Над усім зависла, мов місяць, її моторошна усмішка. Переповнений глибоким сумом, Ґольдмунд був їй так само любий, як умираючий на бруківці рибного ринку короп, горда холодна діва Лізбет така ж люба, як і розсіяні в лісі кості того Віктора, який так хотів колись вкрасти його дукат.
Ось сяйво вже знову розсіялось і таємниче обличчя матері зникло. Але його блідий відблиск й далі спалахував у Ґольдмундовій душі, хвиля життя, хвиля болю млосною тугою бентежно проймала його серце. Ні, ні, йому не хотілося щастя й ситості інших, покупців риби, міщухів, заклопотаного люду. Хай їх чорт забирає. Ах, це бліде мерехтливе обличчя, ці повні й по-осінньому стиглі вуста, а над ними, такими важкими, пробігла, як вітер, як місячне сяйво, ота невимовна усмішка смерті!
Ґольдмунд пішов до будинку майстра, було десь біля полудня, він зачекав, поки не почув, що Ніклаус закінчив роботу і мив руки. Тоді він увійшов до нього.
— Дозвольте мені сказати Вам кілька слів, майстре, це можна зробити, поки Ви миєте руки і вбираєте свій сурдут. Я вмираю від спраги за жменею правдивих слів, я б хотів Вам щось сказати, щось, що я, мабуть, зможу висловити тільки тепер, і потім більше ніколи. У мене зараз такий стан, що я мушу з кимось поговорити, і Ви єдина людина, хто б міг це зрозуміти. Я не говорю до того, хто має знамениту майстерню і приймає від міст та монастирів усі ті поважні замовлення, має двох підмайстрів та гарний багатий будинок. Я говорю до майстра, який там за містом зробив Матір Божу в монастирі, найпрекрасніший з відомих мені образів. Власне що людину я любив і шанував, і стати рівним йому здавалося мені найвищою метою на землі. Ось тепер зробив я фігуру Св. Івана, та не зміг зробити її такою досконалою, як Ваша Матір Божа, але тут уже нічого не вдієш. Іншої фігури мені робити не потрібно, немає такої іншої, яка б мене кликала, яка би спонукала мене створити її. Радше є одна така, це далекий святий образ: я колись мушу його створити, проте сьогодні зробити цього не можу. Щоб мати змогу його створити, я мушу ще більше пізнати й пережити. Можливо, я зможу через три, чотири або через десять років, або пізніше, або й ніколи. Але до того часу, майстре, я не хочу займатися ремеслом і лакувати фігури, різьбити церковні кафедри, вести життя ремісника в майстерні, заробляти гроші і стати таким, якими ото є всі ремісники. Ні, цього я не хочу, мені хочеться жити і мандрувати, відчувати літо і зиму, споглядати світ і смакувати його красу та його жахіття. Мені хочеться страждати він голоду й спраги і знову забути й позбутися всього того, що я тут у Вас пережив і чого навчився. Я б, звичайно, хотів колись зробити щось таке ж прекрасне, таке ж до глибини серця зворушливе, от як Ваша Матір Божа — але стати таким, як Ви, і жити так, як Ви, такого я не хочу.
Майстер помив і витер руки, тоді повернувся і глянув на Ґольдмунда. Обличчя його було строгим, але не розгніваним.
— Ти сказав,— відповів він,— і я почув. Добре, нехай. Я не чекаю тебе на роботу, хоч роботи й повно. Я не розглядаю тебе, як свого підмайстра, тобі потрібна свобода. Я б хотів обговорити з тобою се й те, не тепер, за кілька днів, тим часом ти можеш провести свій час, як тобі завгодно. Бачиш, я набагато старший від тебе і вже немало збагнув. Думаю я інакше, ніж ти, але розумію і тебе, і те, що ти маєш на увазі. Через кілька днів я покличу тебе. Ми поговоримо про твоє майбутнє, у мене є всілякі плани. А до того наберись терпцю! Я занадто добре знаю, як воно, коли закінчиш якийсь твір, що лежав близько до серця, я знаю цю порожнечу. Вона проходить, повір мені.
Невдоволений пішов Ґольдмунд геть. Майстер хотів йому якнайліпше, але як міг він йому допомогти?
Біля річки він знав одне місце, вода там була неглибока і протікала по річищу, вкритому купами мотлоху та відходів, з будинків у рибальському передмісті там у річку викидали всілякий непотріб. Туди й пішов він, сів на набережну і дивився у воду. Воду він дуже любив, вона у будь-якому вигляді притягувала його до себе. І якщо звідси дивитися у воду, коли та струменіла кришталевими нитками над темним невиразним дном, то тут і там було видно, як щось зблискує тьмяно і спокусливо, речі, які неможливо розпізнати, можливо, уламки тареля або старого погнутого серпа, або легенький гладкий камінець чи вкрита поливою черепичина, деколи це могла бути й мулова риба, або жирний миньок чи червоноперка, вони крутилися там внизу, впіймавши на якусь мить на своїх черевних плавцях або на лусці промінь світла — ніколи не можна було точно розпізнати, що ж то таке насправді, але воно завжди було казково гарне й принадне, цей короткий приглушений зблиск потонулих золотих скарбів на чорному дні ріки. Такими, як оця маленька таємниця води, були, здавалося йому, й усі справжні таємниці, всі правдиві, справжні картини душі: у них не було обрисів, не було форми, вони дозволяли лише здогадуватися про ту душу, як про якусь далеку прекрасну можливість, вони були приховані та багатозначні. Так, як там, у сутінках зелених глибин ріки на якусь коротку, мов спалах світла, мить, зблискувало золотом чи сріблом щось невимовне, якесь ніщо і все-таки щось сповнене найблаженніших обіцянок, так само і ледь вловимий профіль людини, коли на нього дивишся ззаду впівоберта, інколи міг провіщувати щось незмірно прекрасне й нечувано трагічне. Подібним чином ліхтар під возом: коли їде вночі й малює на стінах величезні тіні спиць, то ті обертаються і їхня гра тіней якусь мить могла бути так виповнена видовищами, подіями та історіями, як уся поезія Вергілія. З такої самої несправжньої магічної матерії були виткані нічні сни, те ніщо, яке містить у собі всі образи світу, та вода, у кристалі якої форми всіх людей, звірів, янголів і демонів живуть, як постійно існуючі можливості.
