Так, аж на сорок саженів. Що глибше, то кращі губки.
— Його брати тут?
— Ні. З усіх живий зостався тільки Сарандакі. Один брат як пірнув, то більше й не виплив. А другого уколошкали наші "родичі" — метаксисти.
Ніс невиразно пригадував ловців губок із Фамагус-ти, теж чорних від постійної праці на сонці та вітрі, з широченними грудьми — від тривалих перерв у диханні.
— А де ж твій Хаджі Міхалі? — спитав Ніс.
— Тут.
■— Він уже налагодив зв'язок з англійцями?
— Та ще не зовсім,— відповів Талое.
У хлопця знов з'явився вираз зосередженого лукавства.
— Зараз я піду побалакаю з ним,— сказав він. І докинув: — Ми з австралос оце саме снідали. При-зволяйтесь і ви: чим багаті, тим і раді.
Не чекаючи відповіді, Талое рушив до дверей і вийшов.
— Куди це він подався? — спитав Берк.
— До отого Хаджі Міхалі,— відповів Ніс.
— Знаєте,— сказав йому Берк.— Ваш Хаджі Міхалі заправляє тут усім.
Вони відійшли в куток кімнати. Берк розчинив віконниці, які захряпнув був, коли почув, що хтось іде. При світлі Ніс побачив чашку з тертим часником та круглу селянську паляницю. Стоун і Ніс сіли й жадібно накинулись на їжу, вони були страшенно голодні.
— Я нічого про нього не знаю,— сказав Ніс.
— Наше щастя, коли ми виберемося звідси,— сказав Берк.
— Ви вже заводили які-небудь розмови? — спитав Стоун.
— Тут іще є п'ятеро таких, як ми,— сказав Берк.— Два англійських офіцери і троє солдатів живуть у старій хатині на горі. Я збирався зайти до них завтра. Був би вже досі зайшов, але хотів дочекатися вас.
— Англійці? — спитав Стоун.
— І він їх збирається переправляти? — поцікавився Ніс.
Ні. Цей Хаджі Міхалі не хоче випустити звідси жодного човна.
— Чому?
— Чи то чекає англійців, чи то збирається когось потурити із якогось там острова.
— Звідки це вам відомо? — спитав Ніс.
— Серед англійців є один майор. Він розмовляє по-грецьки. Він на цього Хаджі Міхалі вовком дивиться за те, що той не дає їм човнів. А Міхалі не дає, доки не прибуде хтось із Єгипту. Він, видно, надумав собі щось своє з човнами. Ми тут засядемо на цілий рік.
— Хай йому грець,— сказав Стоун.— Ніхто не хоче дати човна.
— А ви як думали? — швидко спитав Ніс.
Стоун аж розгубився. Він добродушно всміхнувся й похитав головою.
— Та ніяк,— відповів він.
— Постривайте, ви все побачите самі,— сказав Берк.— Серед отієї братії, що на горі, вже йде гризня. Цей Хаджі Міхалі не дає їм човна. А тим часом тут день від дня чекають залізноголових.— Він навмисне вжив слово "залізноголові".
Якийсь час вони їли мовчки.
Потім повернувся Талос. Він сказав, що прийшов по Ніса, щоб повести того до Хаджі Міхалі. І Нісові вже кортіло зустрітися з оцим залізним чоловіком, який так владно всім верховодить, сперечається з англійцями й не випускає жодного човна в Єгипет.
І він пішов з Талосом до Хаджі Міхалі. і
Розділ сімнадцятий
У нього була густа біла-біла чуприна. Така само, як і в Ніса, тільки не чорна, а біла. А сам він був невисокий на зріст, іще нижчий від Ніса. Але засмаглий, такий же чорний, як ото Сарандакі — ловець губок. Мав чорні очі, а в куточках очей — безліч дрібних зморщок, які щільно збиралися докупи, коли його щось тішило, що бувало досить часто. Погляд був щирий, прямий, очі дивилися не кліпаючи. Йому можна було дати сорок, п'ятдесят або й усі шістдесят років. Одне слово, це вже був досить літній чоловік, але підтягнутий, дужий, і в ньому відчувалася не старість, а дозріла міць.
