А тепер вони саме стуляють роти й опускають руки.
Звуки колотнечі нагорі змовкли майже так само раптово, як і розляглися, відлетіли, мов шалений буревій. Але всі вони знали, що той буревій визначив їхню долю.
От тільки хто ж переміг?
Пірати, що попритуляли вуха до дупел і сторожко наслухали, почули це запитання, що було на устах у всіх хлопчаків. На жаль, почули вони й Пітерову відповідь.
— Якщо перемогли червоношкірі,— сказав він,— вони битимуть у тамтам. Такий у них сигнал перемоги.
Аж виявляється, боцман Чмир знайшов тамтам червоношкірих і оце тепер сидів на ньому.
— Е, тамтама вам ніколи більше не буде,— пробурмотів він, але так, звісно, щоб ніхто не почув, бо наказано було додержувати цілковитої тиші.
Та, на його превеликий подив, Гак зробив йому знак ударити в .тамтам.
А коли до тугодумного Чмиря нарешті дійшла вся диявольська підступність цього заміру, він пройнявся ще більшою шанобою до свого капітана.
Чмир двічі протарабанив у тамтам і став радісно прислухатися.
— Тамтам!— почули злодіяки Пітерів вигук.— Індіанці перемогли!
Бідолашні хлопчаки весело закричали "ура!"— на неабияку втіху чорним лиходіям нагорі,— й відразу почали знову прощатися з Пітером. Це здивувало піратів, та вони враз забули про все, цілком поглинуті радісним чеканням: адже їхні вороги от-от мали повилазити з дупел. Вони підморгували один одному й потирали руки. Гак швидко й без жодного слова звелів піратам стати по одному біля кожного дерева, а решті вишикуватись у ряд за два кроки один від одного.
Розділ тринадцятий
"ЧИ ВІРИТЕ ВИ У ФЕЙ?"
Чим швидше ми покінчимо з цією жахливою сценою, тим краще... Так-от, перший виткнувся із свого дерева Чубчик. Не встиг він зіскочити додолу, як опинився в грубих ручиськах Чекко. Той жбурнув його Чмиреві, Чмир — Джентльменові Старкі, Старкі — Білу Джуксові, Біл — Бовдурові; і так бідолаху перекидали від одного до другого, аж поки зрештою кинули до ніг Чорному Піратові. Так само безжально хапали й кидали всіх інших хлопчаків, і вони перелітали в повітрі з рук у руки, мов паки товару від вантажника до вантажника.
Зате з Венді, що вилізла остання, повелись інакше. Сам Гак з насмішкуватою люб'язністю скинув перед нею капелюха, тоді подав їй руку і церемонно повів до того місця, де пірати затикали хлопчакам роти. Він зробив усе це так галантно, був такий моторошно-чемний, що зачудована Венді навіть і не писнула. Та й не диво: вона ж була звичайна собі дівчинка.
Може, й не варто б переказувати плітки, але, як я чув, у першу мить Гак просто-таки зачарував Венді. І коли я згадую тут про це, то лише тому, що ця її помилка призвела до цілком несподіваних наслідків. Якби вона гордо відштовхнула його руку (я був би дуже потішений, коли б міг написати про це), її напевне жбурляли б з рук до рук, як усіх інших, і тоді Гак навряд чи побачив би, як зв'язують хлопчаків. А якби не побачив, то й не розгадав би Задавачиної таємниці, а не знаючи її, не зміг би вчинити свого підлого замаху на Пі-терове життя.
Хлопчаків зв'язували для того, щоб вони не могли полетіти геть, їх згинали вдвоє, коліньми до вух, і Чорний Пірат, що загодя розрізав довгу мотузку на дев'ять однакових шматків, обкручував кожного, наче пакунок. Усе йшло гаразд, аж поки настала черга Задаваки. А з ним вийшло точнісінько так, як ото часом буває з завеликим пакунком, на який іде вся мотузка, а на вузол нічого не залишається. Пірати з досадою штурхали Задаваку ногами, так само як ми штурхаємо непокірний пакунок (хоч насправді слід би штурхати мотузку) , і дивна річ — за нього заступився сам Гак і спинив своїх псів. Уста йому викривила зловтішна посмішка. Поки пірати, спливаючи потом, марно силкувалися обкрутити мотузкою нещасного хлопчину — в нього щоразу щось випиналося то з одного, то з другого боку,— проникливий розум Гака дошукувався за цими зовнішніми проявами глибшої суті, за наслідками — причини, і, судячи з радісного виразу його обличчя, таки осягнув її.
Зрозумівши, що Гак розгадав його таємницю, Задавака поблід мов крейда. А таємниця полягала ось у чому: коли крізь дупло пролазить такий розповнілий хлопчик, то там зможе пролізти й не дуже тілиста доросла людина. Тож тепер бідолашний Задавака почував себе най-нещаснішим з-поміж своїх товаришів, бо на додачу до всього страшенно потерпав за Пітера й гірко шкодував про те, що накоїв. Річ у тім, що в жаркі дні він пив забагато води і зрештою так розбух, що вже не пролазив у своє дерево. І от, замість того щоб схуднути, взяв та й нишком розколупав дупло.
Тепер-то вже Гак був певен: Пітер від нього не втече! Але він ані словом не обізвався про той чорний задум, що виник десь у потаємних закамарках його душі. Лише дав знак, щоб полонених відпровадили на корабель і залишили його самого.
