Дубль, зігнувши коліна, завис у повітрі і почав щось писати, час від часу боязко на мене позираючи. Це було дуже схоже, і я навіть засумнівався. Втім, у мене був надійний спосіб з'ясувати правду. Дублі, зазвичай, абсолютно нечутливі до болю. Понишпоривши в кишені, я дістав маленькі гострі кліщі і, голосно поклацуючи ними, почав наближатися до дубля. Дубль перестав писати. Пильно поглянувши йому в очі, я відкусив кліщами головку цвяха, яка стирчала зі стола, і сказав:
— Н-н-ну?
— Чого ти до мене причепився? — запитав Вітько. — Ти ж бачиш, що людина працює.
— Ти ж дубль, — сказав я. — Не смій зі мною розмовляти.
— Забери кліщі, — попросив він.
— А ти не клей дурня, — сказав я. — Теж мені дубль.
Вітько сів на край стола і стомлено потер вуха.
— Нічого в мене сьогодні не виходить, — повідомив він. — Дурень я сьогодні. Дубля сотворив — вийшов якийсь уже зовсім безмозкий. Все перекидав, на умклайдет сів, тварюка…. Ударив я його по шиї, руку відбив… І окунь дохне систематично.
Я підійшов до дивана і зазирнув у ванну.
— А що з ним?
— А я звідки знаю?
— Де ти його взяв?
— На базарі.
Я підняв окуня за хвіст.
— А чого ти хочеш? Звичайна заснула рибка.
— Йолоп, — сказав Вітько. — Вода ж жива…
— А-а, — сказав я і почав міркувати, що б йому порадити. Механізм дії живої води я уявляв собі вкрай приблизно. Здебільшого за казкою про Івана-царевича та Сірого Вовка.
Джин у бутлі рухався і час від часу протирав долонькою скло, запилене ззовні.
— Протер би бутель, — сказав я, нічого не придумавши.
— Що?
— Пилюку з пляшки зітри. Нудно ж йому там.
— Чорт з ним, нехай нудиться, — розгублено сказав Вітько. Він знову запхав руку в диван і знову прокрутив там щось. Окунь ожив.
— Бачив? — сказав Вітько. — Коли даю максимальну напругу — все гаразд.
— Екземпляр невдалий, — сказав я навмання.
Вітько вийняв руку з дивана і втупився в мене.
— Екземпляр… — сказав він. — Невдалий… — Очі в нього стали, як у дубля. — Екземпляр екземпляру люпус ест…1
— До того ж він, напевно, заморожений, — сказав я, посмілівши.
Вітько мене не слухав.
— Де би рибу взяти? — сказав він, озираючись і ляскаючи себе по кишенях. — Рибочку би…
— Навіщо? — запитав я.
— Справді, — сказав Вітько. — Навіщо? Якщо немає іншої риби, — розсудливо промовив він, — то чому б не взяти іншу воду? Правильно?
— Е, ні, — заперечив я. — Так не піде.
1 Перифраз латинської приказки "людина людині вовк".
— А як? — жадібно запитав Вітько.
— Вимітайся звідси, — наказав я. — Звільни приміщення.
— Куди?
— Куди хочеш.
Він переліз через диван і взяв мене за горлянку.
— Ти мене слухайся, зрозумів? — сказав він погрозливо. — На світі немає нічого однакового. Все розподіляється по гауссіані. Вода воді не рівня… Цей старий дурень не допетрав, що існує дисперсія властивостей…
— Агов, милий, — покликав я його. — Новий рік скоро! Не захоплюйся так.
Він відпустив мене і заметушився:
— Куди ж я його подів?.. От валянок!.. Куди я його запхав?.. А, ось він…
Він кинувся до стільця, на якому сторчма стояв умклайдет. Той самий. Я відскочив до дверей і сказав благально:
— Отямся! Дванадцята ж година! Тебе ж чекають! Вірочка чекає!
— Ні, — відповідав він. — Я їм туди дубля послав. Гарний дубль, спритний… Дурень дурнем. Анекдоти, стійку робить, танцює, як віл…
Він крутив у руках умклайдет, щось прикидаючи, приміряючись, примружуючи одне око.
