Але й така мала ймовірність вселяла велику надію. Є вулиці й місця, вже, здається, самі по собі гідніші бути місцем її перебування або прогулянок; вулиці з розквітлими акаціями, старі поважні передмістя; тихі закутки глибинного й солідного життя. Просто-таки неможливо уявити собі, щоб вона жила на цій гомінкій і похмурій вулиці, де панує лише поспіх; ані в тих прямокутних сірих кам'яницях, ані в каламутнім бруді напівруїн. Чому б їй не жити за ось оцими великими вікнами, що за ними таїться прохолода й ніжна тиша? Дивуючись і блукаючи, як уві сні, уперше в житті побачив Прокоп, як багато гарного є в цьому місті, де він прожив стільки років; боже, скільки є чудових місць, де плине тихе й мирне життя, що вабить тебе, неспокійний духу: обмеж, обмеж себе!
Безліч разів гнався Прокоп за молодими жінками, що здалеку чимось нагадували йому ту, яку він бачив лише двічі; він біг за ними, а серце в нього мало не вискакувало з грудей: що, коли це вона?
І хто скаже, чи то були інтуїція чи чуття: щоразу то виявлялась жінка хоч і незнайома, але вродлива і смутна, замкнута в собі й озброєна якоюсь неприступністю. Одного разу Прокоп уже був майже певен, що то вона; горло йому стиснулось так, що він мусив зупинитись і відітхнути, тим часом вона ввійшла в трамвай і поїхала. Три дні підряд він очікував її на трамвайній зупинці, але більше не побачив.
Та найгірше бувало ввечері, коли смертельно втомлений, він стискав руки між коліньми і намагався скомбінувати ще якийсь план розшуків. "Ніколи, — міркував він, — ніколи не зречуся думки знайти її. Я божевільний, дурень, маніяк, — нехай так, — але ніколи не здамся. Що далі вона від мене втікає, то сильніше вабить мене. Просто... така моя доля, чи що..."
Якось він прокинувся серед ночі, і йому стало ясніше ясного, що так він ніколи в житті її не знайде; що йому треба розшукати Їрку Томеша, бо той про неї знає і розкаже йому. Прокоп одягся серед ночі й не міг дочекатися ранку. Але він не був готовий до незрозумілих труднощів і зволікань з оформленням паспорта; він не міг зрозуміти, чого від нього хочуть, і лютився, і нудьгував у гарячковому нетерпінні. Аж урешті однієї ночі експрес помчав його за кордон.
Насамперед — до Балттіна!
Тепер усе вирішиться, відчував Прокоп.
XXIII
На жаль, справа повернулась інакше, ніж він гадав.
Він мав на меті розшукати в Балттіні того, що називав себе Карсоном, і лише сказати: "Послуга за послугу, бо на гроші я чхаю; ви мене проведіть до Їрки Томеша, в мене є до нього справа, і за це дістанете добру вибухівку, наприклад, фульмінат йоду з гарантованою детонацією десь одинадцять тисяч метрів у секунду, або — хай буде так! — окис одного металу, що вибухає з швидкістю аж тринадцять тисяч метрів у секунду, — робіть з цією вибухівкою, що хочете". Звичайно, вони були б дурні, коли б не пристали на такий ґешефт...
Завод у Балттіні здався йому не дуже великим; щоправда, серце тьохнуло, коли замість звичайної охорони, він натрапив на військову варту.
Запитав про Карсона (сто чортів, адже його зовсім не так звати), солдат із примкнутим багнетом ні пари з вуст і лише відпровадив його до фельдфебеля. Той теж нічого не сказав і повів його до офіцера.
— Інженер Карсон тут не відомий, — сказав офіцер, — а яка у вас до нього справа?
Прокоп сказав, що, власне, хотів би поговорити з паном Томешем. Це так вплинуло на офіцера, що він послав по вище начальство.
