Люди жили, наче худоба, якій вічно загрожує батіг. Мерзотники хотіли вбити в людині все людське... Цього не можна забути, ні, не можна! Такі муки заволають колись про помсту.
Флоран говорив усе тихіше, і веселе шкварчання сала в чавуні приглушило його розповідь. Проте Ліза розчула останні слова дівера, і її злякав вираз невблаганної ненависті, що з'явився на його обличчі. Вона подумала, що цей чоловік нещирий і тільки про людське око вдає з себе лагідного.
Однак глухий тон Флорана дуже сподобався Поліні. Дівчинка сидіти не могла на його коліні, захоплена розповіддю.
– А чоловік? Що ж він? – пошепки допитувалась вона.
Флоран, глянувши на дівчатко,опам'ятався, і знову на його обличчі з'явилася сумна посмішка.
– Чоловік, – відповів він, – був незадоволений своїм життям на острові. В нього була одна думка: втекти, перепливти море, дістатися до берега, що невиразно білів на обрії в ясну погоду. Та зробити це було не так легко. Насамперед треба було збудувати пліт. Але через те що інші в'язні вже колись тікали, на острові вирубали всі дерева, щоб ніде було взяти лісу. Острів був такий голий, випалений сонцем, що перебування на ньому ставало з кожним днем небезпечнішим і страшнішим. Тут чоловікові і двом його товаришам спало на думку використати те дерево, з якого були побудовані їхні намети. І от якось увечері вони відпливли на кількох гниленьких деревинах, зв'язаних сухим гіллям. Вітер гнав їх до берега. На самому світанку їхній пліт ударився об мілину так сильно, що деревини розпались, і їх понесли хвилі. Троє нещасних ледве не залишились у піску: він доходив їм до пояса, а один занурився в нього по саме підборіддя, так що товаришам довелося витягати його. Нарешті їм пощастило дістатися до скелі, де ледве вистачало місця, щоб сісти втрьох. Коли зійшло сонце, вони побачили перед.собою берег – низку скель, що закривали частину обрію. Двоє втікачів, що вміли плавати, вирішили дістатися до тих скель. Вони воліли краще потонути негайно, ніж повільно вмирати з голоду на самотньому рифі. Ці двоє обіцяли товаришеві повернутися за ним, якщо їм пощастить допливти до берега й дістати там човен.
– А, тепер я знаю! – вигукнула Полінка, весело плескаючи в долоні. – Оце і є казка про пана, якого з'їли звірі!
– Їм пощастило дістатися до берега, – розповідав далі Флоран, – але він виявився безлюдним, і вони розшукали човен аж на четвертий день... Коли втікачі повернулись до рифу, то побачили, що їхній товариш лежить на спині з об'їденими руками й ногами, з обгризеним лицем; краби кишіли в животі мерця, і шкіра на ньому підіймалась, наче передсмертний хрип ще стрясав цей напівзнищений, але свіжий труп.
Шепіт огиди вихопився в Лізи й Огюстіни. Леон,; готуючи кишки для кров'яної ковбаси, скорчив гримасу. Кеню покинув роботу й глянув на Огюста, – того занудило. Тільки мала Полінка сміялась. Живіт, повний ситих крабів, якоюсь дивною примарою ввижався серед цієї кухні, домішуючи підозрілі запахи до аромату сала з цибулею.
– Дайте мені кров! – крикнув Кеню, що не стежив за розповіддю.
Огюст приніс обидва глеки й почав поволі, тонкими червоненькими цівками лити кров у чавун, тоді як Кеню щосили розмішував вариво, що швидко загусало на вогні. Коли глеки спорожніли, господар, висуваючи одну за одною шухлядки над плитою, почав пучкою брати звідти прянощі. Особливо багато він поклав перцю.
– Вони залишили небіжчика там, правда? – спитала Ліза. – А потім щасливо повернулись?
Як пливли назад, – відповів Флоран, – вітер перемінився і відніс їх у відкрите море. Хвиля вирвала у них одне весло, і при кожному пориві вітру вода так несамовито заливала човен, що втікачі насилу встигали виплескувати її руками. Вони таким чином боролися з хвилями біля самого берега: шквал відносив човен далеко в море, а морський приплив знову прибивав його назад. Утікачі поїли все, що мали; в них не залишилося й крихти. Це тривало три дні.
– Три дні! – скрикнула приголомшена ковбасниця. – Три дні не ївши!
– Так, три дні не ївдіи. Коли східним, вітром прибило їх нарешті до землі, один з них був такий знеможений, що цілий ранок пролежав на піску. Товариш марно намагався примусити його хоч трохи пожувати листя. Ввечері він помер.
Тут Огюстіна хихикнула; потім, засоромившися свого сміху і не бажаючи, щоб її прийняли за безсердечну, пробелькотіла:
– Та ні, ні, я не тому. Мене насмішив Мутон... Гляньте, мадам, на Мутона.
Ліза теж засміялась. Мутон, у якого під носом стояло блюдо з фаршем, мабуть, відчув нехіть ї огиду до цієї купи м'яса. Він підвівся й почав жваво шкрябати лапою стіл, наче хотів зарити блюдо так, як коти завжди закопують свій послід. Потім повернувся до блюда спиною, ліг на бік, потягнувся, примруживши очі й відкинувши в блаженній знемозі голову. Тоді всі почали вихваляти Мутона, запевняючи, що він ніколи не краде і що можна залишати його біля м'яса. Поліна незв'язно розповіла, як він облизує після обіду її пальчики й личко, але не кусається.
Однак Ліза знов повела мову про те, чи можна прожити три дні не ївши. Це ж неймовірно!
