Є камінці, що, як візьмеш у руку, здаються на дотик олією або милом, а інші — мов листя, а ще інші — наче пісок, і кожен із них особливий і по-своєму вимовляє Ом, і кожен із них — Брахман, але воднораз і такою самою мірою він і камінець, а на дотик — як олія чи мило, і саме це мені до вподоби й здається чудом і гідним того, що перед ним схилялись… Але більш я про це, з твого дозволу, не говоритиму. Слова не йдуть на добро потаємному змістові; коли про щось скажеш, воно неодмінно й ту ж мить стає трохи іншим, трохи фальшивішим, трохи глупішим… Авжеж, і це теж дуже добре, це мені теж до вподоби дуже, і я дуже згодний ще й ось із чим: у тому, що одному здається багатством і мудрістю, хтось інший завше вбачає глупство.
Мовчки слухав Говінда.
— Нащо ти розказав мені про камінець? — нерішуче спитав він згодом.
— Це вийшло в мене мимоволі. А може, я хотів сказати, що якраз люблю камінця, і річку, й усі ці речі, які ми бачимо і в яких можемо вчитися. Так, Говіндо, я можу полюбити камінця так само, як і дерево чи шматок кори. Це — речі, а речі можна любити. А от слів я любити не можу. Тим-то всілякі вчення для мене — ніщо, на дотик вони ні тверді, ні м'які, не мають кольору, запаху, смаку, не мають країв — слова, та й годі. І, може, це саме те, що не дає тобі знайти мир і спокій, — оці слова й слова… Бо й спасіння та доброчесність, сансара й нірвана — все це тільки слова, Говіндо. Немає такої речі, що була б нірваною; є лише слово "нірвана".
І промовив Говінда:
— Нірвана, друже, — не тільки слово. Це — думка.
— Може, й думка, — провадив Сіддхартха. — Скажу тобі правду, любий: між думками й словами великої різниці не бачу. Як бути щирим, то й думки я ставлю не дуже високо. Вище я ставлю речі. Ось тут, на оцім перевозі, приміром, жив один чоловік, мій попередник і вчитель, святий чоловік; багато років він просто вірив у річку, більше ні в що. Він завважив, що річка до нього звертається голосом, і в її голосу він учився, той голос виховував його і вчив, річка йому здавалася богом, і роками чоловік не здогадувавсь, що кожен вітрець, кожна хмарка, кожна пташка, кожна мурашка достоту така сама божественна, стільки ж знає і так само може повчити, як і ним шанована річка. Та коли цей святий пішов у ліси, він усе зрозумів, зрозумів більше за тебе й за мене, — без учителів, без книжок, а лиш завдяки тому, що вірив у річку.
Озвався Говінда:
— Але те, що ти називаєш "речі" — це щось дійсне, щось справжнє? Чи всього лиш ілюзія Майї, тільки видимість і омана? Оцей камінець, твоє дерево, річка — все це дійсне?
— І це також, — відповів Сіддхартха, — турбує мене не дуже. Видимість ці речі чи не видимість — байдуже; я ж бо теж така сама видимість, тож вони подібні до мене. Через це я їх так і люблю та шаную: що вони подібні до мене. Тим-то я можу їх полюбити. А ось і вчення, з якого ти, о Говіндо, сміятимешся: любов — це, як на мене, найважливіше з-поміж усього. Побачити наскрізь світ, пояснити його, знехтувати ним — це, певно, клопіт великих мислителів. А для мене головне полягає ось у чому: бути в змозі любити світ, а не ним нехтувати, не ненавидіти його й себе, дивитися на нього, й на себе, й на всі створіння з любов'ю, захватом і шанобою.
— Я розумію, — відказав Говінда. — Але саме це він, Величний, назвав ілюзією. Він проповідує доброзичливість, поблажливість, співчуття, терпимість. Тільки не любов. Він заборонив нам зв'язувати наші серця путами любові до земного.
— Я знаю, — мовив Сіддхартха, і вуста його торкнула злотосяйна усмішка. — Я знаю це, о Говіндо. Ось бачиш, ми з тобою зайшли в самісінькі нетрі суджень, у суперечку про слова. Бо я не можу не визнати, що слова мої про любов суперечать, нібито суперечать тому, що каже Гаутама. З цієї ж причини я й не довіряю словам, бо знаю: ця суперечність — омана. Я знаю, ми з Гаутамою одної думки. Бо й Він не може не знати любові! Він, хто в своїй минущості, у своїй незначущості пізнав ціле людське буття і все ж так любив людей, що все своє довге, стражденне життя поклав єдино на те, аби їм допомогти, аби їх навчити! І навіть у нього, навіть у твого великого Вчителя речі мені до вподоби більше, ніж слова; життя і діяння його важливіші, ніж його проповіді, порух руки його вагоміший, аніж його судження. Велич його я вбачаю не в проповідях, не в міркуваннях, а тільки в житті, в діяннях.
Довго мовчали обидва старці. Потім Говінда вклонивсь на прощання й промовив:
— Дякую тобі, Сіддхартхо, за те, що розповів мені трохи про свої думки. Почасти вони викликали в мене подив, не всі з них збагнув я одразу. Та хай уже буде, як є, я тобі дякую й зичу, щоб дні твої минали у мирі та спокої.
(Але потай Говінда подумав: "Дивак цей Сіддхартха, дивні думки він висловлює, і вчення його здається безглуздим. Інакше воно у Величного — виразніше, чистіше, зрозуміліше, в ньому немає нічого дивного, безглуздого чи сміховинного. Та зовсім відмінними від думок Сіддхартхи здаються мені його руки та ноги, його очі, чоло, його подих, усмішка, уклін його і хода. Ніколи відтоді, як величний Гаутама перейшов до нірвани, жодного разу я не бачив людини, про яку подумав би: "Це — святий!" Тільки він, цей Сіддхартха, справив на мене таке враження. Може, вчення його і дивне, може, слова його лунають і безглуздо, проте погляд його і руки, тіло його і чуб — усе в нього випромінює чистоту, випромінює спокій, випромінює радість, і милосердя, і святість, що її я не бачив ні в кого іншого після останньої смерті нашого величного Вчителя".)