Він знову поринув у гру. У глибокій задумі він вдивлявся, як тече ріка, спостерігав, як на дні дрижить безформне мерехтіння, і вбачав у ньому королівські корони й жіночі плечі. Колись у Маріябронні, згадував Ґольдмунд, він у латинських і грецьких літерах убачав подібні форми-сновидіння та чари з перевтіленнями. Хіба він не розмовляв про це якось із Нарцисом? Ах, коли це було, скільки ж це сот років тому? Ах, Нарцис! Щоб його побачити, щоб поговорити з ним годинку, потримати його руку, почути його спокійний розумний голос — та він охоче віддав би за це свої два золоті дукати.
Чому ж ці речі були такі прекрасні, це золоте світло під водою, ці тіні й ці передчуття, всі ці несправжні, казкові з'явища — чому вони були такі несказанно прекрасні й благодійні, якщо були точною протилежністю до того, що митець міг створити прекрасного? Краса тих невимовних речей не мала якоїсь форми, суть її полягала винятково у таємниці. А у творів мистецтва було навпаки, вони були цілком і повністю форма, мова їх була бездоганно ясною. Не було нічого так само невблаганно чіткого й визначеного, як лінія нарисованої або вирізьбленої в дереві голови або вуст. Він би міг точно, просто бездоганно точно відтворити нижню губу або повіки Ніклаусової фігури Діви Марії, тут не було нічого невизначеного, обманливого, розпливчастого.
Ґольдмунда поглинули ці роздуми. Він не розумів, як це було можливо, що щось найвизначеніше і найоформленіше діяло на душу зовсім подібно до того, як і щось найневловиміше та позбавлене будь-якої форми. Проте одне у цих роздумах було йому зрозуміле, а саме, що так багато добре зроблених, бездоганних творів мистецтва йому зовсім не подобались, видавалися йому нудними, майже ненависними, незважаючи на свою незаперечну красу. Майстерні, церкви та палаци були повні таких фатальних творів мистецтва, він сам співпрацював над деякими з них. Вони розчаровували так глибою), тому що буцили прагнення до чогось найвищого, але того прагнення не сповняли, оскільки їм бракувало найголовнішого: таємниці. Це, власне, і було тим, що мали спільного і сон, і справді великі твори мистецтва: таємницю.
А далі Ґольдмунд думав так: це таємниця, те, що я люблю, за чим іду слідом, чий зблиск я неодноразово бачив і що я, як митець, якщо це колись мені вдасться, хотів би зобразити й виразити. Це образ великої породіллі, образ праматері. На відміну від інших фігур її таємниця полягає не у тій чи іншій деталі, в особливій повноті чи худорлявості, грубості чи вишуканості, силі чи грації. Ні, вона полягає в тому, що великі суперечності світу, зазвичай непоєднувані, у цій постаті примирилися одна з одною і співіснують: народження і смерть, доброта і жорстокість, життя і знищення. Якби я цю фігуру просто вигадав, вона була б лише моєю грою уяви або честолюбним побажанням митця, її тоді не було б шкода, я міг би побачити, що це помилка, й забути її. Але ж прамати — це ніяка не вигадка, я ж не придумав її, я її бачив! Вона живе у мені, я її постійно зустрічаю. Спершу я лише здогадувався про неї, коли в якомусь селі одної зимової ночі мусив тримати світло над ліжком селянки-породіллі: тоді цей образ народився в мені. Часто він далеко, на довгий час я ніби втрачаю його, та раптом він знову спалахує, сьогодні знову так трапилося. Образ моєї власної матері, колись мій найулюбленіший — він повністю перетворився у цей новий образ, він перебуває у ньому всередині, перебуває, мов кісточка у вишні.
Чітко зараз розуміючи своє теперішнє становище, Ґольдмунд боявся щось вирішити. Не менше, ніж тоді, при прощанні з Нарцисом і монастирем, він був на важливому шляху, шляху до матері. Можливо, що одного разу із образу матері виникне чіткий, усім видимий образ, твір його рук. Можливо, це там була його мета, там був захований сенс його життя. Можливо, та він цього не знав. Але він знав: іти слідом за матір'ю, бути в дорозі до неї, бути прикликаним і покликаним нею, це було добре, це і було життя. Можливо, що він ніколи не зможе створити її образ, можливо, вона назавжди залишиться сном, передчуттям, принадою, золотим блиском священної таємниці. Що ж, у кожному разі йому треба було йти слідом за нею, він їй віддав свою долю, вона була його зіркою.
І ось рішення вже було майже готове, все стало ясно. Мистецтво було доброю штукою, однак для нього воно не було ні богинею, ні якоюсь метою.