– Ні, – сказала вона, – я цьому не вірю... А втім, нікому й не доводилось голодувати по три дні. Коли кажуть: "Він умирає з голоду", – то це так тільки кажуть. Голодні все-таки щось їдять... Зовсім не мають чого їсти тільки покинуті остаточно, пропащі люди...
Ліза, мабуть, хотіла ще додати "злочинці", але втрималася, глянувши на Флорана. Презирлива зморшка біля губів та її ясний погляд прямо говорили, що тільки мерзотники могли так занепасти,, щоб вмирати з голоду. Людина, що може три дні не їсти, була в її очах істотою просто небезпечною, бо люди порядні ніколи не бувають у такому становищі.
Флоран мало не вмлівав тепер від задухи. Плита, куди Леон підкинув кілька лопаток кам'яного вугілля, сопіла навпроти нього, немов підпилий співак, що розімлів на сонечку. Задуха в кухні посилювалась. Огюст, який взявся доглядати чавуни з смальцем, обливався потом, а Кеню рукавом витирав чоло, дожидаючи, поки кров стане досить рідкою. Усіма оволоділа сита сонливість; у повітрі віяло пересиченням.
– Коли чоловік поховав товариша, закопавши його в пісок, – повільно продовжував розповідати Флоран, – він пішов, сам не знаючи, куди йти. Голландська Гвіана, де він опинився, – це лісиста країна, порізана річками й болотами. Бідолаха промандрував понад тиждень, так і не натрапивши на жодну людську оселю. На кожному кроці на нього чатувала смерть. Нестерпно страждаючи від голоду, він часто не насмілювався покуштувати стиглих плодів, що висіли на деревах; його лякав їхній металевий відблиск, їхні вузлуваті шишки, що могли бути отруйними. Цілими днями йшов він під густим навісом зелених гілок, не бачачи й клаптя неба, в зеленкуватому присмерку, сповнений тваринного жаху. Великі птахи пролітали над його головою, страхітливо змахуючи крилами, і їх несподівані крики нагадували передсмертне хрипіння; стрибали мавпи, перед самими очима пробігали звірі, пригинаючи гілки, обсипаючи мандрівника дощем листя, наче зірваного вітром; особливо холонув він від жаху, коли, ступаючи ногою на м'яку підстилку з сухого листя, бачив тоненькі голівки змій, що пролізали між дивовижним переплетінням коріння дерев. В інших місцях, вогких і тінявих, кишіло гадюками: чорними, жовтими, фіолетовими, смугастими, крапчастими, схожими на висохлі трави, що раптом ожили. Тоді він зупинявся, шукав камінь, щоб вилізти з м'якого грунту, де грузли його ноги; часом мандрівник стояв отак цілими годинами, злякавшись удава, що лежав неподалік, на лісовій галявині, скрутивши хвіст і підвівши голову, похитуючись, мов велетенський стовбур, укритий золотими пластинками. Уночі втікач спав на деревах, здригаючись від найменшого шуму, уявляючи собі безліч лускатих гадів, що повзали в темряві. Він задихався під велетенським листяним склепінням; у нічному присмерку було гаряче, ніби в печі, і це важке повітря було сповнене вологості, вогких випарів, ароматів запашних дерев і квітів. Потім, коли втікач виходив, нарешті, на вільний простір і після довгих годин знову бачив небо, – йому перетинали шлях широкі річки; чоловік ішов за їхньою течією, стежачи за сірими спинами кайманів, пильно оглядаючи в'юнкі трави, і перепливав річку, коли йому щастило натрапити на безпечніше місце. По другий бік річки знову тяглися ліси. Подекуди замість них з'являлися великі родючі рівнини, галявини, порослі густою травою, в якій де-не-де синіло ясне дзеркало маленького озерця. Тоді чоловік робив великий обхід; він посувався обережно, намацуючи дорогу, бо одного разу мало не загинув: його ледве не засмоктало на одній із цих мальовничих сіножатей, де земля на кожному кроці чавкала в нього під ногами. Височенна трава, що росте на багатих покладах чорнозему, вкриває там багна, що дихають заразою, цілі безодні рідкого болота. Серед зеленіючих ланів, що тягнуться на неосяжних просторах аж до горизонту й виблискують аквамарином, трапляються вузенькі тверді стежки, які треба знати, щоб не загинути без сліду. Якось увечері чоловік мало не по цояс провалився в трясовину. При кожній його спробі вилізти болото, здавалось, підступало йому до горла. Він простояв нерухомо годин зо дві, доки зійшов місяць; тоді бідоласі пощастило вхопитися за гілку дерева, що нависла над його головою. Коли він дістався нарешті до людської оселі, руки й ноги його були скривавлені, обдерті, розпухлі від укусів шкідливих комах. Втікач мав такий жалюгідний, голодний вигляд, що на нього не можна було дивитись без жаху, йому кинули їжу кроків за п'ятдесят від хати, а господар стояв у дверях з зарядженою рушницею.
Флоран замовк, голос його урвався, очі дивилися десь у простір. Здавалося, він говорив тепер сам до себе. Маленька Поліна, яку зморював сон, пригорнулася до нього, закинувши голівку, силкуючись тримати розплющеними сонні оченята, в яких світилося захоплення. А Кеню тимчасом гримав на своїх підручних.
– Тварюко, – кричав він на Леона, – ти ж і кишки тримати не вмієш!.. Ну, чого витріщився на мене? Не на мене треба дивитись, а на кишку... Ну, так. Тепер не ворушися.
Леон підіймав правою рукою довгу порожню кишку, в отвір якої було вставлено широчезну лійку, а лівою обмотував готову ковбасу навколо круглої металевої миски, в міру того, як господар накладав у лійку повні ложки гарячої начинки.