Очевидно, швидкість обертання і кут нахилу були недостатні.
Нарешті після кількох спроб чоловікові вдалося оцінити досить точно і відстань, і кут. Однак до попадання в ціль було ще далеко. Його тішило, що зусилля не пропадають марно, але помилки начебто не зменшувалися, навпаки — від поспіху і втоми справа йшла все гірше. Мабуть, він недооцінив труднощіві Хоча ніхто його не обдурив, чоловік не міг стримати роздратування й мало не плакав.
Проте закон теорії імовірності, згідно з яким удача прямо пропорційна числу спроб, здається, таки справджувався. Коли він, втративши будь-яку надію на успіх, майже охоплений відчаєм, кинув мотузку ще раз, вона впала прямо на мішок з піском. У чоловіка аж щелепи задубіли. Потекла слина, що безперервно заповнювала рот. Однак радіти було ще рано... Адже він тільки роздобув гроші, щоб купити лотерейний білет... Виграє чи ні — покаже майбутнє. Зосередивши всю свою увагу на мотузці, потяг її обережно до себе — так, наче стягав павутинками зорі з неба.
Відчув опір. Спочатку не міг повірити, але мотузка справді зупинилася. Спробував потягти сильніше... Приготувався, що от-от його спіткає розчарування. Але сумніву вже не було: одна половинка ножиць міцно вгризлася в мішок. От пощастило!.. Неймовірно! Отже, й далі все піде гаразд!
Чоловік швидко зліз із покрівлі й став під мотузкою, що звисала тепер спокійно вздовж піщаної стіни. Земна поверхня була вже зовсім близько... Неймовірно близько... Його обличчя напружилося, губи затремтіли. Колумбове яйце, напевне, було варене. Однак тримати його довго в окропі не варто — можна все зіпсувати.
Він учепився за кінець мотузки й обережно спробував на ній повиснути. Вона почала розтягуватися, наче гума. З переляку чоловік облився потом. Та, на щастя, мотузка витяглася всього сантиметрів на тридцять. Чоловік повис на ній усім тілом — цього разу вже не мав чого побоюватися. Сплюнувши в долоні, обхопив мотузку ногами й подряпався догори. Як іграшкова мавпа на іграшкове дерево. Мабуть, з надмірного хвилювання на лобі в нього виступив холодний піт. Чоловік з усієї сили намагався уникати ногами стіни, щоб не осувати піску, і покладався лише на мотузку, а тому безперестанку крутився. Жорстока сила тяжіння не дозволяла підніматися так швидко, як сподівався. Та чого він тремтить? Руки засмикало так, що, здавалося, він сам себе розмахує. Зрештою, немає нічого дивного, якщо згадати про тих сорок шість отруєних днів. Коли піднявся на метр, відчував під собою стометрову яму, на два — двістіметрову. Поступово яма перетворилася на безодню, від якої паморочилась голова... Він перевтомився... Не треба дивитися вниз!.. Ось уже скоро поверхня... Земля з дорогами, по яких можна вільно йти, куди хочеш, навіть на край світу... Як він вибереться нагору, всі його переживання обернуться на висушену квітку між сторінками щоденника... І отруйні, і комахоїдні рослини стануть клаптиком тонкого, напівпрозорого кольорового паперу. Сидячи у вітальні за чаєм, він зможе присмачити світську балачку з колегами спогадами про свої пригоди.
Саме тому в чоловіка зникло бажання звинувачувати в чомусь жінку. Він міг посвідчити, що вона — не повія, але й не благородна дама. Якщо пізніше їй буде потрібний рекомендаційний лист, він з радістю під ним підпишеться. А все-таки це була дурна жінка, бо, як і він, не придумала нічого кращого, ніж причепитися до квитка туди й назад. Проте навіть однакові квитки в обидва кінці можуть відрізнятися не тільки місцем відправлення, але й місцем прибуття. Не було б нічого дивного, якби його квиток назад був для неї квитком туди.
А якщо вона помилилася? Ну що ж, помилка є помилкою. Не дивися вниз, не можна...
Та мить, коли альпініст, мийник вікон у хмарочосах, електрик на телевізійній вишці або сажотрус на димарі електростанції гляне вниз, стає для нього смертельною.
24
Вдалося!
Вп'явшись нігтями в мішок і не звертаючи уваги на те, що здирає шкіру на руках, чоловік несамовито дряпався нагору. Так! Він уже на поверхні! Не мусить боятися, що впаде, коли відпустить мотузку. Однак не міг розімкнути пальців і протягом якогось часу міцно тримався за мішок із піском.
День свободи — сорок шостий день перебування в цьому селі — зустрів його поривчастим вітром. Чоловік повз рачки, а піщинки кололи його в обличчя і шию. Такого скаженого вітру він не сподівався!.. В ямі шум моря здавався гучнішим, ніж звичайно. Але ж незабаром мав настати час вечірнього штилю. Та за таких обставин туман навряд чи з'явиться. А може, небо здавалося тьмавим лише з дна ями? Чи то був не туман, а хмари піску, підняті вітром? Так чи інакше, а його становище незавидне.
Чоловік боязко глянув угору... В блідому світлі пожежна вишка здавалась трошки нахиленою. Якоюсь жалюгідною і далекою. Але ж сторож користується біноклем, а тому від-
стань йому не перешкоджатиме. Невже помітив?.. Мабуть, ні, а то забив би у дзвін на сполох.