— То ти квапишся втекти звідси? — були його перші слова.
— Нікуди я не думаю тікати,— відповів Ніс.
— Малий Талос каже, що ти зібрався плисти в Єгипет.
— То хіба це втеча? — спитав Ніс.
— А це ще як поглянути,— відповів Хаджі Міхалі.
Вони стояли один проти одного, у обох був однаковий погляд, вольовий, щирий і сторожкий водночас. Вони були в кухні просторого кам'яного будиночка. Стіни в кухні — голі, зі стелі звисали вінки часнику. На решітці плити лежав рожен і стояв мідний посуд. На малому вогні грівся мідний кавник. Хаджі Міхалі, певне, щойно поснідав за низеньким столиком, сплетеним з лози. Талос стояв, спершись на одвірок, і з насолодою погладжував свого білявого чуба.
— А хіба там уже немає війни? — спитав Ній, не підвищуючи голосу.
— Є,— відповів Хаджі Міхалі.— Але й тут війна.
— Усе вирішуватиметься там. Десь-інде. Але не тут.
— Тут теж. Тут теж дуже важливо.— Хаджі Міхалі кивнув, наголошуючи на своїх словах.
— Ні.
Ніс і Хаджі Міхалі стояли тепер один проти одного як два борці, що очікуюче застигли в центрі килима.
— Щоб подолати залізноголових, треба піти на них гуртом. І нам тут так само. А не перекладати тягар на самих тільки англійців.
— Атож,— сказав Ніс.— Але саме тепер вони мають нести найбільший тягар.
— Тому ти й рвешся до англійців?
— Так, тому. Хоч я не дуже вірю в них,— сказав Ніс.
Тут Хаджі Міхалі раптом зрадів, немов одержав подарунок, якого досі не сподівався. У його чорних очах затанцювали іскорки, а в куточках очей зібралися доброзичливі зморшки.
— Приймаю тебе, молодий орле,— сказав він усміхаючись.
Тепер Ніс не знав, що казати. Ця швидка переміна була надто вже несподівана.
— Звідки ти родом? — спитав його Хаджі Міхалі.
— Із Патраса. Я Галланос.
— Мав каїк?
— Так. Ходив на каїках з батьком.
— Бунтар Галланос — твій батько?
— Так.
— Я його знав,— задоволено сказав Хаджі Міхалі.— Усі його знали. У мене тут іще й досі е зброя з Кувейту.
— Нас упіймали, коли ми її перевозили,— сказав Ніс.
— І про це знаю. Що сталося з твоїм батьком?
Ніс похитав головою.
— Не знаю.
— Тебе вони відпустили?
— Я сидів у Ларісській фортеці аж до початку війни. А тоді мене забрали до армії й привезли на Крі/разом з англійцями та македонцями.
— Я так і не розумію, чому ти рвешся в Єгипет.
— Бо тут нема чого робити,— уперто відповів Ніс.— Щоб довести справу до кінця, потрібна велика сила, а нині така сила є тільки в англійців.
— Тут не така вже безнадійна справа.— Хаджі Мі-халі мотнув головою, і його біла чуприна розсипалася.
— Із залізноголовими якщо вже воювати, то треба винищити їх до ноги, а тут це неможливо.
— Послухай,— із притиском сказав Хаджі Міха-лі.— Усе, що ми наготували проти метаксистів, тепер повернено проти залізноголових. А наготували немало.
— То ви збираєтеся виступити проти залізноголових?
— Авжеж. Смішно, але старший брат дістане все, що ми наготували для молодшого. Ми б досі впоралися з метаксистами, якби не ця війна.
— Однаково все це мало що дасть,— сказав Ніс.
— Знаю. Але тепер перед нами інший серйозний ворог — залізноголові. Це, вважай, те саме, що й ме-таксисти. Тільки куди більше. І треба діяти. Треба воювати з залізноголовими пліч-о-пліч з англійцями та з усіма іншими, що б'ються з залізноголовими. Але не самотужки.
— Ти вже дістав відповідь від англійців?
— Ні. Але Екса має незабаром повернутися.
— То через це вся затримка? Ти чекаєш відповіді?