Отож поки Говінда міркував отак, поки душу його краяли сумніви, він у пориві любові іще раз прихилився всім серцем до Сіддхартхи. І ще раз низенько вклонився Сіддхартсі, що спокійно сидів,
— О друже, — Говінда промовив, — ми вже постаріли. І навряд чи котрийсь із нас побачить другого в цій подобі. Видно, любий мій, ти знайшов мир і спокій. Скажу тобі щиро: я їх не знайшов. Промов же до мене, шановний, ще одне слово, дай мені щось таке, що я міг би його осягнути, що міг би збагнути! Дай мені щось на дорогу! Вона, о Сіддхартхо, часто буває у мене тяжка, ця дорога, часто буває безрадісна.
Та Сіддхартха мовчав, тільки зорив на Говінду зі своєю спокійною, лагідною усмішкою. Застиглим поглядом дивився Говінда в його обличчя — дивився зі страхом, із тугою. Біль і вічне шукання стояло у цьому погляді — вічне і вічно марне.
Сіддхартха завважив цей погляд, всміхнувся.
— Нахилися, Говіндо! — тихенько промовив він до Говінди. — Нахилися до мене! Отак! Ще ближче! Близенько-близенько! А тепер поцілуй, о Говіндо, в чоло мене!
Та поки Говінда, вражений і все ж таки охоплений глибокою любов'ю та передчуттям, прислухався до слів Сіддхартхи, а тоді нахиливсь низенько й торкнувся вустами його чола, з ним, Говіндою, сталося щось дивовижне. Поки думки його ще були заклопотані чудними Сіддхартхиними словами, поки він ще затято і марно силкувався позбутися пут часу, уявити собі нірвану й сансару як ціле, поки в ньому ще навіть боролася певна зневага до товаришевих слів з нездоланною любов'ю й шанобою, з ним ставалося ось що.
Говінда не бачив уже Сіддхартхи, натомість йому ввижалися інші обличчя, десятки облич, довга вервечка, цілий потік — сотні, тисячі облич, й усі вони напливали й відпливали, а проте всі, здавалося, водночас стояли перед його очима, всі безперервно мінялися й оновлювались, однак усе то був він, Сіддхартха. Говінда бачив образ рибини; то був короп із широко, нестерпно роззявленим ротом — образ умирущої рибини з вибалушеними очима… Говінда бачив обличчя щойно народженої дитини, червоне й геть поморщене, скривлене, ладне ось-ось заплакати… Він бачив обличчя вбивці, бачив, як той уганяє в чиєсь тіло ножа… А за мить той злочинець уже стояв навколішки, закутий у кайдани, і кат відтинав одним ударом меча йому голову… Бачив Говінда тіла чоловіків і жінок, голі, у різних позах, охоплені шаленим коханням… Бачив трупи — закоцюблі, застиглі, холодні, порожні.. Бачив птахів, голови тварин — вепрів, крокодилів, слонів, биків… Бачив богів, бачив Крішну, бачив Агні… Говінда бачив ті постаті й образи, поєднані між собою безліччю зв'язків, і всі вони одне одному допомагали, одне одного кохали, ненавиділи, нищили, народжували знов, і кожне з них прагло вмерти, кожне являло собою палке, болісне свідчення тлінності, але жодне з них не вмирало, кожне тільки прибирало іншу подобу, раз у раз народжувалося знов, образ у кожного щоразу ставав іншим, і всі ці образи поставали один за одним, безперервно… І жодна, з цих постатей та образів не ворушилась, усі вони текли, зачиналися, пропливали й зливалися, і над усіма ними весь час було щось тоненьке, примарне й усе ж таки справжнє — наче тонюсіньке скло чи крига, прозорий серпанок, якась шкаралуща, чи форма, чи водяна личина була всміхненим Сіддхартхиним обличчям, що його він, Говінда, саме цієї миті торкався вустами. І збагнув Говінда, що ця усмішка личини, ця усмішка єдності над потоком перевтілень, ця усмішка одночасності над безліччю народжень і смертей, ця Сіддхартхина усмішка була достоту та сама, достоту така сама, спокійна, чарівна, непроникна, може, доброзичлива, може, іронічна, мудра, тисячократна усмішка Гаутами, Будди, — усмішка, яку сам він, Говінда, з шанобою споглядав безліч разів. І збагнув Говінда: так усміхаються Довершені.
Не усвідомлюючи вже, чи існує ще час і скільки це споглядання тривало — одну мить чи сотні років, не знаючи вже, чи є Сіддхартха, чи є Гаутама, чи є власне "я" і "ти", мовби вцілений у душу божественною стрілою, рана від якої, мов мед, солодка, в глибині єства зачарований і розчинений, Говінда ще хвилю постояв, схилений над спокійним Сіддхартхиним обличчям, яке щойно поцілував, яке щойно було коном усіх перевтілень, усього грядущого, всього сущого. Після того, як під оболонкою образу знову зімкнулася глибінь тисячократності, він уже не мінявсь; він усміхався спокійно, всміхався тихо й лагідно — може, надто доброзичливо, може, надто глузливо, точнісінько так, як усміхався він, Величний.
Низько вклонився Говінда; по старечих щоках його котилися сльози, а він їх не помічав; у серці його вогнем горіло почуття щонайглибшої любові, щонайсмиреннішої шаноби.