Попереду, просто проти Таха, що стояв біля Пташки, застиг ватажок.
— Зараз вони заведуться битись, — прошепотів Гріт.
Молодий ватажок заметушився коло табуна, ніби
поганяючи його. Всі його послухалися, крім Таха й Пташки. Вона була на ногах, але здавалося, що лусне, якщо ступить хоч би крок, і виглядала дуже втомленою. Тах стояв поряд, спостерігаючи, що робить огир —ватажок. Їхня сутичка мала стати першою пробою сил.
— Тепер або ніколи,— прошепотів я, стежачи за Тахом.
Ледве я вимовив ці слова, як ватажок посунув на Пташку з тилу, змушуючи її йти за табуном. Але шлях йому заступив Тах, низько опустивши голову. І зненацька так сильно хвицнув ватажка, що той ледь не впав. Отямившись, він спробував хвицнути Таха, але той відскочив убік і знову кинувся на молодого ватажка. І знову мало не збив його з ніг, причому зробив це блискавично.
— Оце здорово! — вигукнув батько,— Зроду ще не бачив, щоб кінь рухався так швидко.
Ватажок знову спробував змусити Пташку скоритися, але Тах так оскаженіло наскочив на нього, що той вереснув з болю. Але замість переслідувати ватажка й скористатися своєю перевагою, Тах залишився поряд із Пташкою, гнівно трясучи головою. Молодий огир пофоркав, погарцював, але більше не нападав. Пофоркавши ще, він поволі відійшов і поскакав за табуном. Тах не погнався за ним. Навіть не зрушив з місця.
— Він знає, що кобилці погано,— промовив батько.
— Чому погано? — спитав я, здогадуючись, що батько щось приховує.
— Здається, Пташка пошкодила собі живіт, — відповів батько,— і жеребитися їй буде дуже тяжко. Ось чому вона стоїть, немов застигла. Їй, мабуть, нестерпно боляче зробити бодай якийсь рух.
— Чи не змогли б ми допомогти? — запитав Гріт.
— Ні в якому випадку не можна турбувати чи лякати
її.
— Але якщо ми обережно...
Батько заперечно похитав головою.
— Якщо ми підемо вниз, щоб допомогти їй, Тах оскаженіє, і Пташка, мабуть, спробує тікати. Це для неї небезпечно. Нам залишається тільки чекати.
Справді, ми нічого не могли зробити для неї. Цілий день ми лише стежили за ними. Пташка стояла нерухомо, а Тах усе бігав круг неї, легенько поскубуючи її за гриву і за хвіст. Того вечора ми їхали додому сумні й стурбовані. Тепер ми роздивилися, яка квола й виснажена була Пташка, якою самотньою здавалася так далеко від своїх невисоких англійських узгір'їв.
Наступного ранку ми знову приїхали в долину, але Пташки і Таха там не застали. Тах усе-таки знав гори краще за нас, і хоча ми все пильно обшукали, знайти їх не змогли. Пошуки тривали і наступного дня, проте марно,
Третього ранку, коли вже збиралися вирушити на пошуки, прилетів вертоліт.
— Я запитав в Академії, чи можуть вони прислати нам вертоліт, — пояснив Гріт. — гадаю, що, піднявшися вище, ми знайдемо Таха й Пташку і не потривожимо їх.
Вертоліт приземлився, ми залізли в кабіну й незабаром були вже над горами. Летіли дуже високо, розглядаючи кожний видолинок, кожну долину й перелісок, і нарешті близько другої години помітили чорні цятки на галявині.
— Це вони! — гукнув Гріт крізь гуркіт мотору.
Спершу ми не могли їх добре роздивитися, але пілот
повернув машину так, що ми зависли просто над ними, і навіть з такої висоти було видно, що це Тах і Пташка.
— Пташка вже ожеребилася! — закричав я, розгледівши на землі третю цяточку,
— Опустіться трохи нижче! т— гукнув батько пілотові.