— Вимітайся, кажуть тобі! — закричав я розпачливо.
Вітько зиркнув на мене, і я присів. Жарти закінчилися. Вітько був у тому стані, коли захоплені роботою маги перетворюють оточуючих на павуків, мокриць, ящірок та іншу тиху звірину. Я сів навпочіпки поряд із джином і почав дивитися.
Вітько завмер у класичній позі для матеріального заклинання (позиція "мартіхор"), над столом піднялася рожева пара, вгору-вниз застрибали тіні, схожі на кажанів, щез "мерседес", щез папір, і раптом уся поверхня стола вкрилась посудинами з прозорими розчинами. Вітько, не дивлячись, поклав умклайдет на стілець, схопив одну з ємкостей і почав її уважно розглядати. Було зрозуміло, що тепер він звідси нікуди і ніколи не піде. Він швидко прибрав із дивана ванну, рвучко підскочив до стелажів і поволік до стола громіздкий мідний аквавітометр. Я влаштувався зручніше і протер джинові віконечко для огляду, але несподівано з коридору долинули голоси, тупотіння ніг і гупання дверей. Я схопився і кинувся геть з лабораторії.
Відчуття нічної порожнечі та темного спокою величезної будівлі щезло безслідно. В коридорі горіли яскраві лампи. Хтось прожогом мчав сходами, хтось кричав: "Валько! Напруга впала! Збігай в акумуляторну!", хтось витрушував на маршових сходах шубу, і мокрий сніг розлітався навсібіч. Назустріч мені із замисленим обличчям швидко йшов вишукано зігнутий ЖіанЖіакомо, за ним з його величезним портфелем під пахвою і з його тростиною в зубах дріботів гном. Ми розкланялися. Від великого престидижитатора пахло добрим вином і французькими пахощами. Зупинити його я не наважився, і він пройшов крізь замкнуті двері до свого кабінету. Гном пропхав йому вслід портфель і тростину, а сам пірнув у батарею парового опалення.
— Якого чорта? — вигукнув я і побіг на сходи.
Інститут був напхом напханий співробітниками. Здавалось, їх було навіть більше, ніж будного дня. В кабінетах і лабораторіях щосили горіли вогні, двері були розчинені навстіж. В інституті стояв звичайний діловий гул: тріщання розрядів, монотонні голоси, що диктували цифри та промовляли заклинання, дрібчастий стукіт "мерседесів" і "рейнметалів". І над усім цим розкотистий і переможний рик Федора Симеоновича: "Це добре, це здо-о-орово! Ви молодця, голубчику! Але який дурень вимкнув г-генератор?" Мене садонули у спину чимось твердим, і я схопився за перила. Я розлютився. Це були Володя Почкін та Едик Амперян, вони тягли на свій поверх координатно-вимірювальну машину вагою на півтонни.
— А, Сашко, — привітно сказав Едик. — Здрастуй, Сашко.
— Сашко, відійти убік! — крикнув Володя Почкін, задкуючи. — Занось, занось!..
Я схопив його за комір:
— Ти чому в інституті? Ти як сюди потрапив?
— Через двері, через двері, пусти… — сказав Володя. — Едько, ще правіше! Ти бачиш, що не проходить?
Я відпустив його і кинувся у вестибюль. Я був охоплений адміністративним обуренням. "Я вам покажу, — бурмотів я, стрибаючи через чотири сходинки. — Я вам покажу байдикувати. Я вам покажу всіх пускати без розбору!" Макродемони Вхід і Вихід, замість того, щоб займатися ділом, тремтячи від азарту та гарячково фосфоруючи, різалися в рулетку. Забувши про свої обов'язки, Вхід просто на моїх очах зірвав банк приблизно на сімдесят мільярдів молекул у Виходу, який також забув свої обов'язки. Рулетку я впізнав одразу. Це була моя рулетка. Я сам змайстрував її для однієї вечірки і тримав за шафою в електронному залі, і знав про це один тільки Вітька Корнєєв. Змова, вирішив я. Усіх рознесу. А через вестибюль усе йшли та йшли покриті снігом, запорошені веселі співробітники.
