Та ви, гадаю, чудово обізнані з цією мовою сердець. Бачте, Париж схожий на ліс у Північній Америці, де бродять два десятки племен дикунів – іллінойців, гуронів, – полюючи в громадських угіддях. Ви, наприклад, мисливець, що полює на мільйони. Щоб їх спіймати, ви ставите пастки, тенета, принаджуєте звіра свистом. А взагалі люди полюють хто на що. Одні – на посаг, інші – на чуже банкрутство; той ловить душі, інший продає своїх спільників, зв’язавши їм руки й ноги. Того, хто повертається з добре набитим ягдташем, вітають, шанують, приймають у вибраному товаристві. Треба віддати належне цій гостинній місцевості: ви маєте діло з найтерплячішим у світі містом. Горді аристократи інших європейских столиць не приймають до свого середовища мільйонера-злочинця, а Париж розкриває йому обійми, бігає на його бали, їсть його обіди й цокається з його підлотою.
– А де ж знайти таку дівчину? – спитав Ежен.
– Вона поряд з вами, вона – ваша!
– Мадмуазель Вікторина?
– Авжеж.
– Як же це?
– Вона вже кохає вас, ця майбутня маленька баронесочка де Растіньяк.
– Таж у неї нічого нема, – заперечив здивований Ежен.
– Хе! Ось слухайте, – сказав Вотрен, – ще два слова, і все буде ясно. Тайфер-батько – старий негідник; ходять чутки, що він убив одного свого друга за часів революції. Цей чолов’яга з крутого тіста, він один із тих, що мають незалежні погляди. Він – банкір, головний пайовик банку "Фредерік Тайфер і К°". Весь свій капітал він хоче лишити єдиному синові, позбавивши Вікторину її частки спадщини. Така несправедливість мені не до душі. Я, мов Дон Кіхот, люблю захищати кволого від сильного. Якби Господь Бог відібрав сина у Тайфера, банкір знову прийняв би дочку; йому потрібен якийсь спадкоємець – така вже дурна людська природа, а народити ще дітей він уже не може, я знаю. Вікторина ніжна й мила, вона швиденько прибере до рук свого татуся, і він у неї дзиґою закрутиться під батіжком батьківської любові. Розчулена вашим коханням, вона не забуде вас і вийде за вас заміж. Щодо мене, то я беру на себе роль провидіння і виконаю Божу волю. В мене є друг, який багато чим мені завдячує, полковник Луарської армії, тільки-но прийнятий у королівську гвардію. Він слухається моїх порад і став ультрароялістом. Це чоловік не з тих дурнів, що стійко тримаються своїх поглядів. Мені залишилося дати вам одну пораду, ангеле мій: не зважайте ні на свої переконання, ні на свої слова. Продавайте їх, якщо на них буде попит. Той, хто вихваляється непохитністю своїх поглядів, завжди йде по прямій лінії, інакше кажучи – то дурень, що вірить у свою непогрішність. Принципів нема, є тільки події. Нема законів, є тільки обставини; людина високого лету сама пристосовується до обставин і подій, щоб керувати ними. Якби існували непорушні принципи та закони, народи не міняли б їх, як ми міняємо сорочку. Якась одна людина не повинна бути розумнішою за цілий народ. Людину, котра має незначні заслуги перед Францією, тепер шанують тільки тому, що вона до всього береться з великим запалом, хоч насправді годиться хіба на те, щоб стояти в Музеї промисловості з написом "Лафайєт". А тим часом кожен кидає камінь у князя, який зневажає людство і плює йому в обличчя стільки клятв, скільки воно вимагає від нього, проте не дає поділити Францію на Віденському конгресі. Він заслуговує лаврів – його топчуть у багно. О! Я знаю, як робляться ці справи, мені відомі таємниці багатьох людей. Ну, годі. Я тільки тоді матиму непохитні переконання, коли зустріну трьох людей, які будуть у згоді щодо застосування якогось принципу, а чекати цього мені доведеться довгенько. В жодному суді не можна знайти трьох суддів, що мали б одну думку про якийсь параграф закону. Але повертаюсь до свого приятеля. Досить мені попросити, і він ладен ще раз розіп’яти Христа. Досить одного слова дядечка Вотрена, і він затіє сварку з тим негідником, що не дає своїй бідній сестрі навіть ста су, і… – Вотрен підвівся, став у позицію й зробив випад фехтувальника, – і на той світ, – додав він.
– Який жах! – вигукнув Ежен. – Ви, звичайно, жартуєте, пане Вотрен?
– Та-та-та, спокійно! – сказав той. – Не прикидайтесь немовлям… А втім, якщо вам хочеться, гнівайтесь, обурюйтесь! Кажіть, що я падлюка, негідник, розбійник, бандит, тільки не називайте мене ні шахраєм, ні шпигуном! Ну, кажіть же, випалюйте свій заряд! Прощаю вам: це так природно у вашому віці. І я був такий. Але подумайте. Ви колись вчините щось гірше. Почнете упадати за гарненькою жінкою й братимете в неї гроші. Ви вже думаєте про це! Бо як вам іще пробитися, коли не шляхом свого вдаваного кохання? Чеснота, любий мій студенте, не ділиться: вона або є, або її нема. Нам кажуть, щоб ми каялись Богові у гріхах… Нічого собі система! Завдяки їй можна змити свої гріхи каяттям! Спокусити жінку, щоб піднятися на певний щабель у суспільстві, посіяти розбрат між членами сім’ї – одне слово, вчинити потай безліч усяких підлот заради насолоди або особистих інтересів! Що це, по-вашому, – подвиги в ім’я віри, надії і любові? Коли денді за одну ніч відбирає у дітей половину їхнього добра, його ув’язнюють на два місяці, а чому ж бідняка, що вкрав тисячофранковий банкнот "за обставин, які збільшують провину", засилають на каторгу? Ось ваші закони. Немає там жодного параграфа, який не грунтувався б на безглузді. Людина в чистих рукавичках, з вишуканими манерами вчинила злочин, не проливши крові, а вдавшись до обману; убивця відімкнув двері відмичкою – і те і те нічні злочини. Між тим, що я вам пропоную, і тим, що ви неодмінно вчините колись, різниця невелика, якщо не брати до уваги пролитої крові. Ви вірите у щось непорушне в цьому світі? Облиште! Зневажайте людей і шукайте пролазок у сітях закону. Таємниця великих багатств, походження яких невідоме, полягає в злочині, забутому через те, що його було чисто зроблено.
