Він опускається в долину.
Саме під час цього сходження в долину, цієї паузи, Сізіф мене й цікавить. Його виснажене обличчя поряд із каменем саме вже обернулося на камінь! Я бачу, як ця людина важким, але впевненим кроком спускається долу, до страждань, кінця яким не видко. Цей час, коли можна звести дух і який постає так же неминуче, як його лихо, є часом усвідомлення. Щомиті, відтоді, як він покинув вершину і поволеньки заглиблюється в лігвище богів, він вивищується над своєю долею. Він міцніший від свого кам'яного валуна.
Якщо цей міф трагічний, то лише тому, що його герой усвідомлює це. Справді, чи було б йому покарою, якби щокроку його підтримувала надія досягти успіху? Сучасний робітник так само працює упродовж цілого свого життя, задля тієї ж мети, і його доля не менш абсурдна! Але він трагічний лише в ті рідкісні хвилини, коли починає те усвідомлювати. Сізіф, пролетарій богів, безсилий і обурений, пізнав до решти всю жалюгідність свого талану: саме про це він думає сходячи з гори. Ясновидіння, яке мало стати його мукою, водночас завершується його перемогою. Нема такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі.
Отже, якщо в певні дні сходження долу супроводжується стражданням, то воно може супроводжуватися й утіхою. Це слово цілком доречне. Я ще уявляю Сізіфа, коли він повертається до свого кам'яного валуна. Отож спочатку було страждання. Коли земні образи надто цупко тримаються в пам'яті, коли поклик щастя стає надто наполегливий, тоді буває, туга підступає до людського серця: це перемога кам'яного валуна, саме тоді людина обертається на камінь. Незмірна скорбота стає заважкою ношею. Ось такі наші ночі в Гетсиманському саду. Але гнітючі істини відступають, коли їх розпізнають. Так Едіп спочатку корився долі, сам того не відаючи. Його трагедія починається з моменту пізнання. Але тої ж миті сліпий, у відчаї, він усвідомлює, що єдине, що зв'язує його зі світом, — це тендітна рука юної дочки. Ось тоді й лунають парадоксальні слова: "Попри такі випробування мій літній вік і велич моєї душі змушують мене визнати, що все гаразд". Софоклів Едіп, як і Кирилов Достоєвського, виводить у такий спосіб формулу абсурдної перемоги. Антична мудрість поєднується з сучасним героїзмом.
Перед тим, хто пізнає абсурд, завжди виникає спокуса написати щось на взір підручника щастя. "Що ж, нумо, такими вузькими стежками?.." Але світ лише один. Щастя й абсурд — діти однієї й тієї ж землі. Вони нерозлучні. Помилково було б запевняти, що щастя неодмінно народжується з відкриття абсурду. Проте буває, що почуття абсурду народжується від щастя. "Я визнаю, що все гаразд", — каже Едіп, і ці слова є заповітними. Вони відлунюють у суворому й обмеженому всесвіті людини. Вони повчають, що не все, не цілковито було вичерпано. Вони проганяють із цього світу бога, який сюди прийшов незадоволений і з потягом до марних страждань. Вони роблять долю справою самої людини, яка мусить бути влагоджена поміж людьми.
Вся мовчазна втіха Сізіфа зосереджена в цьому. Його доля належить йому. Кам'яний валун — його клопіт. Так само людина абсурду, коли вона споглядає свої муки, примушує замовкнути всіх ідолів. У раптово безмовному всесвіті чути тисячі тоненьких захоплених голосів, які линуть з землі. Несвідомі й таємничі гуки, заклики всіх існуючих подоб — така необхідність зворотного боку й ціна перемоги. Не існує сонця без тіні, отож треба пізнати ніч. Людина абсурду каже "так", і її зусиллям не буде більше кінця. Якщо існує особиста доля, тоді не існує вищої долі, або, принаймні, існує лише та доля, яку вона вважає фатальною і вартою зневаги. В усьому іншому вона усвідомлює себе ґаздою своїх днів. У цю невловну мить, коли людина поймає поглядом своє пережите життя, Сізіф, повертаючись до свого каменю, споглядає цю безладну послідовність вчинків, які стали його долею, створеною ним самим, з'єднаною в одне ціле поглядом його пам'яті й завчасно скріпленою печаттю його смерті. Отже, переконаний в першопричині всього людського, що є людським, як той сліпий, що жадає прозріти, знаючи, що ночі не буде кінця, Сізіф у вічному русі. Камінь продовжує котитися.
Я залишаю Сізіфа біля підгір'я! Ноша завжди знайдеться. Але Сізіф учить вищої вірності, яка заперечує богів і котить під гору кам'яний валун. Він теж вважає, що все гаразд. Віднині цей всесвіт без господаря не здається йому ні безплідним, ні жалюгідним. Віднині кожен відламок цього каменю, кожний спалах руди цієї сповитої мороком гори вже самі собою творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим.