— Оце так мете! Всі вуха забило…
— А ти теж пішов?
— Та ну, нудота… Напилися всі. Давай, думаю, піду краще попрацюю. Залишив їм дубля та й пішов…
— Ти знаєш, танцюю я з нею і відчуваю, що обростаю шерстю. Хильнув чарчину — не допомагає…
— А якщо пучок електронів? Маса велика? Ну тоді фотонів…
— Олексію, у тебе лазер вільний є? Ну давай хоч газовий…
— Галко, як же це ти чоловіка залишила?
— Я ще годину тому вийшов, як хочеш знати. У кучугуру, розумієш, провалився, мало не занесло мене…
Я зрозумів, що не виправдав. Не було вже сенсу відбирати рулетку в демонів, залишалось тільки піти і зовсім розлаятися з провокатором Вітьком, а там що буде, те й буде. Я посварив демонів кулаком і поплентався сходами угору, намагаючись уявити, що було би, якби в інститут зараз зазирнув Модест Матвійович.
Дорогою до директорської приймальні я зупинився у стендовому залі. Тут приборкували випущеного з пляшки джина. Джин, величезний, синій від люті, метався у вольєрі, огородженому щитами Джян бен Джяна і закритому зверху потужним магнітним полем. Джина шмагали високовольтними розрядами, він вив, лаявся кількома мертвими мовами, стрибав, вивергаючи язики вогню, зопалу починав будувати і одразу ж руйнував палаци, потім, нарешті, здався, сів на підлогу і, тіпаючись від розрядів, жалібно завив:
— Ну годі, ну відстаньте, ну я більше не буду… Ой-йой-йой… Ну я вже зовсім тихий…
Біля пульта розрядника стояли спокійні молоді люди, всуціль дублі. Оригінали ж, скупчившись біля вібростенда, позирали на годинники та відкупорювали пляшки.
Я підійшов до них.
— А, Сашко!
— Сашенціє, ти, кажуть, черговий сьогодні… Я до тебе потім забіжу в зал.
— Гей, хто-небудь, сотворіть йому склянку, в мене руки зайняті…
Я був ошелешений і не помітив, як у руці в мене опинилася склянка. Корки гримнули в щити Джян бен Джяна, шиплячи полилося крижане шампанське. Розряди змовкли, джин перестав скиглити і почав принюхуватися. Тієї ж миті кремлівський годинник узявся бити дванадцяту.
— Хлопці! Хай живе понеділок!
Склянки зійшлися. Потім хтось сказав, оглядаючи пляшку:
— Хто творив вино?
— Я.
— Не забудь завтра заплатити.
— Ну що, ще пляшечку?
— Досить, застудимось.
— Гарний джин попався… Нервовий трішки.
— Дарованому коню…
— Нічого, полетить, як миленький. Сорок витків протримається, а там нехай котиться зі своїми нервами.
— Хлопці, — нерішуче сказав я, — ніч на дворі… і свято. Йшли би ви додому…
На мене подивились, мене поплескали по плечу, мені сказали: "Нічого, це минеться", — і юрбою рушили до вольєра… Дублі відкотили один зі щитів, а оригінали діловито оточили джина, міцно взяли його за руки і за ноги та потягли до вібростенда. Джин боязко голосив і невпевнено обіцяв усім скарби царів земних. Я самотньо стояв осторонь і дивився, як вони пристібають його ременями і прикріплюють до різних частин його тіла мікродатчики. Потім я помацав щит. Він був величезний, важкий, вкритий ум'ятинами від ударів кульових блискавок, подекуди обвуглений. Щити Джян бен Джяна були зроблені з семи драконових шкур, склеєних жовчю батьковбивці, і розраховані на пряме влучання блискавиці. Усі наявні в інституті щити були вилучені свого часу зі скарбниці цариці Савської. Зробив це чи то Крістобаль Хунта, чи то Мерлін.