Хоч який неуважний наш друг Паганель, але ж не можна повірити, щоб він замість одної мови вивчив іншу!
— Коли так, то ви, дорогий Едварде, або краще ви, шановний Паганелю, поясніть мені нарешті, що це воно за чудаеія.
— Я нічого не хочу пояснювати, — відповів Паганель, — я встановлюю факти. Ось по цій книжці я щодня вправ-лявся з іспанської мови. Погляньте на неї, майоре, і ви побачите — я не маю наміру замилювати вам очі.
Паганель почав поспіхом шукати по своїх незліченних кишенях і, видобувши згодом вельми пошарпаний томик, з переможним виглядом простяг його майорові. Той узяв книжку й оглянув її.
— Що ж це за твір? — спитав він.
— "Луїзіада", — відповів Паганель, — чудова епічна поема, котра...
— "Луїзіада"! — вигукнув Гленарван.
— Так, мій друже, не більше й не менше як "Луїзіада" великого Камоенса.
— Камоеиса! — вигукнув Гленарван. — Але ж, мій бідолашний друже, Камоенс — португалець! То ж ви шість тижнів вивчаєте португальську мову!
— Камоенсі Португальська... "Луїзіада"... — тільки й міг пробелькотіти Паганель. В очах йому потемніло, а в вухах залунав гомеричний сміх товаришів, що його тісно оточили.
Патагонець й оком не змигнув. Він спокійно очікував пояснення цієї незрозумілої йому пригоди.
— Ох, я безголовий, ох, я божевільний! — вигукнув нарешті Паганель. — Отаке сталося зі мною? І це не вигадка заради жарту! Це я, я утнув таку штуку! Та це ж вавілонська мішанина мов! Ох, друзі мої, друзі мої! їхати до [99] Індії й опинитися в Чілі, студіювати іспанську мову, а вивчити португальську! Це вже занадто! Якщо так триватиме й далі, то одного дня, замість викинути у вікно свою сигару, я вистрибну туди сам!
Слухаючи, як картає себе Паганель, і дивлячись, як він сприймає свою кумедну невдачу, не можна було втриматися од сміху. А втім, він перший подав цьому приклад.
— Смійтеся, друзі! — повторював він. — Смійтеся від щирого серця! Ви ще не попосміялись з мене так, як я сам із себе сміюся!
І він так гучно зареготав, як, мабуть, не реготався жодний учений в усьому світі.
— А тим часом ми таки не маємо тлумача, — мовив майор.
— О, не бідкайтесь, — відповів Паганель, — португальська й іспанська мови такі схожі між собою, що я їх навіть поплутав. Але їхня подібність допоможе мені швидко виправити свою помилку, й незабаром я подякую цьому славному патагонцеві тою мовою, котрою він так добре розмовляє.
Так і сталося. Невдовзі Паганель спромігся перекинутись кількома словами з патагонцем; він навіть дізнався, що того звуть Талькав. Арауканською мовою це означає "громобій". Таке ім'я йому дали, безперечно, за вмілість і спритність у поводженні з вогнепальною зброєю.
Але надто зрадів Гленарван, коли виявилося, що патагонець з фаху провідник і може провести їх через пампу. Ця зустріч видалась такою чудесною, що всі одразу пойняли віри в щасливе завершення подорожі, і ні в кого вже не залишалось сумніву — капітана Гранта буде врятовано.
Тим часом мандрівники разом із патагонцем повернулись до Роберта. Хлопчик простяг руки до індіянина, і той, не зронивши ані слова, поклав йому на голову руку. Він оглянув хлопця, помацав забиті місця. Потому, лагідно всміхаючись, подався до річки і зірвав на березі кілька пучків дикої селери. Талькав натер нею тіло хлопчика, і від цього обережного розтирання йому прибуло сили. Певно, по кількох годинах відпочинку малий зовсім одужає.
Отож ухвалили, що стоятимуть тут табором цілий день і ніч. До того ж треба було розв'язати два важливих питання: придбати харчів і транспортні засоби. На щастя, з ними тепер був Талькав. Цей провідник, може, най-мудріший поміж усіх тутешніх бакеанос, призвичаєний [100] супроводжувати мандрівників уздовж патагонських кордонів, узявся забезпечити Гленарванів загін усім, в чому той мав потребу.
Він запропонував піти вкупі з ним милі на чотири відсіль, до "тольдерії" — індіанського села, де можна було знайти провіант і мулів. Цю пропозицію зроблено частково на мигах, частково за допомогою іспанських слів, котрі Паганель так-сяк зрозумів. Всі пристали на це, і невдовзі Гленарван та Паганель, попрощавшись із товаришами, подалися берегом річки проти води в супроводі патагонця.
Півтори години вони йшли добрим сягнистим кроком, силкуючись не відставати од велетня Талькава. Місцевість була напрочуд гарна й родюча. Розкішні пасовища могли б, здавалось, легко прогодувати череду в сто тисяч голів. Широкі ставки, з'єднані між собою звивистими рукавцями річок, несли живодайну вологу цим буйнозеленим степам. Чорноголові лебеді привільно хлюпотались на воді, сперечаючись за свої володіння з силою струсів, що гасали у льяносах. Птаство було яскраво-барвисте, дуже гомінливе й иа диво різноманітне. "Ізакас" — попелясті у білі па-смужки зграбні горлички й жовті "кардинали" пишнілися на гіллі, неначе живі квіти. Мандрівні голуби повільно линули в повітрі, а розмаїті горобці — "чінголос", "ільчуе-рос", "монхітас" — голосно цвірінькаючи, весело й безтурботно вганяли одні за одними.