От тільки як їх відпровадити? Щоправда, з гори можна б просто котити, наче барильця,— вони ж бо, як ви знаєте, були зігнуті й обкручені мотузками,— але більша частина дороги йшла через мочари. Та могутній розум Гака розв'язав і цю проблему. Він показав на домок Венді й звелів узяти його як скриню. Дітлахів поскидали в домок, четверо здоровенних піратів завдали його на плечі, а решта стала позаду. Горлаючи свою мерзенну пісню, ватага лиходіїв рушила лісом. Не можу навіть вам сказати, чи плакав хтось із полонених, бо те піратське ревище заглушило геть усе. Та перед тим, як маленький домок зник з очей, з його комина, неначе кидаючи виклик Гакові, хоробро вихопилась хмарка диму.
Гак побачив її, і це пішло тільки на шкоду Пітерові. Той димок згасив останню іскринку жалю, яка ще, можливо, жевріла десь на споді душі знавіснілого з люті пірата.
Залишившись сам один у вечірньому присмерку, Гак передусім підійшов навшпиньки до Задавачиного дерева й пересвідчився, що зможе пролізти крізь нього. А тоді сів і надовго замислився, поклавши свого зловісного чорного капелюха поруч себе на траву, щоб легкий вітерець, що повівав з моря, освіжив йому голову. Хоч які лихі та похмурі були капітанові думки, проте його сині очі ясніли, мов дві квітки барвінку. Він пильно дослухався, чи не долине знизу якийсь звук, але там було так само тихо, як і нагорі. Здавалося, підземна оселя теж лишилася пусткою серед безлюдного лісу. І годі було вгадати, чи той хлопчисько спить собі, чи, може, стоїть напоготові біля Задавачиної лазівки з кинджалом у руці.
Дізнатися про це можна було лише в єдиний спосіб — спустившись туди. Гак нечутно скинув з плечей свій чорний плащ і, до крові закусивши губу, поліз у дупло. Він був безстрашний чоловік, а проте мусив-таки на мить спинитися, щоб утерти краплі холодного поту, що спливали з його чола, мов віск з запаленої свічки. А тоді, затамувавши віддих, почав спускатися вниз, у невідомість.
Спустився він без перешкод і завмер біля виходу з дупла, насилу зводячи дух. Очі його помалу звикали до сутіні, що панувала в підземній оселі, і перед ним поступово вимальовувались обриси речей, які були там. Але його жадібний погляд прикипів лиш до одної речі, якої він так прагнув і нарешті досягнув,— до великого ліжка. На ліжку лежав Пітер і міцно спав.
Не маючи й гадки про трагедію, що розігралася нагорі, Пітер, залишившись сам, ще трохи пограв на своїх сопілках, намагаючись довести самому собі, що йому до всього того байдужісінько. Потім згадав про ліки, але вирішив, що пити їх не буде — на зло Венді. А щоб іще дужче дозолити їй, простягся на ліжку поверх ковдри — адже Венді завжди пильнувала, щоб хлоп'ята добре вкривалися, бо хто-зна, мовляв, чи не похолодніє перед світанком.
І враз він мало не заплакав; але подумав, як обурилася б Венді, коли б дізналась, що він зараз сміється, і натомість зухвало розсміявся. Отак, сміючись, і заснув.
Іноді, хоча й не дуже часто, Пітерові снилися сни. Вони завжди були набагато болісніші, ніж у решти хлопчаків. Пітер годинами кидався на ліжку, гірко плакав уві сні, але прокинутись не міг. Я гадаю, що ті сни були якось пов'язані з таємницею його життя. В такі ночі Венді звичайно забирала його з ліжка, клала собі на коліна й як уміла заспокоювала, вигадуючи щораз нові пестливі слова. А коли він затихав, обережно вкладала назад до ліжка, поки він не прокинувся й не дізнався про таке приниження його гідності.
Та цього разу Пітер заснув швидко, й нічого йому не снилося. Одна рука його мирно звісилася з ліжка, ногу він підібгав під себе й випнув коліно догори, а уста так і лишилися розтулені в усміху, що відкривав усі його блискучі зубенята-перлинки.
Отакого безпорадного уві сні й застав його Гак. Він мовчки стояв при вході й дивився через кімнату на свого ворога.
Невже в його чорній душі не сяйнуло навіть проблиску жалю? Щось же було-таки в ньому доброго: як я чув, він любив квіти, любив гарну музику та й сам непогано грав на клавікордах. Скажу по щирості: ця мирна картина й справді глибоко зворушила його. І, можливо, оті добрі душевні порухи, які ще жевріли в ньому, таки змусили б його повернутися й піти геть, коли б не одна річ.
Спинило його те, що Пітер навіть уві сні мав такий самий зачіпливий вигляд, як і завжди. Розтулені уста, безтурботно звішена рука, випнуте коліно — усе це, разом узяте, було живим образом непокори та зухвальства, і Гакові очі не могли бачити його спокійно. Серце йому ще дужче запеклося, і якби він раптом вибухнув з люті й розлетівся на дрібні шматочки, то й тоді кожен його шматочок поривався б до сонного Пітера.
Тьмяне світло свічки, що ледь осявало ліжко, не доходило до дупла, і Гак стояв у темряві. А коли спробував ступнути вперед, до кімнати, то наразився на якусь невидиму перешкоду. То були двері Задавачиного дерева. Вони не доходили до верху дупла, і Гак увесь цей час дивився понад ними. Він помацав рукою з того боку дверей, шукаючи засувки, але вона була надто низько, і Гак ніяк не міг її дістати. Це розлютило його ще дужче, а до того ж йому здалося, ніби Пітер глузливо посміхається уві сні. І він заходився чимдуж торгати й штурхати двері, намагаючись зірвати їх з завіс. Невже ж йому й тепер не дістатися до свого ворога?!
Та що це? Розпалений люттю погляд Гака раптом упав на склянку з Пітеровими ліками, що стояла на поличці біля дверей, де він легко міг її дістати.