Прийшов полковник, огрядний чоловік з ядухою і почав дуже старанно розпитувати Прокопа, хто він і чого тут хоче. В канцелярію зійшлось аж п'ятеро військових, і вони так узяли його в роботу, що Прокоп аж упрів. Було видно, що чекають на якусь особу, до якої щойно телефонували.
Коли ж цей "хтось" примчав як вітер, виявилось, що... це був той самий Карсон; його величали директором, але яке його справжнє ім'я, Прокоп так і не довідався.
Він скрикнув з радощів, коли побачив Прокопа, і почав запевняти, що на нього тут вже чекали тощо. Враз наказав подзвонити "до замку", щоб приготували для нього "елегантне помешкання", схопив Прокопа під руку й повів на Балттінський завод.
Виявилось, те, що Прокоп вважав заводом, є лише казармою для військової й пожежної охорони. Звідси вело довге шосе, що проходило тунелем крізь зарослий насип заввишки з десять метрів. Карсон вивів Прокопа нагору, і лише тоді Прокоп ясно усвідомив, що таке Балттінський завод: ціле місто військових складів, позначених числами й написами, пагорби, покриті травою, де були, мабуть, порохові погреби, трохи далі залізничний парк з цейхгаузами і кранами, а за ними якісь зовсім чорні будівлі і дощані бараки.
— Ви бачите он той ліс? — показав Карсон на обрій. — Там містяться дослідні лабораторії. А он тамг де видно піщані горби, це полігон. Так. А в парку — замок. Ви рота роззявите, коли я покажу вам лабораторії, обладнані найновішою апаратурою. А тепер ходімо до замку.
Карсон весело теревенив, але про те, що цікавило Прокопа, не сказав ні слова. Вони саме йшли парком, Карсон показував то на рідкісний вид Amorphophalus , то на якийсь японський раритет, карликову черешню; нарешті перед ними постав увесь зарослий плющем балттінський замок. При вході чекав тихий і делікатний дідок у білих рукавичках, на ймення Пауль, він і повів Прокопа до "елегантного помешкання". Зроду не бачив Прокоп такої розкоші: паркетні підлоги, англійський ампір, все таке старовинне, коштовне, що страшно й сідати. Не встиг Прокоп умитися, як з'явився вже Пауль з яєчнею, пляшкою вина, склянкою й поставив це все на стіл так делікатно, ніби слугував принцесі. Під вікном — двір, посипаний жовтим піском; конюх у чоботях з закоченими халявами ганяє на довгій лонжі високого сірого коня; біля нього стоїть смуглява струнка дівчина і примруженими очима стежить, як галопує кінь, і дає якісь короткі накази, а тоді стає навколішки і обмацує коневі копита.
І знову Карсон мчить як вітер, на цей раз щоб відрекомендувати Прокопа генеральному директорові. Він веде його довгим білим коридором, поспіль завішаним оленячими рогами, обставленим стільцями з чорного різьбленого дерева. Рожевий, як лялька, слуга в білих рукавичках відчиняє їм двері, Карсон упихає Прокопа до якоїсь лицарської зали, і двері зачиняються. Біля письмового столу стоїть високий старий чоловік, на диво випростаний, ніби його щойно витягли з шафи і тут поставили для привітання.
— Інженер Прокоп, ваша світлість, — промовив Карсон. — Князь Гаген-Балттін.
Прокоп спохмурнів і сердито хитнув головою, вважаючи, мабуть, цей рух за уклін.
— Лас-каво про-симо, — промовив князь Гаген і подав йому довгу-довгу руку.
Прокоп знову хитнув головою.
— Сподіваюсь, ви матимете... у нас... спокій, — вів далі князь, і Прокоп помітив, що одна половина тіла у нього паралізована.
— Ви явите нам честь... коли прийдете... до столу, — мовив князь, помітно непокоячись за свої вставні зуби, що могли випасти.
Прокоп нервово шарпнувся.