І тепер ми могли роздивитися Пташку, що лежала на
гальці, а біля неї маленьке новонароджене лоша. Тах стояв поряд. Коли вертоліт наблизився, він захвилювався і почав бігати чвалом круг Пташки. Лоша теж спробувало зіпнутися на ноги, але не змогло.
Тільки Пташка не рухалася, і я зрозумів, Кітті, що вона нежива.
— Ми спізнилися! — розпачливо закричав я. — Вона померла!
— Можливо, вона надто знесилена й не може встати, — сказав Гріт.
— Ні. Вона мертва. — сумно підтвердив батько.
Я щиро співчуваю тобі, Кітті, і знаю, що ніякі слова не допоможуть. Пташка померла, ми бачили, але ми також знали, що необхідно поспішати, щоб урятувати її лоша, інакше воно теж загине. Батько сказав пілотові, що треба приземлитися і забрати лоша.
— Якщо вертоліт сяде надто близько, Тах може спробувати понести лоша в зубах,— попередив Гріт, згадавши випадок, коли Тах одного разу так зробив.
— Треба ризикнути, — промовив батько. — Іншої ради нема.
Він попросив пілота посадити машину якнайближче до трьох коней, і, коли ми приземлилися метрів за п'ятдесят, знявши хмару куряви й камінців, Тах розлютився. Він метався між вертольотом і Пташкою, а коли ми вилізли, кинувся на нас. Ми розбіглися, А тоді почали розмахувати пальтами й піджаками, щоб відігнати його, а пілот вистрілив з ракетниці.
— Мерщій! — гукнув я.— Треба забрати лоша.
Але коли ми рушили до Пташки й лошати, Тах уже встиг вернутися до них, схопив лоша зубами і кинув уперед один раз, другий, третій.
Ми знали, що так він може вбити лоша; і чим ближче ми підступали, тим відчайдушнішим він робився. Була навіть мить, коли ми втратили надію. Та коли опинилися метрів за десять від нещасної Пташки, Тах зненацька покинув лоша, метнувся до неї і спробував зубами підняти її.
Це дало нам змогу схопити лоша.
Воно було не більше за великого собаку, і наш високий пілот, підхопивши його, мов дитину, на руки, побіг до машини. Не встиг він пробігти кілька кроків, як Тах кинувся слідом. Він би вбив пілота, якби наздогнав. Але ми все розмахували піджаками й кричали, а другий пілот ще раз вистрілив з ракетниці. Це налякало Таха, і пілот щасливо добіг з лошам до вертольота.
Тепер і нам треба було добратися до вертольота. Ми відступали, а Тах переслідував нас, і, коли ми злітали навіть хвицнув вертоліт, залишивши на металі дві ґлибокі ум'ятини від копит.
Лоша було з нами. Коли батько оглянув його у вертольоті, ми зрозуміли, що встигли вчасно. Його очі були затягнуті голубуватою плівкою, і стало ясно, що воно б не вижило без матері.
Що ще я можу додати, Кітті?
Ми вимили лоша, загорнули його в теплу шкуру й прихистили в юрті. Ми самі годували його, і щодня життя його висіло на волосинці.
Тим часом треба було щось робити з Пташкою і Та-хом. Ми, конярі, дуже добре знаємо, що кінь може зачахнути з туги, якщо помирає його друг або подруга. Скільки разів ми були свідками цього. Тому ми сушили голови над тим, що робити з Тахом.
Коли ми знову пролітали над долиною то побачили: Тах усе ще стоїть біля Пташки. Що йому лишалося робити? А що лишалося робити нам, окрім як поховати її в наших горах, у наших бурих степах?
Нам довелося відганяти Таха, ляскаючи пугами, з палицями напоготові, поки копали яму твоїй любій Пташці. Там вона і лежить, і, сподіваюся, ти пробачиш нашого дикого коня за те, що він завів її так далеко від дому і що вона померла від виснаження і страждання в нашій пустельній долині. Яка несправедлива плата за відданість!
