Вона сіла поруч зі мною і простогнала:
– Перед грозою я завжди якась розбита. Кволість опановує та нерви ніби хтось сотає… В останні дні я сама не своя… Слухай-но, Луї, мене трохи турбує… Суецькі акції з мого посагу… ми продали їх, а куди пішли гроші? Ти ж велів мені підписати якісь інші папери…
Я розтлумачив їй, що вона дістала величезний прибуток, бо я продав їх саме перед зниженням, потім сказав, які саме облігації я купив на той виторг:
– Твій посаг дав приплід, Ізо. Навіть враховуючи знецінення франка, гроші величезні, ти будеш вражена. Все покладено па твоє ім'я в Вестмінстерський банк: і капітал, і приріст… Дітей це зовсім не стосується… можеш бути спокійна. Своїм власним грошам я господар, і все, що я нажив, моє. Але те, що ти з собою принесла, – то твоя власність. Іди, заспокой тих ангелів безкорисливості, он як вони на тебе дивляться!
Вона схопила мене за руку:
– Чому ти їх ненавидиш, Луї, чому ти ненавидиш свою родину?
– Це ви мене ненавидите, а не я. Точніше, діти мене ненавидять… А ти… ти просто не помічаєш мене, крім тих випадків, коли я роздратований чи лякаю тебе…
– Додай іще: "Або коли я мучу тебе…" Хіба я мало вистраждала?
– Годі-бо! Ти нічого не бачила, крім дітей…
– Так, я прихилилася серцем до них. А що мені залишилося в житті, крім них? – І додала тихішим голосом: – Ти мене покинув першого ж року і зраджував, сам знаєш…
– Моя бідна Ізо, не будеш же ти запевняти, ніби мої зальоти надто смутили тебе… Хіба що зачіпали самолюбство. Молоді жінки образливі…
Вона гірко посміхнулася:
– Ти нібито щиро говориш. Подумати лишень, ти навіть не помічав…
Я стрепенувся з якоїсь надії. Незручно говорити, бо йшлося про колишні, давно згаслі почуття. А от схвилювала надія: що, як сорок років тому мене любили, а я не знав… Та ні, тепер уже не повірю.
– Ні разу з твоїх уст не вихопилося ні слова, ні крику… Тебе цікавили лише діти.
Boнa затулила обличчя руками. І мені впало в очі, як у неї набрякли жили, як темніли на шкірі плями.
– Діти? Подумати лишень! Відтоді, як ми спимо нарізно по кімнатах, я стільки разів не зважувалася покласти з собою ні одної дитини, навіть коли вони хворіли, – все чекала, все сподівалася, що ти прийдеш.
Сльози котилися по її старечих руках. Он яка стала Іза. Тільки я ще міг розпізнати в огрядній жінці, мало не каліці, колишню Ізу, молоду дівчину, вбрану в усе біле, з якою ми гуляли в долині Лілей.
– Сором і сміх згадувати в мої літа про такі речі… Так, сміх, та й годі. Вибач мені, Луї.
Не озиваючись, дивився я на виноградники. В душу мою закрався сумнів. Чи ж мислима річ? Майже піввіку поділяє з тобою життя інша істота, а ти всі роки бачиш її тільки з одного боку? Невже в силу звички ти помічав в її словах і вчинках лише те, що живило твою образу і злопам'ятність? У тебе якесь фатальне прагнення спрощувати чужу психіку, відкидати всі риси, здатні пом'якшити її спотворений образ і зробити людянішою її карикатуру, намальовану тобою, щоб виправдати свою ненависть… Чи ж не примітила Іза, що я зворушений? Вона надто поквапилася загнати мене в тісний кут.
– То ти не поїдеш сьогодні ввечері?
