іще двічі отак потренуватись — і він буде у формі,— задоволено каже Йокус.— У п'ятницю ми можемо знову виступати.
Максик вистромив голову з професорової кишені, немов бісеня із запічка.
— Це неможливо, ваша світлосте! У п'ятницю я лечу з голомозим Отто і з заляпаним Бернгардом до сеньйора Лопеса у Південну Америку!
— Ой, які жахливі імена,^ сказала Роза.— Від них аж мурашки полізли за шкірою.
Максик потер собі руки.
— Ану покажи! Цікаво глянути, який то марципан із мурашками.
Роза підморгнула Йокусові.
— Життя серед злочинців, на жаль, відбилося на панові Піхельштайнері. Він став надто легковажний.
Йокус витяг Максика з кишені.
— Я покладу його у ванну короля Валаама. Мило лікує тіло й душу.
Обід поддали у блакитному салоні, це сподобалося навіть Якобові. Знищуючи телячу відбивну, він, правда,
ледве стримував сльози. Та це через гостру англійську гірчицю, якої хлопець зроду не куштував.
— Вік живи, вік учись,— сказав він, обмахуючи язика серветкою.
Йокус з'їв не чотири шніцелі, а тільки два. Та й це потребувало часу. Довелося ще й багато чого обговорити. З директором Браузеветтером — про циркову виставу в п'ятницю. А ще з репортерами перед салоном та по телефону. І, звичайно, з комісаром Штайнбайсом, який, трохи спізнившись, повернувся із Головної поліційної управи.
Всі інші вже сиділи за десертом.
— О, ананасний торт! — захоплено вигукнув він.— Мій улюблений!
І він ум'яв три величезні скибки.
Максику і Якобу було дуже смішно. Та невдовзі вони вже не сміялися. Бо коли комісар уминав другу скибку ананасного торта, Йокус спитав у нього:
— Хто, власне, одержить винагороду, яку я призначив?
— Якоб! — сказав Максик.— Це ж ясно, як день.
— Я? Чого це я? — здивувався Якоб.— Якби Максик не став мене раптом дражнити, я сидів би собі біля вікна й нічого б не знав. Точнісінько так ви могли б послати винагороду голомозому Отто до в'язниці. Бо врешті то він визволив Максика!
— Але ж Отто сам про це не знав,— зауважив директор Браузеветтер.— Він хотів тільки принести валер'янку, більш нічого.
— А що хотів я? — і далі відмагався Якоб.— Хотів тільки віддухопелити того горланя.
— І зітерти його на порох! — задоволено додав Максик. Він сидів на столі і дозволяв Розі годувати його ананасним тортом.
— Іще крихітку? — спитала вона. Він заперечливо похитав головою.
— Дякую, ні. Тепер тільки трохи марципана з мурашками.
Вона посварилася на нього виделкою.
— Це не для малих хлоп'ят.
ззо
— Та я знаю,— в'їдливо сказав він.— Усю велику порцію ти залишила для Йокфса.
Роза зашарілась. Але, крім Максика, ніхто цього не бачив.
Бо комісар саме відсунув від себе тарілку і рішуче сказав:
— Те, що Чоловічка не вдалося викрасти, він має завдячувати самому собі. Він той, кого шукали, і той, хто його знайшов,— в одній особі. Коли хтось доведе мені протилежне, я сьогодні ж усе кину й стану сажотрусом.
Звісно, ніхто не схотів бути винним у такій дивовижній зміні фаху. Тож ніхто не заперечив комісарові, і всім стало весело. А Максик перевершив усіх. Удаючи голомозого Отто, він ходив, кривуляючи, по столу між тарілками й чашками і повторював те, що казав йому п'яний Отто,— про сеньйора Лопеса, про фортецю в Південній Америці, про підземну картинну галерею, про циганку, про охоронців і гарненьких танцівниць.
Єдиний, хто не сміявся з Максикової чудової вистави, а тільки коли-не-коли посміхався, був комісар кримінальної поліції Штайнбайс. Він застенографував усю Чоловіч-кову розповідь. Тоді закрив свого записника й швидко попрощався.
— Я повинен іще кілька годин попрацювати з тими злочинцями.
