Поліанна поспішала: кабріолет наближався до
садиби Гаррінгтонів.
— Ви знаєте, я така рада. Все складається чудово. Містер Пендлтон запропонував мені переїхати жити до нього, але ж я не можу лишити тітоньку Полі, яка весь цей час добре ставилася до мене. Тоді він розповів мені про жіночу руку і серце, яку стільки років мріє бачити у своєму домі. Якби ви знали, як я за них рада! Адже він її перепросить, вони помиряться, і ми з тітонькою Полі переїдемо до нього або він переїде до нас. Звичайно, тітонька Полі досі ні про що не здогадується, і ми не усе владнали. Отож він і схотів мене сьогодні побачити. [145]
Лікар раптом випростався. На губах заграла дивна усмішка.
— Що ж, Поліанно, тепер я, здається, розумію, чому містеру Пендлтону захотілося тебе побачити, — кивнув він, зупиняючи коня біля дверей.
— Ой, дивіться, тітонька Полі у вікні, — вигукнула Поліанна, але за мить додала: — Ні, здається це не вона. Я була переконана, що бачила саме її.
— Ні, зараз... її там нема, — сказав лікар. Усмішка раптово зникла з губів.
Поліанна помітила, що Джон Пендлтон дуже нервував, чекаючи на неї.
— Поліанно, — почав він, — цілу ніч я намагався відгадати, що ти мала на увазі вчора... про те, що я багато років мріяв про руку і серце твоєї тітоньки Полі. Що ти хотіла цим сказати?
— Ну як же, ви ж колись були закохані. І я вчора так зраділа, що ви зберегли свої почуття.
— Закохані? Твоя тітка і я?
Почувши в голосі чоловіка непідробне здивування, Поліанна палко додала:
— Ну як же, містере Пендлтон, Ненсі мені про все розповіла!
Чоловік нервово хихикнув:
— Справді? І все ж, боюся, що твоя Ненсі глибоко помиляється.
— Ви... ви не були закохані? — в очах Поліанни з'явився розпач.
— Ніколи!
— Отже, у вас все — не так, як у книжці? Відповіді не було. Містер Пендлтон біля вікна задивився вдалечінь.
— Боже, а все так блискуче складалося, — ледь не плакала Поліанна. — Я була б така рада переїхати... разом із тітонькою Полі. [146]
— А тепер ти не переїдеш? — не повертаючи голови, запитав чоловік.
— Звичайно ж, ні. Я ж тітчина дитина. Чоловік круто повернувся.
— До того, як стати тітчиною, ти була маминою. І це про руку і серце твоєї мами я мріяв багато років тому.
— Моєї мами?
— Так. Я не хотів тобі про це говорити, хоча, зрештою, це й на краще, що тепер ти все знаєш, — обличчя Джона Пендлтона поволі зблідло. Він говорив через силу. У Поліанни перелякані очі були широко розплющені, губи розтулилися, а сама вона втупилася в нього. ^ Я любив твою маму, але вона... мене не любила. А потім вона поїхала з ним — із твоїм батьком. Лише тоді я зрозумів, як багато вона для мене важила. Увесь світ раптом змарнів для мене. Але, менше з тим. За ці роки я став сердитим, дратівливим; я нікого не любив і мене ніхто не любив, а мені ж іще шістдесят не переступило. І ось одного дня в моєму житті з'являється маленька дівчинка, схожа на ті призматичні підвіски, які тобі так подобаються. І вона затанцювала вогниками в моєму житті і осяяла мій похмурий старий світ пурпуровими, золотими, яскраво-червоними іскрами свого щастя. Коли я з'ясував, хто ти така, я спочатку не хотів тебе бачити. Я не хотів згадувати... про твою маму. Але ти сама бачиш, що з цього вийшло. Мені кортіло тебе бачити. А тепер я хочу бачити тебе завжди. Може, зараз ти згодишся переїхати до мене?
— Але, містере Пендлтон, я... а як же тітонька Полі? — на очі їй набігли сльози.