ДОДАТОК
Надія і абсурд у творчості Франца Кафки
Усе мистецтво Кафки полягає в тому, що він змушує читача перечитувати. Його розв'язки, або ж їхня відсутність, підказують висновки, але не розкривають їх до кінця, вимагаючи, щоб видаватися обґрунтованими, аби вся історія була перечитана під новим кутом зору. Інколи виникає можливість двозначного тлумачення, а звідси — необхідність другого прочитання. Це, власне, те, чого домагався автор. Але було б помилкою намагатися у творах Кафки розтлумачити все до дрібниць. У загальному завжди міститься символ, і яким би достеменним не було б його трактування, мистець відтворює там лише загальний рух: дослівного перекладу не існує. До того ж, нема нічого важчого для розуміння, ніж символічний твір. Символ завжди перевершує того, хто з нього користається, і примушує його насправді сказати більше, ніж він того б хотів. З огляду на це найпевніший спосіб похопити символ — не провокувати його, підійти до твору неупереджено, не вишукувати підводних течій. Щодо Кафки, зокрема, необхідно чесно прийняти його правила гри, підійти до драми з її видимого боку, а до роману — з боку форми.
З першого погляду, навіть для байдужого читача, це якісь бентежні пригоди, які ставлять перед тремтячими й затятими персонажами такі проблеми, які ніколи достеменно не окреслиш. У "Процесі" Йозеф К. є звинуваченим. Але не знає в чому. Він, певна річ, захищається, але сам не відає від чого. Адвокати вважають його становище скрутним. Тим часом він не нехтує любов'ю, поживком і читанням газет. Потім його судять. Але в залі суду надто темно. Він багато чого не розуміє. Він лише припускає, що його засудили, але майже не цікавиться, який йому винесли вирок. Вряди-годи він навіть сумнівається у наявності вироку і продовжує жити звичним життям. Через тривалий час до нього з'являються двоє добре зодягнених і ввічливих панів і запрошують іти за ними. З величезною чемністю вони його допроваджують до глухого передмістя, кладуть головою на камінь і перерізають горлянку. Перед смертю засуджений спромігся лише вимовити: "як пса".
Звісна річ, важко говорити про символ в оповіданні, найвідчутнішою рисою якого є саме природність. Але природність — категорія складна для розуміння. Є твори, події яких читачеві видаються природними. Але бувають й інші (щоправда, зрідка), де сам герой вважає природним те, що з ним відбувається. Виникає своєрідний, але очевидний парадокс: чим химерніші пригоди героя, тим природніше й сприйнятливіше звучить оповідь: вона прямо пропорційна невідповідності, яку можна відчути між химерністю людського життя і простотою, з якою людина це сприймає. Здається, що саме в цьому полягає природність Кафки. Властиво, ми чудово розуміємо, що він хоче сказати "Процесом". Ми вже вели мову про образ людської долі. Звичайно. Але все водночас і простіше й складніше. Я хочу сказати, що зміст роману для Кафки набагато особистіший та інтимніший. До певної міри — говорить він, але сповідаємося разом з ним і ми. Він живе, і він засуджений. Він дізнається про це з перших сторінок роману, події якого розгортаються в цьому світі, і хоча він намагається уникнути покарання, однак цей вирок для нього не є несподіванкою. Він ніколи не втомиться дивуватися з відсутності здивування. Саме завдяки цим суперечностям з'являються перші ознаки абсурдного твору. Трагедія духу переростає в конкретну духовну трагедію. І цього можна досягти лише з допомогою безперервного парадоксу, який наділяє барви такими властивостями, які можуть передавати порожнечу через повсякденні вчинки — потяг до здійснення одвічних прагнень.
Так само і "Замок" є, можливо, теологією в дії, але насамперед це індивідуальна пригода душі в пошуках своєї благодаті, пригода людини, яка вивідує у предметів світу сього їхню найбільшу таємницю, а в жінок — дрімливі ознаки божества. У "Метаморфозі", в свою чергу, змальовується, без сумніву, жахлива система образів здорового глузду. Але там зображується також незміренне здивування людини, яка відчуває в собі звіра, на якого може перекинутися без зусиль. Саме в цій докорінній двозначності й криється секрет Кафки. Такі безконечні хитання між природним і незвичайним, особистим і громадським, трагічним і повсякденним, абсурдом і логікою проходять крізь усю його творчість і надають їй водночас особливого звучання і значущості. Щоб зрозуміти абсурдний твір, необхідно перебрати всі парадокси, поглибити всі суперечності.
Справді, символ передбачає два плани, світ ідей та світ вражень, а також словник збіжностей між ними. Найважче укласти саме словникову лексику. Але усвідомити наявність двох світів означає піти шляхом їхніх потаємних співвідношень. У Кафки ці два світи подані, з одного боку, як повсякденне життя, з іншого — як надприродне хвилювання.[7] Складається таке враження, ніби ми свідки безконечної експлуатації фрази Ніцше: "Великі питання — на вулиці".
В людській долі, загальному місці всіх літератур, є фундаментальна абсурдність і водночас невблаганна велич. Природно, що обидва ці моменти збігаються. І разом проявляються, зазначимо, в кумедній невідповідності між ненатлістю нашої душі й минущими втіхами тіла. Абсурд полягає в тому, що душа, яка належить цьому тілу, надмірно перевершує його. Той, хто захотів би виразити цю абсурдність, мусив би надати їй життєвості завдяки грі паралельних контрастів. У такий спосіб Кафка виражає трагедію через буденність і абсурд через логіку.
Чим стриманіше грає трагічну роль актор, тим більше вона йому вдається.