Одного разу жінка розповідала, що з півроку тому, в грозову ніч, майже засипало піском будинок на західній околиці села. Після того пішов дощ і насичений водою пісок став удвічі важчий. Під його тягарем будинок розвалився, мов сірникова коробка. На щастя, жертв не було, але наступного ранку вся сім'я спробувала втекти із села. Та через п'ять хвилин після того, як забили на сполох, втікачів затримали і повели назад — було чути, як на дорозі за жінчиною хатою голосила бабуся. Жінка теж переконувала, що в селі ходять чутки, ніби в тій сім'ї з роду в рід хворіли на голову...
Однак не можна гаяти часу. Чоловік випростався, узувся в черевики, а мотузку заховав у кишеню. В скрутну хвилину її разом з прив'язаними до неї ножицями можна використати як зброю. Тікатиме на захід, проти сонця — щоб стати невидимим для сторожа. Треба якнайшвидше знайти собі підходяще укриття й перечекати там до заходу сонця.
Так, треба поспішати!.. Бігти нахильці вздовж улоговини між дюнами... І не дуже хвилюватися... Бігти обачно, роззиратися... О, треба заховатися в тій заглибині!.. Що за підозрілий шум?.. А може, це лише погане передчуття?.. Начебто нема нікого... Чоловік спинився й знову побіг... Не треба звертати праворуч!.. З того боку схил надто низький і його можуть побачити.
Бригади селян, зайнятих щовечора вивезенням піску, витоптали від ями до ями пряму, глибоку стежку. Праворуч від неї тягся пологий хвилястий схил. Внизу на ньому ледь-ледь видніли покрівлі другого ряду будинків. Відділені від узбережжя першим рядом, вони були оточені зовсім невисокими піщаними стінами й подекуди захищені плотом. Вздовж схилу перед ямами, напевне, можна було вільно сходити. Чоловік підвів голову й побачив перед собою село. Навколо пагорба, що відкривався його очам піщаними терасами, наче віяло, тулились один до одного чорні покрівлі з черепиці, гонту й бляхи... Виднів ріденький сосновий бір і начебто ставок.
Отже, десятки сімей у будинках над морем прирекли себе на рабство, щоб захищати цей клапоть убогої землі.
Тепер ті рабські житла розташувалися ліворуч від дороги... Раз у раз від неї пролягали стежки, по яких селяни волочили кошики, а по мішках з піском можна було визначити, де містяться ями... Сам їхній вигляд викликав у чоловіка напад болю. З мішків здебільшого звисали мотузяні драбини, та іноді їх не було. Невже у стількох людей пропала навіть охота до втечі?
Ясна річ, чоловік легко уявляв собі життя в тих ямах. Кухня, розпалена піч, корзини з-під яблук, завалені підручниками; кухня, вогнище посеред долівки, лампа, розпалена піч, дірява паперова перегородка між кімнатами, закіптюже-на стеля; кухня, справний і зіпсований годинник, справний і зіпсований радіоприймач; кухня, розпалена піч... І серед цього стоієнові монети, домашня худоба, діти, статева жага, боргові зобов'язання, перелюбство, курильниці, фотографії на згадку... Страхітливо одноманітне повторення... Навіть якби воно було таким же потрібним для життя, як биття серця, то все ж незаперечно, що саме биття серця не може замінити собою життя.
Швидше лягай!.. Та ні, нічого страшного, то була звичайна ворона... Жаль, так і не вдалося йому спіймати ворону й зробити з неї опудало. Та байдуже! Татуювання, орденів і медалей прагнуть лише у снах, в які не вірять.
Нарешті чоловік опинився начебто на околиці села. Тепер дорога пролягала гребенем дюни, і поле зору перед ним розширилося — ліворуч показалося море. Вітер приносив терпкий запах прибою, а у вухах ніби завивала залізна дзига. Кінець намотаного на шию рушника лопотів і бив по щоках. Тьмаве море вкрилося ніби зморщеною, як кожушок на кип'яченому молоці, алюмінієвою плівкою. Сонце, придавлене схожими на жабуриння хмарами, здавалось, вередувало, мов дитина, й не хотіло пірнати під воду. На обрії видніли нерухомі чорні цятки — тіні човнів, відстань до яких і розміри було важко визначити.
Попереду, аж до самого мису, тяглись, одна за одною, як хвилі, невисокі дюни. Може, там його підстерігає небезпека? Занепокоєний чоловік оглянувся — на щастя, пожежну вишку заступав горб. Трохи випроставшись на правому схилі, він запримітив перекошену, загрузлу в пісок хижку, я коло неї, з навітряного боку, заглибину, наче видовбану ложкою.
Кращого сховку й не знайти... Поверхня піску гладка, як середина мушлі, ніде жодного людського сліду... А що сталося з його власними слідами?.. Чоловік повернувся назад по своїх слідах, але метрів через тридцять вони повністю зникли... Навіть коло ніг швидко міняли свій вигляд... Виходить, пощастило, що видався вітряний день.
Коли чоловік збирався обходити хижку, з неї виповзло щось чорне. Здоровезний, як порося, рудий пес. Цур тобі, забирайся геть!.. Однак собацюра й не ворухнувся, а дивився пильно на чоловіка. Одне його вухо було розірване, в маленьких очицях проглядала, ворожість. Його ніс засмикався. Невже хоче гавкати?.. Нехай тільки спробує!.. Чоловік стиснув рукою ножиці, що лежали в кишені... Як розтулить пащу, він йому голову розчерепить!.. Звір мовчав. Може, це дикий пес?.. Витерта, тьмяна шерсть. Вся морда в струпах — мабуть, наслідок якоїсь нашкірної хвороби... Кажуть, треба берегтися того пса, який не гавкає... Хай йому біс, якби при ньому були якісь харчі!.. Зрештою, він забув не тільки харчі, але й ціаністий калій.