В останньому випадку виступає на поверхню значна частина підсвідомого, і це виявляється потрясінням величезної сили, на зразок тектонічних катастроф, коли з глибин океану виринають острови й стають новою вітчизною рослин, тварин і людей. По дорозі в Рапалло Ніцше був приголомшений образом власного Заратустри, що виник у його свідомості, і, пригадуючи той день, він каже: "Настає одкровення, це означає, що раптово, з нечуваною впевненістю і в усіх деталях людина бачить перед собою щось таке, що потрясає її до глибини душі, перевертає душу. Думка спалахує мов блискавка, людина відчуває захват, геть втрачає над собою владу. Тоді все відбувається поза її волею, а тим часом почуття свободи огортає її наче вихор".
Така буря своїм несподіваним і потужним вторгненням у душу доводить навіть до фізичного виснаження, прикладом може бути непритомність Міцкевича після створення великої "Імпровізації". Такий же стан пережив Декарт 10 листопада 1619 року. Він вважав цю дату для себе не менш важливою, ніж день свого народження: того дня постала перед ним в осяйному блиску його знаменита ідея. Цій миті передував стан зосередженості, найглибшого внутрішнього спокою, на зміну якому прийшло надзвичайне збудження. Байє, його біограф, повідомляє: "Він настільки виснажився, що був близький до запалення мозку, а розум його, збуджений ентузіазмом, породжував сни й видіння". Врешті Декарт упав навколішки й обіцяв піти на прощу в ім'я божої матері, доручаючи її опіці плід своїх думок. Зовсім несподівано такий ворог натхнення, як Поль Валері, пережив у Генуї одну пам'ятну ніч, що наперед визначило усе його подальше духовне життя.
Біографія Міцкевича містить дивовижні факти, пов'язані з його імпровізаціями: лице мінилося, він полотнів, страшним зусиллям викидав із себе вірші, тримаючи слухачів у магнетичному напруженні. Йому допомагав ніжний голос флейти: флейта ніби настроювала інструмент його поезії. Подібні явища відомі і з життя інших поетів, а прискіпливі медики вбачали в них симптом епілепсії, здебільшого без будь-яких до того підстав. Імпровізація приваблювала до себе поетів, вважалась особливим хистом, поки її не знизили до рівня світської забави або гротеску, що сприймався всерйоз, як у випадку з поштивою Деотімою.
Обставина, що заслуговує на увагу: близька спорідненість між імпровізацією піднесеною й імпровізацією-розвагою — їх поєднує стимул необхідності. Натхнення з необхідності було відоме ораторам з найдавніших часів. Описи їхньої поведінки допомагають точно встановити симптоми, характерні і для імпровізаторів-поетів. Адже обидва — оратор і поет — ведуть боротьбу з прірвою, на краю якої вони стоять, бачачи перед собою величезну кількість облич, відчуваючи на собі безліч поглядів. Перші промовлені слова піднімають їх на небезпечну висоту, як Ікарові крила: втриматись на ній можна лише або завдяки силі духу, або ж завдяки витримці, досвіду, звичці.
Такого роду натхнення не знали письменники тих епох, коли можна було не рахуватися з часом, коли твір міг дозрівати стільки, скільки забагнеться авторові. Виняток складали поети-драматурги, кому не раз доводилось відчувати на собі остроги необхідності через зміну репертуару, смаків, різних побічних обставин. У наш час (тобто вже приблизно півтора віку) в професії письменника необхідність іноді виступає в ролі доброї чарівниці, прихильного генія або демона. Термін, передбачений в угоді, частина рукопису, здана до складання, друкування роману з продовженням — такі обставини стають потужним стимулом, що пробуджує в письменникові приховану енергію, і він починає діяти наче в нестямі, віддавшись раптовому пориву. Письменники звичайно нарікають з приводу цих обтяжливих моментів у їхній професії, одначе саме їм вони часто завдячують і вдало написаними сторінками, і чудовими розв'язками, а іноді навіть і чистотою стилю, прикладом чого може служити Сент-Бев: обов'язок писати щотижневі фельєтони до газети не давав йому часу по-старомодному закучерявлювати фрази.
Сент-Бев, хоча він і виріс у часи романтиків, не міг собі дозволити давнього піднесеного натхнення, тому що в середині XIX століття воно було серйозно скомпрометоване. Ось визнання Стендаля: "Я не починав писати до 1806 року, поки не відчув у собі геніальності. Якби 1795 року я міг поділитися моїми літературними планами з якимсь розважливим чоловіком і той мені порадив би: "Пиши щоденно по дві години, геніальний ти чи ні", я тоді не змарнував би десяти років життя на безглузде очікування натхнення". І Стендаль зумів наверстати згаяне. Завдяки систематичній роботі він написав "Пармський монастир" менше ніж за два місяці. Флоберові за такий короткий термін, можливо, не вдалося б написати й одного розділу, зате він не потребував нічиїх порад, щоб дійти істини, знайденої Стендалем з таким запізненням. Ніхто, як Флобер, в епоху, ще насичену романтизмом, і сам бувши глибоко пойнятий романтичністю, не виступав так гнівно проти натхнення. Він вважав натхнення відмовкою для пройдисвітів і отрутою для творчої думки. "Все натхнення,— стверджував Флобер,— полягає в тому, аби щодня в один і той же час сідати за роботу".
