Джек і Ральф одночасно завернули за плече гори. Внизу лежало спокійне мерехтливе плесо лаґуни, позаду – довга біла невиразна смуга, це – риф. Роджер наздогнав їх.
Джек прошепотів:
– Далі давайте рачки. Може, він спить.
Роджер і Ральф поповзли вперед, цього разу відставав Джек, незважаючи на всі його сміливі слова. Добралися до пласкої вершини, де під колінами та долонями було тверде каміння.
Якесь створіння, що надимається.
Ральф потрапив рукою в холодний, м'який попіл колишнього вогнища і здушив у горлі крик. Від несподіваного дотику його рука та плече тремтіли. На мить перед очима майнули зелені вогники нудоти й розтанули в темряві. Роджер лежав позаду, а Джек шепотів Ральфові на вухо:
– Он там, де була щілина в скелі. Такий горбок, бачиш?
Із згарища Ральфові в обличчя сипонуло попелом. Ні щілини, ні чогось іншого він не бачив, бо перед очима знову зблиснули й розросталися зелені вогники, а вершина гори раптом посунулася вбік.
І знову, немовби здалеку, він почув Джеків спів:
– Злякався?
Не просто налякався, його спаралізувало: нерухомий він висів на вершині гори, що хиталася й осувалася. Джек від нього відповз, Роджер наткнувся на нього, посопівши, обмацав і поплазував далі. Він почув, як вони перешіптуються:
– Ти щось бачиш?
– Отам…
Перед ними, за якихось три-чотири ярди, де не мало бути жодної скелі, з'явився горбок. Ральф почув якийсь тихий стук, може, то цокотіли його власні зуби. Зусиллям волі опанував себе, перетопив свій страх та огиду в ненависть і встав. Ступив два кроки вперед тяжкими олив'яними ногами.
Позаду місячний серп відірвався від обрію. Попереду, спустивши голову на коліна, сиділо й спало щось схоже на велику мавпу. Тоді вітер заревів у лісі, в темряві щось заклекотіло, істота підвела голову і повернула до них рештки колишнього обличчя.
Ральф помчав велетенськими кроками по згарищу, він почув, як позаду кричать, стрибають і стрімголов женуть униз по темному схилу його товариші; незабаром вершина гори спустіла, там залишилися тільки три покинуті палиці та істота, що сиділа і кланялася.
Розділ восьмий
ТЕМРЯВА В ДАРУНОК
Роха перевів нещасний погляд зі світанково-блідого берега на темну гору.
– Ти певен? Тобто цілком певен?
– Кажу тобі вже вдесяте, – відповів Ральф, – ми його бачили.
– Думаєш, тут унизу ми в безпеці?
– Звідки, в біса, я знаю?
Ральф рвучко розвернувся, пройшов декілька кроків берегом. Джек стояв навколішки й пальцем малював на піску кола. До них долетів тихий Рошин голос:
– Ти певен? Точно?
– Піди й подивися, – зневажливо кинув Джек, – щасливої дороги!
– Нема дурних.
– Звір має зуби, – сказав Ральф, – і великі чорні очі.
Його пересмикнуло. Роха скинув окуляри з єдиним скельцем і заходився його протирати.
– Що ж нам тепер робити?
Ральф повернувся до ґранітової плити. Серед стовбурів виблискував ріг – біла краплина проти сяйва ранкової зоряниці. Він відгорнув назад густі патли.
– Не знаю.
Він згадав панічну втечу по схилу гори вниз.
– Думаю, ми не подужаємо такого великого звіра, слово честі. Можна багато говорити, але ми б не подужали тигра. Сховалися б. Навіть Джек сховався б.
Джек незворушно дивився на пісок.
– А мої мисливці?
Саймон, скрадаючись, відокремився від тіні під куренем. Ральф не звернув уваги на Джекове запитання. Показав на жовтий полиск над морем.
– Поки надворі ясно, ми досить сміливі. А потім? Ех, тепер оте щось засіло коло вогнища, ніби не хоче, щоб нас урятували…
Не помічаючи цього, він заламував руки. Голос його зривався.