— Проти Лопеса навіть Інтерпол безсилий,— крикнув йому навздогін Максик.— Він занадто багатий.
Комісар, що був уже в дверях, раптом спинився й озир нувся.
— Мале, а завзяте! — з повагою мовив він.— То що? Може, станеш моїм асистентом?
Максик ґречно вклонився:
— Ні, пане комісаре, я — артист.
Коли Якоб Гуртіг зібрався вже вкладатися в ліжко й повісив піджака на стілець, він почув, як зашурхотів папір у внутрішній кишені. Виявилося, що то банківський чек на його ім'я. Хлопець прочитав суму, прошепотів: "Ти тільки глянь!" — і сів на ліжку.
Там була й невеличка записка:
"Любий Якобе, щиро дякуємо за допомогу. Твої нові друзі Максик і Йокус".
Сума складалася з п'яти знаків. І хоч число було ' найменше з п'ятизначних чисел, та все ж це становило цілу купу грошей для хлопця, чий батько був тільки агентом по продажу меблів.
(А між іншим, яке ж це найменше п'ятизначне число?)
Коли Йокус із Максиком повернулися до свого номера, на нічній тумбочці лежала стара сірникова коробка, а під нею — записка: "Любий Чоловічку, це твоє розкішне ліжко з вулиці Кікельган. Мюлер-другий, інспектор кримінальної поліції".
Максик потер собі руки і сказав:
— Тепер мені вже нічого не треба!
Розділ двадцять другий
ЧОМУ УРОЧИСТА ВИСТАВА ТРИВАЛА НА ДВАДЦЯТЬ СІМ ХВИЛИН ДОВШЕ? ДИРЕКТОР БРАУЗЕВЕТТЕР ЗАЧИТУЄ ТРИ ТЕЛЕГРАМИ. ЯКОБ ТРОХИ ОБРАЖАЄТЬСЯ. ПОЛІЦІЯ ВІТАЄТЬСЯ. ВИСТУП ГОЛОВНИХ ПЕРСОНАЖІВ. РАДОЩАМ НЕМАЄ КІНЦЯ-КРАЮ. КІНЕЦЬ.
У п'ятницю директор Браузеветтер опинився в своїй стихії. Цей вечір був панові до душі! Йому аж кортіло вдягти три пари сніжно-білих рукавичок одну на одну і два циліндри на голову. І зрозуміти його легко, бо про таку урочисту виставу можна було тільки мріяти! На цих справах він добре знався.
Вистава тривала на двадцять сім хвилин довше, ніж звичайно, і в цьому були винні не леви, не слони і не артисти. Всі вони працювали так само точно, як завжди. Діло було в іншому.
Спершу пан Браузеветтер зачитав найважливіші привітальні телеграми, що надійшли на Максикове ім'я. Три з них я пам'ятаю дуже добре. Гімнастична спілка Піхель-штайна телеграфувала:
МАКСИКОВІ ПІХЕЛЬШТАЙНЕРУ ЦИРК ШТІЛЬКЕ БЕРЛІН
ПОБАЖАННЯ ДОБРА Й ПЕРЕМОГИ ЧАТУВАЛИ ЯК ПРИ ВЕЛИЧЕЗНОМУ ЗАКЛЮЧНОМУ СТРИБКУ КРАПКА БРАВО КРАПКА ПИШАЄМОСЯ ТОБОЮ КРАПКА
УСІ ПІХЕЛЬШТАЙНЕРИ З ПІХЕЛЬШТАЙНА
Друга телеграма прийшла з королівства Бреганцони. Вона особливо сподобалася публіці. Адже тепер королів не так-то й багато на світі. Тож треба шануватися й бути вдячним за кожну звістку від них.