І в її очах блиснув звитяжний вогник, як завжди, коли їй здавалося, ніби вона "взяла гору наді мною". Вдаючи подив, я відповів, що не бачу причини відкладати поїздку. Ми рушили назад разом. Побралися не схилом, а пішли в обхід, липовою алеєю, позад будинку – з огляду на моє хворе серце. Я був знічений, не знав, як повестися. А що, як не поїхати? Може, віддати Ізі цього зошита? Може… Вона сперлася на моє плече. Скільки вже років вона так не спиралася? Алея виводила до будинку з північного боку. Іза мовила:
– Казо ніколи не прибирає садових стільців…
Я неуважно глянув. Порожні стільці все ще стояли в тісному колі. Тим, хто був тут уночі, треба було ближче присунутися одне до одного й вести розмову пошепки. Земля була поорана підборами. Всюди недопалки, кинуті Філі. Цієї ночі тут отаборилися мої вороги, вони радили раду просто неба, під деревами, посадженими моїм батьком; вони змовлялися, як віддати мене під опіку або запроторити до дурдому. Якось увечері в хвилину самозневаги я порівнював своє серце з гадючником. Ні, ні, гадючник не в мені; змії виповзли на волю цієї ночі, сплелися клубком у бридкому колі біля ґанку, і земля зберігає їхній слід.
"Гроші свої ти дістанеш, Ізо, – думав я, – весь капітал, а також примножений мною ріст. Але вже даруй, більше від мене нема чого сподіватися. Я знаю такий викрут, що навіть маєтність вам не дістанеться. Я продам Калез, продам ланди. Все, що я успадкував від батьків, відійде моєму синові, якого я ще не знаю, але завтра вперше з ним зустрінуся. Та хоч який би він був – він вас не знає, він не приставав до вашої змови, виховувався далеко від мене і не може ненавидіти мене; а якщо й ненавидить, то якийсь вигаданий образ, а не живого…"
Я шарпнувся й, забуваючи про своє старе, хворе серце, швидко побрався сходами. Іза гукнула:
– Луї!
Я навіть не обернувся.
ХІV
Не спалося. Я вдягся і вийшов. Щоб дістатися до бульвару Монпарнас, довелося прокладати собі дорогу в юрмі, обходити пари танцюристів. Колись навіть щирі республіканці, як я, уникали урочистостей дня Чотирнадцятого липня[14]. Жодній статечній людині не спало б на думку розважатися разом з усіма на вуличних балах. А сьогодні ввечері і на вулиці Бреа, і на площі Ротонда, як поглянути, – зовсім не якийсь набрід. Хуліганів нема; танцюють кремезні хлопці, без капелюхів; а дехто в сорочках з виложистим коміром, з короткими рукавами. Серед танцівниць дуже мало повій. Молодь чіпляється за колеса таксомоторів, що заважають їхнім забавкам, але робить це дуже мило, доброзичливо. Якийсь молодик, ненароком штовхнувши мене, гукнув:
– Дорогу шановному старцю!
Я пройшов між двома рядами радісних облич.
– Не спиться, дідусю? – кивнув мені чорнявий хлопець із густою, порослою низько над лобом кучмою.
Певне, і Люк так само сміявся б, як оцей, і танцював би на вулиці; і я, який не знає, що таке відпочинок, розваги, мабуть, учився б цього в бідного мого хлопчика. Я б його засипав усім, напихав би кишені грішми… Та, його рот напханий землею… Ось так я міркував, сидячи на терасі кав'ярні, відчуваючи звичний стиск у грудях.
І раптом у юрбі, що снувала по тротуару, я побачив свого двійника; був то Робер, він ішов із товаришем, якимсь миршавим хлопцем. Робер такий самий цибатий, як і я, він убирав голову в плечі так само, як і я; мені бридко на нього дивитися. Всі мої вади в нього ніби підкреслені. В мене, скажімо, довгобразе лице, а в нього просто коняче, плечі підняті, як у горбаня. Та й голос – як у горбаня. Я гукнув його. Кинувши товариша, Робер підійшов до мене й озирнувся стурбовано.
– Тільки не тут, – сказав він. – Приходьте на вулицю Кампань-Прем'єр, я чекатиму на правому боці.