– Отже, у нас не буде сиґнального вогню… Ми пропали.
Золота крапка виринула з моря, і враз ціле небо засвітилось…
– А мої мисливці?
– Дітлахи, озброєні дрючками.
Джек звівся на ноги. Почервонів, відійшов. Роха почепив окуляри з єдиним скельцем і поглянув на Ральфа.
– Ну от і все. Образив його мисливців.
– Та заткни пельку
Їх перебили невміло видобуті звуки рога. Немовби вітаючи сонце серенадою, Джек сурмив, доки в куренях заворушилися, мисливці почали вилазити на плиту, а малюки заскімлили, як це тепер з ними часто бувало. Ральф слухняно підвівся, і вони з Рохою подалися до плити.
– Балачки, – гірко сказав Ральф, – балачки, балачки, балачки.
Він узяв у Джека ріг.
– Ці збори…
Джек перепинив його.
– Я їх скликав.
– Ти б не скликав – я б це зробив. Ти просто подув у ріг.
– Хіба це нічого не означає?
– На, бери його! Давай…. говори!
Ральф тицьнув ріг Джекові в руки і сів на колоду.
– Я скликаю збори, – сказав Джек, – з багатьох причин. По-перше, ви вже знаєте, ми бачили звіра. Ми підповзли нагору. Були від нього за кілька футів. Звір сів і подивився на нас. Я не знаю, що він там робить. Ми навіть не знаємо, що то за звір…
– Звір виходить з моря…
– З мороку…
– З дерев…
– Тихо! – гримнув Джек. – Слухайте, ви. Хай там який той звір, а він є…
– Може, він чекає…
– Може, полює…
– Так, так, полює.
– Полює, – сказав Джек. Йому пригадався правічний жах, який находив на нього в лісі. – Так. Цей звір – мисливець. Тільки стуліть писок! По-друге, нам його не вбити. І далі – Ральф сказав, що мої мисливці нічого не варті.
– Я ніколи цього не казав!
– У мене ріг. Ральф думає, що ви боягузи, що ви тікаєте від вепра, тікаєте від звіра. І це ще не все.
Над плитою прокотилося зітхання, наче всі знали, до чого воно йде. Голос Джеків звучав далі, тремтів, рішуче вдираючись у неприязну тишу.
– Він такий, як Роха. Все повторює за Рохою. З нього поганий ватажок.
Джек притис до себе ріг.
– І сам він боягуз.
На хвилю він замовк, тоді провадив:
– Там, на вершині, коли ми з Роджером пішли вперед, він залишився позаду.
– Я теж пішов!
– Потім!
Двоє хлопців втупились один в одного крізь гриви, які спадали на обличчя.
– Я теж пішов, – повторив Ральф, – а тоді вже побіг. І ти теж побіг.
– Спробуй-но скажи, що я боягуз. – Джек повернувся до мисливців: – Він не мисливець. Він ні разу не добув нам м'яса. Він не був нашим класним старостою, ми про нього нічого не знаємо. Командує тут і думає, що всі будуть просто так скорятися. Всі ці розмови…
– Всі ці розмови! – вигукнув Ральф. – Розмови, розмови! А хто їх захотів? Хто скликав збори?
Червоний, з відвислим підборіддям, Джек спідлоба глянув на Ральфа.
– Ну гаразд, – сказав значуще й погрозливо, – гаразд.
Однією рукою він притис ріг до грудей, а другу звів догори, розтинаючи повітря вказівним пальцем.
– Хто вважає, що Ральф не повинен більше бути ватажком?
З надією він обвів поглядом хлопців, що посідали довкола. Ті завмерли. Під пальмами запала мертва тиша.
– Піднесіть руки, – з притиском сказав Джек, – хто не хоче, щоб Ральф залишався ватажком?
Стояла тиша, напружена, тяжка, ганебна. Кров поволі відступала від Джекового обличчя, потім знов ударила зненацька й болісно. Він облизав губи й відвернувся, щоб ні з ким не стрітися поглядом.
– Хто з вас вважає…
Голос його зірвався. Ріг затремтів у руках. Він відкашлявся і сказав голосно:
– Ну гаразд.