Та послухаймо й інше свідчення: "Натхнення, безперечно, потрібне в щоденній роботі. Ось дві суперечності, які не виключають одна одну, як звичайно буває з усіма протиріччями, що існують у природі. Є в роботі думки певна небесна механіка, і годі цього соромитись, треба нею оволодіти, як лікарі осягають механіку тіла". Хто це говорить? Представник богеми, poete maudit (проклятий поет), збирач порухів душі, коханець настроїв, а водночас і наполегливий шліфувальник віршів, Челліні поетичного слова — Бодлер. І немов для того, щоб не лишилося ніяких недомовок, щоб генію з обскубаними крильми закрити всі шляхи, якими він міг би піднестись, Бодлер додає: "Натхнення залежить від регулярної і поживної їжі". І це сказано не жартома: французи такими речами не жартують. У них поети ніколи не шукали собі взірців для наслідування серед метеликів-одноденок, які мають крила, проте обходяться без шлунка.
Сьогодні ми продовжуємо відносно молоду традицію, яка старовинне натхнення замінила іншими божествами: працею, наполегливістю, волею. Без сильної волі не буває великого творця. Та хіба ж і насправді ця істина нова? Слова Данте, взяті як епіграф до наступного розділу, явно цьому суперечать.
ПРАЦЯ
Seggendo in piuma in fama non si vien, ni sotto coltre *.
Данте
"Причісуючись і голячись, я маю звичку читати або писати, слухати, як мені читають вголос, або диктувати записувачам. Те саме й під час їжі чи прогулянки верхи. Ти здивуєшся, коли я тобі скажу, що не раз працював, сидячи на коні, тож після повернення додому в мене була готова й пісня. На учтах у моїй сільській самотності при мені завжди перо, і я відкладаю його лише з поваги до приїжджого гостя. У мене в домі на всіх столах письмове приладдя. Нерідко я навіть прокидаюсь уночі, потемки намацую перо біля мого узголів'я і — поки не зникла думка — записую, а назавтра ледве можу розібрати занотоване в темряві. Ось який мій спосіб життя і мої заняття". У цьому визнанні Петрарки перед нами постає "перший літератор нового часу" в своєму скиті у Воклюзі, де він день і ніч був поглинутий своєю роботою.
* Ніжачись на перині м'якій, слави собі аж ніяк не здобудеш (іг.)
А ось кілька слів з іншого скиту, віддаленого від попереднього п'ятьма століттями,— з Круассе, де Флобер сидить над "Мадам Боварі". Відсунувши болісний рукопис, він пише листа: "Я страшенно злий, і не знаю чому. Можливо, в цьому винен мій роман. Не йде він, не рухається, я такий змучений, неначе вергав каміння. Часом мені хочеться плакати. Тут потрібна воля надлюдська, а я всього-на-всього людина". І через кілька місяців: "Голова в мене йде обертом від смутку, невдоволеності, втоми. Я просидів над рукописом чотири години й не зміг скласти жодної фрази. Сьогодні не написав жодного путнього рядка, зате набазграв сотню нікчемних. Жахлива робота! Яка мука! О мистецтво, мистецтво! Що ж це за люта химера, що вигризає нам серце, і заради чого? Це безумство — прирікати себе на такі страждання..."
А ось картина в усій її повноті: "Позавчора я ліг о п'ятій ранку, встав близько третьої. З понеділка відклав усі роботи й цілий тиждень працював над моєю Боварі, терзаючись від того, що робота не рухається вперед. Я дійшов уже до балу й почну його наступного понеділка — сподіваюсь, справа піде краще. З часу нашої останньої зустрічі переписав двадцять п'ять сторінок начисто, і це — за шість тижнів! Я так довго переставляв, змінював, переробляв, що в даний момент уже не розумію, добре вийшло чи погано, проте сподіваюсь усе-таки, що сяк-так купи тримається. Ти говориш мені про свої розчарування: подивись краще на мої! Іноді мені навіть не зрозуміло, як це руки не опустяться в знемрзі, не запаморочиться в голові. Проваджу прикре життя, позбавлене всіх радощів, і мене підтримує тільки моя несамовита затятість, часом вона плаче від безсилля, але не здається. Я люблю мою роботу любов'ю нестямною і дикою, як аскет, волосяниця роздирає моє тіло. Іноді відчуваю в собі таке безсилля, коли не можу знайти жодного потрібного слова. Намазюкавши багато сторінок, пересвідчуюсь, що не написав жодної вдалої фрази, тоді падаю на отоманку й лежу отупілий, у трясовині нудоти. Ненавиджу себе і звинувачую за безумство, що примушує мене гнатися за химерами. Та ось минає якихось чверть години, і серце починає радісно битися. Минулої середи мені довелося піднятися з-за письмового столу й пошукати носовичок: по обличчю текли сльози. Я був такий розчулений, відчув таку насолоду, поки писав, мене зворушували і моя думка, і фраза, якою ця думка була висловлена, і самий факт, що я знайшов для думки настільки щасливу словесну форму. Так принаймні мені уявлялось, проте, можливо, тут позначилось і розладнання нервів. Буває також піднесення настільки високого порядку, що чисто емоційні елементи тут нічого не означають, цей захват своєю моральною красою переважає саму доброчесність. Іноді мені буває дано, в мої сонячні дні, досягати такого стану духу, коли блиск захвату пронизує мене від маківки до п'ят, душа підноситься над життям настільки високо, що й слава перестає для неї щось означати, і навіть саме щастя є зайвим..."
Обидва ці голоси — з Воклюза й Круассе — належать письменникам, які завдяки матеріальній забезпеченості були повновладними господарями свого часу, і ніякий примус іззовні до роботи їх не приковував.