Чоловік зробив нетерплячий порух.
— А про мене тобі байдуже? Як я зможу тепер "радіти життю", коли тебе не буде поряд? Зрозумій [147] же, Поліанно, що лише з твоєю появою я прокинувся для життя. Якби ти була моєю дитиною, я став би щасливим... І я б намагався зробити тебе щасливою. Я ні в чому тобі не відмовлятиму. Я віддам тобі усі гроші, до останнього цента, щоб ти була щаслива.
Поліанна була вражена.
— Ні, містере Пендлтон, я не дозволила б витратити все на мене... адже ви збирали кошти для поган!
Обличчя чоловіка набігло кров'ю. Він хотів щось заперечити, але Поліанна ще не закінчила.
— Крім того, майновиті люди можуть радіти й без мене. Ви стільком людям уже принесли радість, що не можете самі не радіти! Взяти хоча б ваші підвіски, які ви подарували місіс Сноу й мені, або золоту монетку — Ненсі на день народження...
— Але... то все пусте, — втрутився містер Пендлтон. Обличчя його пашіло... Та й нема дива. Джона Пендлтона колись знали не за подарунки. Це нісенітниця. Та й небагато того було... і все лише завдяки тобі. Ти дарувала, а не я. Саме ти! — повторив він попри її протести. — І це ще більше доводить, що ти мені потрібна, дівчинко, — і в його голосі забриніло ніжне благання. — Якщо я коли-небудь ще гратиму в твою "гру в радість", Поліанно, то лише за умови, що ти переїдеш і гратимешся разом зі мною.
Чоло дівчинки спохмурніло.
— Тітонька Полі була така люб'язна до мене, — почала вона, але чоловік різко обірвав її. На обличчя повернувся давній вираз роздратування. Так довго нетерпіння було частиною його єства, що тепер побороти його було нелегко.
— Звичайно, вона була люб'язною! Але мені ти потрібна набагато більше, — не вгавав він. [148]
— Ні, містере Пендлтон, я знаю, вона рада, що я...
— Рада! — обірвав її чоловік, остаточно втрачаючи терпець. — Та я ладен битись навзаклад, що міс Полі ніколи не знала, що таке радість. Вона виконує обов'язок, та й годі. Вона вельми обов'язкова жінка. Колись мені цей обов'язок дався взнаки. Звичайно, останні п'ятнадцять-двадцять років ми були далеко не найкращими друзями. Але я знаю її. Усі її знають, і вона не така людина, Поліанно. Вона не знає, як радіти. Спитай-но лишень її про переїзд — нехай вона не дозволить. Ой, дитино, дитино, якби ти знала, як ти мені потрібна, — уривано мовив він.
Поліашга підвелася і скрушно зітхнула.
— Гаразд, я запитаюся в неї, — замислено мовила вона. — Звичайно, я не хочу сказати, що мені не хочеться жити тут, з вами, містере Пендлтон, але... — вона не завершила речення. На мить запанувала тиша. Подумавши, Поліанна додала: — І все ж, я рада, що вчора нічого їй не розповіла. Я ж так сподівалася, що вона вам,теж потрібна.
Джон Пендлтон сумно всміхнувся.
— Так, Поліанно, це справді дуже добре, що ти їй нічого не сказала.
— Я нікому нічого не говорила. Тільки лікарю.
Але він не рахується.
— Лікарю! — вигукнув містер Пендлтон, різко повертаючись до неї. — Ні, тільки не лікарю Чилтону!
— Так, коли він сьогодні приїхав передати, що ви хочете мене бачити.
— Це ж треба... — пробурмотів містер Пендлтон, безсило опускаючись у крісло. Тоді раптом випростався і зацікавлено запитав: — Ну, і що тобі відповів лікар Чилтон? [149]
Поліанна замислилася:
— Вже й не пригадаю. Нічого особливого. Стривайте, він сказав, що тепер він розуміє, чому вам так терміново заманулося мене бачити.