Я сказав, що тут, у цій тисняві, нас найменше можуть помітити. Це ніби його заспокоїло, він попрощався зі своїм супутником і сів до мого столика.
У руках він тримав спортивну газету. Щоб порушити мовчанку, я заговорив про коней. Старий Фондодеж часто розводився на цю тему і просвітив мене. Я розповів Роберові, що мій тесть, граючи на іподромі, ставив на того чи іншого коня дуже обдумано, він зважав не тільки на його породу, а й на всякі обставини, навіть на те, який грунт для його бігу йому кращий… Робер перебив мене:
– А у нас у Дермаса теж можна завжди дізнатися про шанси виграти. (Він влаштувався після кількох невдач у крамниці "Тканини" на вулиці Пті-Шан).
А втім, його цікавив тільки виграш. Коней він не любив.
– Моя любов – велосипед.
– А скоро, – сказав я, – буде й авто…
– Невже?
Він послинив великий палець, вирвав цигарковий папір і скрутив цигарку. Знову запала тиша. Я запитав, як ідуть справи у тому торговому домі, де він працює. Він відповів, що частину персоналу звільнено, але йому це не загрожує. Його думки ніколи не виходили за межі вузьких особистих інтересів. І ось на цього бевзя раптом упадуть з неба мільйони. "А чи не повернути їх на добрі справи? Роздати все з рук у руки. Ні, вони мені не дадуть таке зробити… А як заповітом? Та коли є спадкоємці, неможливо їм зменшити належний пай. Ех, Люку, якби ти був живий… Правда, ти б ніколи не взяв… але я все одно знайшов би спосіб зробити тебе багатим, ти й не знав би, що це від мене… Дав би, скажімо, посаг твоїй коханій…"
– Бачте, пане…
Робер погладжував собі щоку червоною рукою з товстими, як сосиски, пальцями.
– Я оце думаю: а що, як довірений, цей Буррю, помре, перше ніж ми з ним спалимо папери…
– То й що, його заступить син. Зброю проти Буррю, яку я вам дам, при потребі зможете повернути проти сина.
Робер і далі погладжував собі щоку. Мені не хотілося більше розмовляти. Всю увагу забирав лютий біль, стиск у грудях.
– Бачте, пане… нехай Буррю спалить папери, я йому віддам той, одержаний від вас, що змусить його виконати обіцянку. Але хто йому перешкодить піти потім до вашої родини і сказати вашим дітям: "Я знаю, де грошва. Можу продати вам таємницю, прошу за неї стільки-то та стільки-то, якщо вам поталанить…" Тоді йому вже нема чого побоюватися: візьмуться за слідство, побачать, що я справді ваш син і що ми з матір'ю зажили заможно, і то після вашої смерті… І тоді одне з двох: або подавай до податкової управи детальну декларацію про прибутки, або якось приховай їх…
Він говорив ясно і чітко. Розум його прокинувся, машина рушила з місця і вже не зупинялася. Он воно що! В цього прикажчика – селянська вдача, він передбачливий, недовірливий, страх як боїться ризикувати, не любить покладатися на випадок. Безперечно, він волів би дістати від мене сто тисяч у руки, а не приховувати таке величезне багатство.
Я перечекав, поки попустить серце, відійде стиск у грудях:
– У ваших словах якась правда є. Гаразд, я згоден із вами, не підписуйте документ. Я цілком покладаюся на вас. А втім, як я захочу, то легко доведу, що гроші мої. Але про це годі: за півроку, нехай за рік, я помру.
Він і не подумав сказати щось утішне, хоча б якусь найбанальнішу фразу, не зробив ні жесту, не знайшов ні одного підбадьорливого слова. Навряд щоб він був бездушніший зa своїх ровесників, просто він невихований.
– Ну, як так, – мовив він, – то гаразд.
І, трохи подумавши, кинув:
– Треба буде іноді навідуватися до сейфа, ще поки ви живий… щоб у банку звикли до мого обличчя.