Нарешті вона перейшла до плану битви; тільки-но моя мати поїде до Мальтаверна, я повідомлю її листовно про свої заручини з "книгаркою в Барда". Марі була згодна, щоб я скористався її іменем: вона ж бо справді та жінка, що має викликати в моєї мами найбільший жах — її середовище, її вік, усе, що мама негайно дізнається про її сім'ю та про її минуле,— цього буде цілком достатньо, щоб моя мати зразу поставила мене перед вибором: вона чи Марі, а оскільки я затнуся на своєму, то вона поїде до свого Ноайянського маєтку і забере з собою Дюберів.
Тут я урвав Марі: мені здалося неймовірним, щоб Дюбе-рів можна було відірвати від Мальтаверна. Вони приросли до нього, як устриці до своєї черепашки. Але Марі вважала, що боятися нема чого: старий Дюбер збагне, що це просто хитрощі, щоб визволити мене з сіті якоїсь лихої міської жінки. Він, так само як і його господиня, мріє прибрати до рук грунти Нума Серіса і вважає себе незамінним. Він ані хвилини не сумніватиметься, що за тиждень я покличу його назад.
Помовчавши, я запитав:
— І ви гадаєте, вона не Зможе відбити удару? Ви не знаєте моєї матері.
— Я знаю вас, Алене. Вся її сила в вашій слабкості. Ви господар усього, ви володієте всім, але вона володіє вами.
Я не заперечував. Марі підвелася й вийшла сама. Нас не повинні бачити разом. Ми домовилися зустрітися в четвер у книгарні, коли там буде Сімон.
Хоч я не спізнився на вечерю, мама, стоячи на площадці, чигала на мій прихід. Я бачив її велике бліде обличчя, нахилене над поруччям: "Ага! Ось і ти!" Вона не відійде ані на ступінь, вона стежитиме за мною, не спускаючи з ока, такий буде її перший хід. Я розумів, що задум Марі можна здійснити лише в тому разі, якщо мама поїде до Мальтаверна. Вона повинна дізнатися про мої заручини з листа. Виступити проти неї з піднятим заборолом я не зважуся ніколи. А коли б і зважився, вона викриє мене негайно. Ніколи ще мені не щастило збрехати їй так, щоб вона одразу не присоромила мене.
Протягом усієї зими, не посилаючи шпигувати за мною, не вдаючись ні до якого слідкування, вона щочетверга дізнавалася, що я приходжу додому після таємного побачення з її невідомими ворогами. В ті вечори, коли Марі чекала мене в домі на вулиці Егліз-Сен-Серен і вводила до крижаної вітальні, я марно після повернення додому мив обличчя і руки над рукомийником у буфетній, перш ніж покласти на маминій щоці ритуальний поцілунок, доконечний будь-якої найпізнішої доби. Мати притягала мене до себе, вдихала мій запах і зразу розпізнавала щось чужорідне. Ми обоє з жорстокою проникливістю бачили одне одного наскрізь.
А втім, цієї зими вона дістала незаперечний доказ, що я її обдурюю. Я, що ненавидів танці, став без відмови приймати всі запрошення і замалим не щовечора вдягав смокінг чи фрак. Випроводжаючи мене, мама казала: "Потім усе розповіси..." — і бралася розпитувати зразу ж, тільки-но я вертався додому. Вона хотіла все знати про званий вечір і їй було потрібно небагато, щоб здогадатися, що я сам нічого не знаю, бо зовсім там не був, або забіг туди на хвилю, досить було кількох найпростіших запитань. На балах я ніколи не затримувався. І ще один доказ: вона ні разу не бачила, щоб я причащався, я влаштовувався так, щоб не ходити на обідню, коли мама була в церкві. Навіть на Різдво мене запросили до товариша за місто.
Луї Ларп передавав мамі всю пошту, і вона сама її переглядала. Підозрілих листів там ніколи не було. Вона ще не напала ні на слід Марі, ні на Сімонів слід. Ми більше ніколи не виходили разом. Ми відмовилися од зустрічей у Прево і в кав'ярні на розі вулиці Еспрі-де-Луа. Ми зустрічалися або в книгарні після закриття, в "закапелку" Марі, або в вітальні на вулиці Егліз-Сен-Серен. Тепер і думати було годі, щоб Сімон переступив поріг дому на вулиці Шеврюс, і навесні я сам кілька разів навідав його у Талан-сі. Він жив на пансіоні в якоїсь удови, в одному з тих одноповерхових будиночків, званих у Бордо "балаганами". Сімон довго відмагався від мого наміру одвідати його: неймовірна відстань установилася між класами з покірної зго&и бідняків і часто проти волі багатіїв, котрі соромляться свого багатства, як я.
Була то непоказна кімната, вмебльована червоним деревом, з вікном у священиків сад, за огорожею якого йшла дорога на Байонну. Повсюди розкидано часописи і книжки, але не романи, не вірші, а "Паскаль" Бутру "Життя святої
і Бутру Еміль (1845—1921) — французький філософ-ідеаліст, автор численних праць, у тому числі розправи про Паскаля (1900).
Терези, написане нею самою" "Святий Франциск Ассізь-кий", Йоргенсена2, твори святого Хуана де ла Крус...3 В перші мої відвідини, коли я здивувався такому доборові книжок, Сімон сказав: "Поповнюю свою релігійну освіту завдяки вам", — і одразу ж звернув розмову на інше. Того дня я зрозумів, що для нього все тепер залежало від здійснення таємної мрії: я і він у Мальтаверні. Мрія нічим не виправдана, а все ж здійсненна.