Він обережно поклав ріг на траву під ногами. З кутиків очей покотилися сльози приниження.
– Я більше не бавлюся. З вами.
Тепер уже майже всі хлопці потупилися, дивилися на траву під ногами. Джек знову відкашлявся.
– Більше я вам з Ральфом не компанія…
Він кинув погляд на колоди праворуч, наче рахуючи мисливців, що раніше були хором.
– Відтепер я буду один. А він хай сам собі ловить свиней. Хто захоче полювати разом зі мною, нехай приходить до мене.
Спотикаючись, він кинувся геть від колод, складених трикутником, до спуску на білий пісок.
– Джеку!
Джек повернувся і глянув на Ральфа. На мить зупинився, а тоді крикнув пронизливо й люто:
– Ні!
Він сплигнув з плити й побіг уздовж пляжу, не помічаючи, що сльози котяться градом. Ральф дивився йому вслід, доки Джек не пірнув у ліс.
Роха кипів від обурення.
– Ральфе, я ж казав тобі, а ти тільки стояв, як той…
Ральф дивився на Роху і не помічав того, тоді тихо промовив сам до себе:
– Він повернеться. Сяде сонце, і він повернеться. – Глянув на ріг, що опинився в Рошиних руках. – Ти чого?
– Ну от!
Роха збагнув, що його докори не досягають мети. Він знову протер скельце і вернувся до своєї теми.
– Можна обійтися і без Джека Мерідью. Крім нього, на острові є ще й інші. Тепер, коли ми знаємо, що звір існує насправді, хоч я не дуже в це вірю, треба триматися ближче до плити; а отже, не так він і потрібен зі своїм полюванням. Тож тепер треба нарешті вирішити, що й до чого.
– На це нема ради, Рохо. Ми нічого не вдіємо.
Якусь мить вони сиділи в гнітючій тиші. Тоді встав Саймон і взяв ріг у Рохи, що з подиву навіть забув сісти. Ральф поглянув на Саймона.
– Саймоне! Ну, що ти тепер скажеш?
Глузливі смішки майнули колом, Саймон зіщулився.
– Я думаю, рада має бути. Щось ми…
І знову від хвилювання, що доводиться говорити перед зборами, йому відібрало мову. В пошуках допомоги та співчуття він вибрав Роху. Саймон повернувся до нього, притискаючи ріг до засмаглих грудей.
– Я думаю, треба зійти на гору.
Всі аж здригнулися від жаху. Саймон затнувся і повернувся до Рохи, який дивився на нього з іронією та нерозумінням.
– Навіщо лізти нагору до цього звіра, коли Ральф і ті двоє були там і нічого не вдіяли?
У відповідь Саймон прошепотів:
– А що залишається?
Закінчивши, він дозволив Росі взяти ріг. Потім відійшов від усіх якнайдалі і сів.
Тоді заговорив Роха – з певністю і навіть, можна б подумати, якби не поважність становища, з утіхою.
– Я вже казав, без декого можна обійтися. А тепер я кажу, треба вирішити, як бути. Думаю сказати вам те, що, мабуть, збирається зараз сказати Ральф. Дим – найважливіша річ на острові, а диму без вогню не буде.
Ральф нетерпляче поворухнувся.
– Ні, ні, Рохо. Нема в нас вогню. На горі сидить оте… І нам краще бути тут.
Роха підняв угору ріг, наче хотів надати більшої ваги дальшим словам,
– Вогню нема на горі. А чом не розпалити вогонь тут, унизу? Можна розікласти вогонь на отих скелях. Навіть на піску. Дим від нього буде такий самий.
– Правда!
– Дим!
– Коло купальні!
Хлопці заторохтіли. Тільки в Рохи вистачало сміливості розуму, щоб запропонувати перенести вогонь з гори.
– Отже, у нас тут буде вогонь, – сказав Ральф. Він озирнувся. – Можна розкласти його отут, між ставком і плитою. Звичайно…
Він затнувся, насупився, почав розмірковувати, несвідомо кусаючи нігті.
– Звичайно, дим звідси буде видно гірше, не так уже далеко.