— Справді? Так і сказав? — перепитав Джон Пендлтон і раптом засміявся. Поліанна не могла втямити, що означає цей дивний сміх.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ
Коли Поліанна спускалася з Пендлтонського пагорба, небо швидко затягалося грозовими хмарами. На півдорозі додому вона перестріла Ненсі з парасолькою. Але наразі трохи розхмарилося, і на зливу не виглядало.
— Здається, хмари полинули на північ, — повідомила Ненсі, прискіпливо вдивляючись у небо. — Я так і думала, але міс Полі наполягла, щоб я бігла тобі назустріч з оцим. Вона дуже хвилювалася за тебе.
— Хвилювалася? — замислено спитала Поліанна, і собі вдивляючись у хмари.
Ненсі чмихнула.
— Здається, ви не дочули, що я вам сказала, — ображено кинула вона. — Я кажу, що ваша тітонька хвилюється за вас.
— О, — зітхнула Поліанна, пригадавши раптом запитання, яке вона мусила задати своїй тітоньці. — Пробачте, я не хотіла її лякати.
— А я рада, — несподівано заявила Ненсі. — їй-їй.
Поліанна витріщилася на дівчину.
— Ви раді, що тітонька Полі злякалася через мене? Ненсі, це ж не гра... як можна радіти з такого, — заперечила вона. [150]
— А я зовсім і не граюся, — відказала Ненсі. — І не збиралась. Ви, певно, навіть не усвідомлюєте... це ж означає, що міс Полі хвилюється за вас!
— Ну, чому ж, хвилюватися — це значить почуватися неспокійно, жахливо, — твердила Поліанна. — Що ж іще це може означати?
Ненсі гордо підняла голову.
— Я вам скажу, що це означає. Це означає, що у неї нарешті з'явилися нормальні людські почуття, як у всіх людей. Вона не просто виконує свій обов'язок, як це було досі.
— Ну чому, Ненсі, — спробувала заперечити спантеличена Поліанна. — Тітонька Полі завжди виконує свій обов'язок. Вона вельми обов'язкова жінка! — Поліанна мимоволі повторила слова, які півгодини тому почула від Джона Пендлтона.
Ненсі пирснула від сміху:
— Що ж, ваша правда, саме такою вона й була донедавна. Але відколи ви з'явилися тут, вона дуже змінилася. [151]
Обличчя Поліанни перемінилося. Брови збіглися на переніссі.
— Слухайте, Ненсі, а можна вас про щось запитати? — зітхнула вона. — Як ви гадаєте, тітоньці Полі подобається, що я живу в неї? Може, їй байдуже... якщо я житиму деінде?
Ненсі зиркнула на зосереджене обличчя дівчинки. Вона давно чекала на це запитання і боялася його. Вона не знала, чи зможе відверто відповісти на нього, щоб не завдати дитині болю. Але зараз усе змінилося, і те, що міс Полі послала Ненсі з парасолькою назустріч Поліанні, дозволило спокійно зустріти це запитання. Тепер вона була переконана, що може нарешті з чистим сумлінням заспокоїти серденько малої, що так прагло любові.
— Чи подобається їй, що ви тут? Чи дозволить вам жити деінде? — обурено вигукнула вона. — Та ви геть не чуєте, що я вам торочу? Хіба вона не послала мене стрімголов вам назустріч, ледь помітила хмарку на небі? Хіба вона не наказала перетягти всі ваші речі з горища в кімнатку поверхом нижче, яка вам так сподобалася? Та ви лише пригадайте, міс Поліанно, як вона спочатку спересердя...
Ненсі закашлялася, збагнувши, що зайшла надто далеко.
— Зрештою, не моє мелеться, — задихано торохтіла вона. — Але це лише натяк на те, як вона через вас подобрішала і пом'якшала? Взяти хоча б собаку чи кота, і те, як вона зі мною розмовляє... Міс Поліанно, не варто й казати, як вона сумуватиме без вас, — запально завершила Ненсі, щоб приховати небезпечну обмовку, якої вона припустилася.