Хоча з нас трьох Сімон був найтерплячіший, він уважав, що Марі не має рації, бажаючи взятися до діла якнайшвидше, і не радив мені домагатися у мами дозволу на поїздку до Парижа чи до Ніцци, звідки я міг би повідомити її про свої заручини. Сімонові здавалося дуже важливим, щоб бомба вибухла під час перебування моєї матері в Мальтаверні, розташованому всього за кілька кілометрів від Ноай-яна. Тоді її демонстративний від'їзд і переселення Дюберів станеться негайно. Довго чекати нам не доведеться: попри твердий намір моєї матері не залишати мене самого, їй доведеться поїхати до Мальтаверна простежити за збором живиці, продати кріпильний ліс і порахувати наявність сосен після кількох порубів.
Ми не передбачали, що своїм діоном вона може, виїхавши на світанку, того самого вечора вернутися до Бордо. Двічі вона залишалася в Мальтаверні ночувати, але тільки на одну ніч, а надовго не затримувалася ні разу. Так збіг двадцять другий рік мого життя, і за цей час непомітно й поступово Марі обернула хлопця-ангела на мужчину, подібного до всіх інших. Одначе хлопець жив і далі всупереч усьому і щоразу він відроджувався знову, але не на те, щоб клясти Марі — він пригортався до неї ще міцніше й дозволяв себе колисати.
Одну втіху принаймні мені було дано цього року: до Сімона вернулася надія. Майбутнє життя в Мальтаверні ввижалося йому втечею у сховок, де ми обидва, байдуже, чи
2 Йоргенсен Йєнс Йоханес (1866—1956) — датський письменник; основне місце в його творчості посідають життєписи святих.
3 Де ла Крус Хуан (1542—1591) — іспанський теолог, здійснив разом зі святою Терезою реформу ордену кармелітів; автор низки містичних творів.
залишуся я там, чи ні, шукатимемо разом і зрештою знайдемо істину. Так, ми разом зробимо відкриття. Яке відкриття? Він казав, що завдяки мені прозрів: усе, чим церква викликає ненависть у своїх ворогів, справді заслуговує ненависті — це бувало й раніше, в усі часи людської історії,— як заслуговує її фарисейська релігія "пані". Вороги люто на па далися на ті інституції, перед якими інші люди поклонялися, як, приміром, одержимий григоріанець Гюїс-манс 1. Але поклоніння було таке ж безплідне, як і прокляття. Ми з Сімоном знали, що в певний момент історії Бог проявляв себе, що він проявляє себе і понині, в долі окремих чоловіків і жінок, яких об'єднує спільна риса — намагання тісніше прилучитися до хреста.
— Вам це заборонено, пане Алене, бо ви "багатий юнак". А ось мені — ні. Я, як був бідний, так бідним і залишуся. А ви не муситимете платити мені жодного су понад ті, що дає моєму батькові пані. Я буду більш ніж винагороджений, якщо ви поділитеся зі мною благами своїх озарінь, цим дарованим вам зверху світлом.
Я застеріг його від ілюзій, ніби існує несхибний спосіб відчутно наблизитися до Бога, нагадав, що найменше це залежить від нашої волі, а саме це бажання свідчить про пошуки насолоди, що приводить нас до того, чого прагнули ми уникнути.
Отож, нічого не сталося. Це був мій останній рік перед захистом диплома, тому при будь-яких ускладненнях я виправдувався підготовкою до іспитів. Марі і Сімон уточнювали план воєнних дій, враховуючи умови літніх канікул. Обоє вони ніяк не могли втямити, як це двадцятидволітній хлопець боїться вирушити в подорож без матері, і не тільки тому, що не хоче її засмутити, а й тому, що сам усе ще залишається дитиною, котра, бувало, жахалася, коли мати на хвильку залишала її саму у вагоні, щоб купити газету; в мандрівках мама, ще більше, ніж у повсякденному житті, звільняла мене від усього. Але вона ніколи не допомагала мені в моїй науці, як це робила Марі, коли я готувався до письмових іспитів і щодня приходив до неї на вулицю
Егліз-Сен-Серен після закінчення її робочого дня. Маму я умовив перенести вечерю на пізнішу годину.
Так збіг цей рік, від якого ми занепокоєно чекали стільки драматичних подій, але який минувся без усяких історій, окрім історії нашого внутрішнього життя, та про цю спільну нашу історію і навіть про свою власну я не можу сказати нічого, що не було б вигадане чи прикрашене з метою зацікавити Донзака. Мені здається, моя душа наче ледве тліла — підготовка до іспитів змусила мене все інше, і навіть Бога, взяти в невидимі дужки. Я більше не сумнівався в Марі, бо вона страждала.
І навіть Бога... Тут Донзак знову побачить свій вплив. Він проповідував, що іноді треба давати своїм природним нахилам відпочинок. Я знав, що Марі смутна, бо між нами незабаром усе буде скінчено, але від часу своєї роботи в панотця X. вона зберегла спомин про одного містика, творця учення про так зване "таїнство даної миті". Вона казала: "Ця хвиля належить мені, ти тут, я тут, далі я не загадую".
Не можу сказати, щоб протягом цього часу до мене іноді знову не поверталися сумніви щодо Марі: один раз вона вже збрехала, вона може знову збрехати. Я вважав її за цілком здатну розігрувати роль жінки, що страждає через мене, вона знала, що саме це й було мені потрібне, щоб не страждати самому. Можливо, вона розкрила мені свій план не до кінця. Можливо, в ньому крилася пастка, відома тільки їй, і якось я опинюся зв'язаним з нею перед Богом і перед людьми. Але я досить обачний, мене голими руками не візьмеш, я належатиму їй, поки сам цього хочу...