Жак Паганель ішов замилуваний, і захоплені вигуки раз у раз зривалися йому з уст, на превеликий подив патагонця, котрий вважав за цілком природне, що птахи літають у повітрі, лебеді плавають по ставках, а трава росте на луках. Ученому не довелось ані шкодувати, що він пішов з Гленарваном, ані скаржитись на тривалу прогулянку. Йому здавалось, наче він тільки-но вирушив у дорогу, а вже показалося індіянське селище.
Тольдерія лежала в глибині долини, затиснутої між відногами Андів. Тут, в укритих гіллям куренях, жило із тридцятеро тубільців-кочовиків, що попасали на луках численні отари баранів, також коней, биків і корів. Вони переганяли худобу з одного пасовиська на інше, й чотириногі прибульці скрізь мали їжі досхочу.
Андо-перуанці, гібриди трьох племен — арауканів, пу-ельче й аукасів, — огрядні, невисокі на зріст. Вони мають смагляво-оливкову шкіру, низьке чоло, топкі губи, випнуті щелепи, байдужий вираз округленого, наче жіночого обличчя. Антрополог не знайшов би в них рис, властивих [101] представникам чистої раси. Ці індіяни не являли собою нічого цікавого, але Гленарванові потрібні були не вони, а їхня худоба. Вони мали биків і коней — та й по всьому.
Талькав узявся владнати комерційний бік справи, й угоди було швидко досягнуто. За сімох невеличких арген-тінських коників разом із збруєю, сто фунтів сушеного м'яса, кілька мірок рису й шкіряних бурдюків на воду індіяни, за браком вина й рому, що їх вони цінують над усе, погодились узяти двадцять унцій золота, — мабуть, добре знаючи, чого воно варте. Гленарван хотів купити коня й патагонцеві, але той дав на здогад, що в цьому немає потреби.
Відтак Гленарван попрощався із своїми "постачальниками", як висловився Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. їх зустріли захопленими вигуками, які стосувались, кажучи по щирості, насамперед до харчів і коней. Усі зі смаком попоїли. Підживився і Роберт. Він був уже сливе здоровий.
Потім до самого вечора відпочивали. Говорили потроху про все: про своїх милих відсутніх супутниць, про "Дункан", його капітана Джона Манглса і славну команду, про Гаррі Гранта, що, може, був десь недалеко.
Що ж до Паганеля, то він не розлучався з Талькавом і ходив за ним як тінь. Шановний географ аж не чувся з радощів, що бачить справжнього патагонця, обіч якого він сам здавався карликом, патагонця, який міг змагатися з мексиканським імператором Максиміліаном і тим негром із Конго, котрого бачив учений Ван дер Врок — обидва велетні мали кожен вісім футів заввишки. Паганель бомбардував незворушного індіянина іспанськими фразами, і той терпляче відповідав йому. Тепер географ навчався вже без книги. Він вправлявся, намагаючись чітко вимовляти іспанські слова, напружуючи горло, язик та щелепи.
— Коли я не потраплю правильно вимовити, — казав він до майора, — не дорікайте мені за це. Але міг би хто передбачити, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!
Розділ XVI РІО-КОЛОРАДО
Наступного ранку, 22 жовтня, о восьмій годині, Талькав подав гасло вирушати. Між 22 і 42 градусом довготи аргентінська рівнина понижується з заходу на схід; [102] отже, мандрівникам залишалося тільки спускатися положистим схилом до моря.
Коли Талькав відмовився від запропонованого йому коня, Гленарван подумав, що патагонець, за звичаєм багатьох провідників, воліє мандрувати пішки і це йому, мабуть, не важко, бо ж має довжелезні ноги. Однак Гленарван помилився.
Перед тим як вирушити, Талькав якось особливо свиснув. Зараз же із сусіднього гайка вибіг чудовий сагани-стий кінь. То був прегарний кінь аргентінської породи, карий на масть, витривалий, сміливий, баский і гордий. Невелика, зграбної постави голова, очі, сповнені гарячого блиску, тріпотливі ніздрі, міцні підколінка, крутий загривок, широкі груди, довгі бабки, — все в ньому виявляло силу й гнучкість. Майор, знавець коней, не міг одірвати очей від цього досконалого зразка кінської пампаської породи, що певними рисами нагадував йому англійського гунтера. Цей красень звався "Таука" — по-патагонському "птах", і, без сумніву, заслуговував на таке ім'я.
Коли Талькав скочив на коня, той високо зіп'явся й загарцював під ним. Любо було дивитися на патагонця, чудового вершника. Весь його обладунок складався з двох пристроїв, що їх завжди має при собі аргентінський мисливець: "бола" й "ласо". Вола — це три кульки, з'єднані між собою шкіряним ременем. Індіанець кидає їх, частенько з відстані в сотню кроків, у звіра чи ворога так влучно, що обкручує ноги переслідуваного, і той відразу падає. Отож бола — грізне знаряддя в руках індіанця, і він орудує ним напрочуд спритно. Ласо, навпаки, ловець ніколи не випускає зі своєї правиці. Це мотузка в тридцять футів завдовжки, сплетена з двох міцних ремінних стрічок, із зашморгом на кінці, який совається у залізній кублучці. Закидають зашморг правою рукою, а лівою придержують другий кінець ласо, закріплений спереду сідла. Озброєння патагонця завершував довгий перекинутий на ремінці за спину карабін.
Талькав, не помічаючи захоплення, котре викликали його природна зграбність, невимушена й горда постава, очолив загін, і всі вирушили в дорогу. Аргентінські конячки бігли чвалом або Йшли повільною ступою, бо, як видно, добрячий клус був їм невідомий.