Телеграма була така:
МАКСИКОВІ ПІХЕЛЬШТАЙНЕРУ ЦИРК ШТІЛЬКЕ БЕРЛІН
БУЛИ НАДЗВИЧАЙНО СХВИЛЬОВАНІ КРАПКА СПЕРШУ З ПЕРЕЛЯКУ ТОДІ 3 РАДОЩІВ КРАПКА ЛАНЦЮЖОК ДЛЯ ДВЕРЕЙ ДО ГОТЕЛЬНОГО НОМЕРА НАДСИЛАЄМО ЕКСПРЕСОМ КРАПКА ПРИЇДЬ ВІДПОЧИВАТИ В БРЕГАНЦОНУ КРАПКА ГАРНИЙ ЗАМОК І ГАРНІ ЛЮДИ КРАПКА ВІТАЙ ТАКОЖ ПРОФЕСОРА ЙОКУСА КРАПКА
ТВІЙ КОРОЛЬ ВАЛААМ РАЗОМ ІЗ РОДИНОЮ І ПІДДАНИМИ
Третя телеграма, яку я пригадую, надійшла з Голлівуда. Кінофірма, що вже колись нагадувала про себе, телеграфувала:
чоловічкові
ЦИРК ШТІЛЬКЕ БЕРЛІН
ВІТАЄМО 3 ВИКРАДЕННЯМ І САМОВРЯТУВАННЯМ КРАПКА БЛИСКУЧИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ ФІЛЬМУ КРАПКА КОНТРАКТ УЖЕ В ДОРОЗІ КРАПКА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРЕДСТАВНИК ФІРМИ З ПАПЕРАМИ ПРИБУДЕ ПОНЕДІЛОК
Друге, що зробив директор Браузеветтер перед виступом Йокуса й Максика,— це познайомив присутніх із почесними гостями, що сиділи в трьох ложах, осяяні промінням прожектора.
Насамперед — із школярем Якобом Гуртігом, який під оплески підвів догори руки, а тоді згорнув їх на грудях
ззз
і вклонився низенько на всі боки. Наче борець на рингу, який щойно поклав на обидві лопатки непереможного лісоруба з Віннесоти.
А тоді Якоб, гарний і бадьорий, знову сів поміж батьком і матір'ю.
— Не годиться так! — прошепотіла мати й трохи стусонула його в спину. (Ну, таке часом буває!)
Обличчя в Якоба спохмурніло. Він одвернувся від неї і прошепотів батькові:
— Ваша дружина отруює, на жаль, день слави вашого сина, що віднедавна став заможною людиною. Ви вважаєте — це справедливо?
Гуртіг старший закусив губи. Йому був до вподоби синовий кучерявий стиль. Та він не встиг відповісти. Знову залунали оплески, бо директор Браузеветтер представив присутнім поліцейських із трьох автомашин, особисто інспектора Мюлера-другого і насамкінець комісара кримінальної поліції Штайнбайса.
Тільки-но вщухли оплески, як почулися вигуки. То загаласувала зграйка юнаків:
— Ми хочемо побачити також голомозого Отто! І заляпаного Бернгарда, шахрая!
Усі глядачі вже читали газети й чули радіо, тож чималий цирковий намет аж захитався від реготу глядачів. Усім стало дуже весело. Бо кожний знав, що Отто й Бернгард уже сидять за ґратами й показати їх у цирку неможливо.
Нараз директор Браузеветтер урочисто підняв руку. Запала тиша, така, як ото буває в самісінькій середині великого тайфуну. Всі вже знали, що зараз буде і хто саме буде. Якби задзижчала муха, її можна було б почути. Однак жодна не задзижчала.
— Тепер, шановні пані й панове,— крикнув директор Браузеветтер,— тепер, нарешті, ви самі його побачите й привітаєте, вашого і нашого загального улюбленця, найменшого великого героя кримінальної історії, його, найбільшого малого артиста з циркового світу, а також його батьківського наставника Йокуса фон Покуса, професора й таємного радника прикладної магії! Оплески, це мені відомо наперед, будуть оглушливі. Не турбуйтеся!
Хто від цього зламає собі руки, після вистави одержить у касі пару нових рук!
Браузеветтер підвів правицю, немов генерал кавалерії, який дає сигнал для наступу кінноти. А тоді він помчав, хоч і не на коні, з манежу.
Оркестр заграв туш, що громом прокотився по цирку.
А на манежі з'явився стрункий і елегантний, як завжди, професор Йокус фон Покус. На його простягненій руці стояв Максик і, всміхаючись, вітався на всі боки. Хіба можна щось додати? Радощам не було кінця-краю на противагу цій книжці, яка все ж має
КІНЕЦЬ