— Ні. Ми все одно почнемо.— Хаджі Міхалі неабияк захопився тим, що говорив.
— З чого почнете?
— З Гавдосу.
Гавдос — скелястий острів, що нагадує Мальту, розташований миль за тридцять на південь від Літтоса. Ніс згадав, як він обходив там прибережні рифи.
— А що там, на Гавдосі?
— Фортеця. Хіба ти не чув про Гавдос? Там ув'язнили всіх наших людей, які були проти Метаксаса. Це тюрма.
— Про це я чув.
.— їх там двадцять чоловік. Щонайменше десятьох я знаю особисто. Усі літтосці. Решта — ловці губок.
— І ти хочеш висадитись на Гавдос, щоб звільнити їх? — недовірливо спитав Ніс.
— Атож. Саме так.— Хаджі Міхалі втрачав терпець. Цей чоловік завжди горів. Біла чуприна метлялася довкола голови, мов полум'я.
— А хто їх там тепер охороняє?
— Усе ще метаксисти. Мені відомо, що залізного-лових там поки що немає. Уявляєш собі, що з ними буде, коли туди прийдуть залізноголові? Ти собі уявляєш?
— Так,— відповів Ніс. Він згадав Спада.
— Вони гірші за метаксистів. А ті, яких тримають на Гавдосі, всі антиметаксисти. їх треба визволити, перше ніж залізноголові згадають про Гавдос.
Ніс нічого не відповів. Він тільки був здивований, що залізноголові й досі не захопили Гавдоса. Він дивився на цього Хаджі Міхалі і бачив, що той не такий уже спокійний і добродушний чоловік, яким інколи видавався. І не такий уже грізний та шалений, яким ставав подеколи. У ньому поєднувалося те й те. До того ж у нього був гострий погляд і проникливий розум. А все це разом — не абищо.
— Я попросив англійців, які тут, допомогти нам упоратися з важкою зброєю.
— Якою це важкою зброєю?
— У нас є міномети,— відповів Хаджі Міхалі.— Вони дуже потрібні для такої справи.
— Де ви їх дістали?
— У нас тут упав аероплане залізноголових, там ми їх і знайшли.
— І багато?
— Аж три. Але що за чудова зброя! Товсті, мов гуси, а сила яка!
— А чому це вони так потрібні?
— Без мінометів у гавдооьку бухту Хавро Спаті пробратися неможливо. Зараз я тобі поясню чому. Там є три невеличкі форти, де стоять кулемети, і, поки ці форти діють, у Хавро Спаті не втрапиш. А вони дуже високо в скелях. Розбити ці форти можна тільки мінами.
— А вночі туди не можна пробратися?
— Ні. Там скрізь рифи, чимало з них під водою.
— А як же ви думали зробити це раніше? — дивуючись, запитав Ніс.
— А ніяк. Хотіли спробувати гранатами, але у нас їх немає. Неможливо було щось придумати, доки пастух Ідріс не знайшов у горах літак залізноголових, на якому ці міномети. Отоді й стало можливо. Далі знову стало неможливо, бо ми не вміли з них стріляти. Потім прийшли англійці, й знов стало можливо. Адже англійці тямлять у всяких машинах. Отож ми до них і звернулися.
— Як?
— Серед них є один, що трохи розмовляє по-гре-цьки, якось порозумітися можна,— сказав Хаджі Мі-халі.
— Англієць — і розмовляє по-грецьки? — Ніс ніяк не міг у це повірити.
— Я теж здивувався. Але він уперся на своєму. Вимагає, щоб я йому дав човни. А чиї човни я йому дам? Тож я попросив його допомогти нам. Як по-твоєму, чи всі англійці тямлять у цій зброї?
— Мабуть,— відповів Ніс, хоч і не був певен.
— А потім я йому дам човна. Але не тепер. Щоб визволити літтосців і ловців губок з Гавдоса, нам знадобляться всі човни. І англійці нам теж потрібні, бо вони вміють стріляти з мінометів. Для всіх п'ятьох діло знайдеться.
— Отже, ти їм пообіцяв дати човен, якщо вони тобі допоможуть?
— Атож.