— Пробачте, князю, — сказав він нарешті, — але я тут не можу затримуватись, я... мушу сьогодні ще...
— Та це абсолютно неможливо, — промовив Карсон ззаду.
— Ще сьогодні я мушу з вами попрощатись, — повторив уперто Прокоп. — Я лише хотів... просити, щоб ви сказали мені, де Томеш. Я, звичайно, запропонував би вам... за це...
— Що? — вигукнув князь і витріщив очі на Карсона, нічого не розуміючи. — Чого він хоче?
— Залиште це на потім, — нишком шепнув Карсон Прокопові. — Пан Прокоп лише каже, ваша світлість, що зовсім не сподівався на таке запрошення. Це нічого, — жваво обернувся він до Прокопа. — Я вже про все подбав. Сьогодні déjeuner буде на полянці в парку, чорний костюм не потрібен, можете піти в чому є. Я вже подзвонив кравцю, не турбуйтесь. Завтра все буде в порядку. Так.
Тепер уже Прокоп вирячив очі.
— Який кравець? Що це означає?
— Для нас це буде особлива честь, — закінчив князь і подав Прокопові кволі пальці.
— Що це все означає? — лютився Прокоп у коридорі, хапаючи Карсона за плече, — кажіть мені зараз, бо...
Карсон розреготався і вислизнув від нього, пустотливий, як хлопчисько.
— Бо що? Ну, кажіть, — сміявся він, підскакуючи, мов м'яч. — Коли впіймаєте мене, скажу все, слово честі.
— Блазень! — визвірився Прокоп і пустився за ним.
Карсон, сміючись, летів по сходах і вислизнув біля залізних лицарів до парку; там він викидав усякі штуки, явно глузуючи з Прокопа.
— То що? — кричав. — Що ви зробите?
— Відлупцюю! — засопів Прокоп, кидаючись на нього всім тілом.
Карсон вищав з радості, петляючи по траві, як заєць.
— Швидше! — кричав, — я тут! — І знов вислизав Прокопові з-під рук і кукав до нього з-за дерева.
Прокоп мовчки ганявся за ним із стиснутими кулаками, грізний, наче Аякс. Він уже геть задихався, коли раптом угледів, що з палацових сходів стежить за ними смуглява амазонка. Він до смерті засоромився і якось злякано зупинився.
Карсон одразу споважнів, підійшов до нього, засунувши руки в кишені, і мовив по-приятельському:
— Мало вправляєтесь. Вам треба більше рухатись. Привчайте серце. Так. А! — вигукнув він радісно. — Наша повелителька, хо-хо! Дочка старого, — додав він тихше. — Княжна Віллє, себто Вільгельміна-Аделаїда-Мод і так далі. Цікава дівчина, двадцять вісім років, чудова вершниця. Треба вас познайомити, — промовив він голосніше і потяг його до дівчини, незважаючи на його опір. — Найясніша княжно, — гукнув ще віддалік, — ось вам, певною мірою проти його волі, рекомендую нашого гостя. Інженер Прокоп. Страшенно лютий чоловік. Хоче мене вбити.
— Добридень, — сказала княжна і, обернувшись до Карсона, додала: — Знаєте, в мого Вихора бабки припухли.
— Не може бути! — жахнувся Карсон. — Бідна княжна!
— Ви граєте в теніс?
Прокоп спохмурнів і навіть не зрозумів, що це до нього звертаються.
— Не грає, — відповів за Прокопа Карсон, штурхнувши його під ребра. — Вам треба навчитись грати. Княжна програла Сюзанні Ленглен тільки один сет, еге ж?
— Бо я грала проти сонця, — мовила княжна трохи невдоволено. — В що ви граєте?
І знову Прокоп не зрозумів, що звертаються до нього.
— Пан інженер — вчений, — зацокотів Карсон. — Він відкрив атомні вибухи й подібні речі. Великого розуму чоловік, серйозно. Ми проти нього кухарчуки, здатні хіба картоплю чистити.