А коли наш вертоліт піднявся в повітря, Тах вернувся на те місце, де була Пташка. У відчаї він очима шукав її. Він знав, де ми її поховали, і копитами й мордоіо намагався рити зем:лю. Через чотири дні він був усе ще там, і ми скинули йому сіна. На одинадцятий день він пішов геть.
Але тепер ми знали, що лоша виживе. Воно вже могло стояти, і пора було підшукати йому названу матір. Ми вирішили змусити одну кобилу (у неї вже було своє лоша) "всиновити" наше.
На жаль, наші свійські коні завжди чують, коли в лошати тече дика кров, і ми боялися, що буде важко змусити кобилу прийняти його. Але лоша Пташки дуже лагідне, слухняне маля, любить ходити за всіма слідом, і воно просто підійшло до цієї кобили, ніби вона його давно чекала. Вона його разочок куснула для годиться, і воно відразу ж полізло смоктати молоко.
Оце майже і все, Кітті, за винятком того, що через тиждень Гріт став свідком неминучої і остаточної сутички між Тахом і молодим ватажком. Звичайно, переміг Тах. Він хвицався, кусався і просто таки знищив ватажка, дарма що той боровся мужньо, але, на думку Гріта, по-дурному і без пуття. Зрештою колишній ватажок утік. Після того Тах куснув усіх коней у табуні, навіть лошат. Гріт каже, що він їх навіть лизав язиком, але батько вважає, що цього не може бути. Та хай там хоч що, Тах тепер господар табуна, в який він так прагнув повернутись, і вже почав розшукувати лазівку, щоб повести табун далі в гори. Тепер для нас настане скрутний час. Колишній ватажок вернувся в табун, і тепер усі коні разом.
Гріт запитав в Академії наук, чи збираються вони знову ловити Таха, щоб відвезти його до вас. Відповіді не було цілий тиждень. А потім з Улан-Батора приїхало зразу п'ятеро науковців, щоб подивитися на нашого незвичайного дикуна. Довідавшись про всі подробиці, вони відразу вирішили, що марно пробувати забрати Таха з його гір. Він завжди прагнутиме додому, хоч би куди його відвезли. Отже, Тах залишається з нами назавжди.
Ми спершу думали тримати лоша в нашому свійському табуні, та після обговорення, в якому брали участь усі без винятку (вся наша родина, науковці, Гріт і сусіди), вирішили відвезти лоша до тебе, Кітті. Ми хочемо, щоб воно нагадувало тобі про нас, а також про твою кобилку Пташку, яка пройшла через усю Європу й Азію разом із Тахом. Вона була відданою і хороброю, а такого коня ми, монголи ставимо на перше місце після вірного друга.
Поки не знаємо, коли відправимо лошатко. Мабуть, тоді, коли воно трохи підросте, буде спроможне витримати тривалу подорож і зможе обійтися без своєї названої матері,
Тим часом сподіваюся, Кітті, що в тебе щасливий новий дім у Портсмуті, 3 нами сталося стільки сумного, і тому все добре, гарне треба дуже шанувати, правда ж? Лист цей вийшов сумним, і мені не хотілося писати його. Але, можливо він матиме щасливий кінець. Сподіваюся на це, Кітті.
Завжди твій вірний друг
Бар'ють
21
Дорогий Бар'юте!
Я просто захлиналась від сліз, коли, прочитавши половину твого листа, здогадалася, що станеться з Пташкою. Я знала це! Хоча я давно вже не плачу. Тільки зрідка, і то через дрібниці, а не через серйозні речі,
А проте тихенько плачу за Пташкою, і щоразу, коли приїжджаю провідати дідуся та місіс Еванс (в суботу і в неділю), мені все здається, що Пташка йде слідом за мною. Мабуть, я ніколи не зможу дивитися на наші узгір'я, щоб не згадати, як ми пустували, дражнили одна одну, граючись у хованки,
Я дуже рада, що Пташка залишилася вірною Таху і в біді, і в радості.