– Годі, пане, я не хочу більше слухати, ви змусите мене не вірити самому собі. В цю хвилину почуття – мій єдиний порадник.
– Як хочете, мій красеню. Я думав, що ви сильніший, – мовив Вотрен. – Більше нічого не скажу. Одне тільки слово. – Він пильно глянув на студента і додав: – Я вам довірив таємницю.
– Юнак, що відмовився від вашої пропозиції, зуміє її забути.
– Добре сказано, мене це тішить. Інші були б, можливо, не такі сумлінні. Пам’ятайте, однак, про те, що я хотів би для вас зробити. Даю вам два тижні – подумайте. Так чи ні – на ваш розсуд.
"Яка залізна логіка в цієї людини! – подумав Растіньяк, дивлячись, як спокійно Вотрен іде, тримаючи ціпка під пахвою. – Він одверто сказав мені те саме, про що пані де Босеан натякала всякими манівцями. Він роздирав мені серце сталевими пазурами. Навіщо я так прагну попасти до пані де Нусінген? Він розгадав мої наміри, тільки-но вони зародились у мене. Цей розбійник кількома словами розповів мені про чесноту більше, ніж я знав досі про неї від людей та з книжок. Якщо чеснота не терпить угод із сумлінням, значить, я обікрав сестер!" – сказав він, кидаючи торбинку на стіл.
Сівши, він поринув у тяжкі думи. "Не зрікатися чесноти – то найвище мучеництво. Воно то так! Всі вірять у чесноту, а хто чеснотливий? Воля – це кумир народів, але де на землі є вільний народ? Твоя юність іще чиста, як безхмарне небо, але ти хочеш стати великою людиною або багатієм, а хіба це не означає свідомо зважитись на те, щоб брехати, кланятись, плазувати, знов підводитись і знову підлещуватися й лукавити? Хіба це не означає – добровільно стати лакеєм у тих, хто сам брехав, кланявся, плазував? Перш ніж стати їх співучасником, треба їм служити. Ні, ні. Я працюватиму благородно, свято, працюватиму день і ніч. Хочу завдячувати всім, що матиму, тільки власній праці. Це найдовший шлях до багатства, але щовечора я спокійно кластиму на подушку голову, не обтяжену гнітючими думками. Хіба не чудово, оглядаючись на своє життя, бачити його чистим, як лілея?! Я і життя – ми наче жених і наречена. Але ж Вотрен показав, що буває з людьми після десятирічного шлюбу. До біса! Голова мені йде обертом. Не думатиму ні про що, серце – найкращий наставник".
– Еженові роздуми перервав голос товстухи Сільвії: вона повідомила, що прийшов кравець. Юнак зустрів його, тримаючи в руках дві торбинки з золотом і нітрохи цим не збентежений. Помірявши свої вечірні фраки, Ежен надів новий денний костюм, що зовсім змінив його зовнішність. "Я не гірший за графа де Трая, – сказав він сам до себе, – Нарешті я схожий на дворянина".
– Пане де Растіньяк, – звернувся до нього батько Горіо, входячи в Еженову кімнату. – Ви питали, чи я знаю, де буває пані де Нусінген.
– Еге ж!
– Так от, наступного понеділка вона буде на балу в маршала де Карільяно. Якщо ви зможете попасти туди, то розкажете мені, як розважались мої дочки, як вони були одягнені, – одне слово, все.
– А як ви дізналися про це, любий батечку Горіо? – спитав Ежен, запросивши його сісти біля каміна.
– Її покоївка сказала мені. Я дізнаюся про все, що роблять мої дочки, від Терези й Констанції, – весело відповів Горіо.
Старий скидався на юного коханця, який тішиться вже тим, що придумав хитрий спосіб увійти в життя коханої, не викликаючи в неї навіть підозри.
– Ах, ви їх побачите! – сказав він, наївно виявляючи свої болісні заздрощі.
– Не знаю, – відповів Ежен. – Піду до пані де Босеан і попрошу її рекомендувати мене дружині маршала.
– Еженові дуже приємно було мріяти, як він з’явиться до віконтеси одягнений так, як тепер завжди одягатиметься. Те, що моралісти звуть "безоднями людського серця", насправді є не що інше, як спокусливі думки, мимовільні пориви власної вигоди. Всі ці блукання душі – тема для стількох просторікувань, – усі ці несподівані виверти ведуть до однієї мети: якнайбільше втіх! Побачивши себе в елегантному костюмі, в модних рукавичках і гарних чоботях, Растіньяк забув про свої доброчесні наміри. Повернувшись спиною до правди, юність не наважується глянути на себе в дзеркало сумління, тоді як дозрілий вік дивився вже у нього, – ось і вся різниця між двома етапами людського життя.
Двоє сусідів, Ежен і батько Горіо, останнім часом заприятелювали. Їхня взаємна приязнь була наслідком тих самих психологічних причин, які викликали в студента зовсім протилежні почуття до Вотрена.