Проте ніхто йому не накидає цих курсів, він може семестрами чи й роками тільки сидіти в бібліотеках або слухати лекції. Тим студентам, що довго не можуть спинитися на якійсь одній галузі науки, відтягаючи таким чином свій вступ до Ордену, Колегія терпляче дозволяє довгі мандри по різноманітних галузях знання, навіть заохочує їх до цього. Від них лише вимагають, щоб вони не переступали правил моралі й раз на рік подавали так званий "життєпис". Завдяки цій давній традиції, яку так часто висміюють, до нас і дійшли три життєписи, що їх Кнехт скомпонував у студентські роки. Отже, в цьому випадку ми маємо справу не з чисто добровільними, неофіційними, майже таємними літературними спробами, як його вірші, написані у Вальдцелі, а зі звичайними, офіційними творами. Ще на початку існування Педагогічної Провінції з'явився звичай спонукати молодших студентів, тобто ще не прийнятих до Ордену, час від часу компонувати особливі праці чи стилістичні вправи — так звані "життєписи", фіктивні автобіографії, перенесені в будьяку з минулих епох. Студент мав завдання перенестися в оточення і культуру, в духовну атмосферу якоїнебудь давнішої доби й вигадати собі відповідне до тієї доби життя; залежно від часу й моди студенти вибирали імператорський Рим, Францію сімнадцятого чи Італію п'ятнадцятого сторіч, Афіни епохи Перікла або Австрію часів Моцарта, а філологи ще й мали звичку писати романи про своє життя мовою і стилем тієї країни й тієї доби, в яку переносилась дія: інколи зпід їхнього пера з'являлися надзвичайно віртуозно зроблені автобіографії в куріальному стилі папського Риму десь 12року, інколи — скомпоновані середньовічною латинню, італійською мовою "Ста новел", французькою Монтеня, барокковою німецькою мовою боберфельдського лебедя. В цьому вільному, грайливому жанрі зберігся відгомін давньоазіатської віри у відродження й переселення душ; серед викладачів і студентів було поширене уявлення про те, що їхньому теперішньому існуванню, можливо, передувало інше, в іншій постаті, в інші часи, серед інших умов. Звичайно, це була не віра в буквальному значенні цього слова, і тим більше не вчення, а тільки гра, вправа на силу фантазії, спроба уявити своє "я" в інших умовах і в іншому оточенні. На цих вправах, так само як на деяких стилістичнокритичних семінарах, а часто і в Грі, студенти вчилися обережно проникати в минулі культури й епохи, в інші країни, вчилися розглядати свою власну особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехії. Звичай компонувати такі життєписи мав свої чари й давав добрі наслідки, інакше він би так довго не зберігся. Між іншим, чимало студентів більше чи менше вірили не тільки в ідею переселення душ, а й у правдивість життєписів, які вони самі ж створювали. Бо, звичайно, більшість тих уявних існувань, перенесених у минулі часи, були не тільки стилістичними вправами й історичними студіями, а й вимріяними образами, ідеалізованими автопортретами: студенти змальовували себе переважно в тих костюмах і надавали собі тієї вдачі, які їм здавались ідеальними і які вони б хотіли мати насправді. Крім того, ці життєписи були непоганою педагогічною ідеєю, законним шляхом до заспокоєння потреби в поетичній творчості, властивій людям молодого віку. Справжню, поважну творчість заборонили багато поколінь тому; частково її замінили науки, а частково Гра в бісер. А все ж потяг молоді до художньої творчості, до компонування остаточно цим не задовольнявся; в написанні уявних біографій, що часом переростали в цілі повісті, для неї відкривалося дозволене, широке поле діяльності. Можливо також, що чимало авторів таким чином робили перші кроки на шляху до самопізнання. Між іншим, часто бувало, що студенти використовували свої життєписи як нагоду висловити критичні, бунтарські думки про сучасний світ і про Кастилію. Вчителі здебільшого ставилися до цього прихильно, бо, крім усього іншого, ці твори дуже багато говорили їм, давали надзвичайно ясну картину духовного життя, моралі й поведінки їхніх авторів саме в той час, коли студенти мали найбільшу волю й не перебували під пильним наглядом.
Збереглося три таких життєписи Йозефа Кнехта, ми їх усі наведемо від слова до слова, бо вважаємо, що це, може, буде найцінніша частина нашої книжки. Чи він їх написав лише три, чи їх було більше і один або й кілька згубилися, — можна гадати повсякому. Напевне ми знаємо тільки одне: після того, як Кнехт здав свій третій, "індійський" життєпис, канцелярія Виховної Колегії рекомендувала йому для наступного вибрати якусь ближчу історичну епоху, багатше документовану, а також більше звертати увагу на історичні деталі. Нам відомо з розповідей і листів, що Кнехт після цих зауважень справді почав вивчати матеріали для життєпису, перенесеного у вісімнадцяте сторіччя. Він хотів виступити в ньому в ролі швабського теолога,[30] який потім залишає церковну посаду, щоб цілком віддатися музиці; той теолог мав бути учнем ЙоганнаАльбрехта Бенгеля, приятелем Етінгера й деякий час гостювати в громаді Цінцендорфа. Ми знаємо, що Кнехт у той час прочитав і законспектував багато давніх, часом рідкісних праць про церковний статут, про пієтизм і про Цінцендорфа, про літургію і про церковну музику тієї доби. Ми також знаємо, що він був просто закоханий в образ прелата, чарівника Етінгера, та й до магістра Бенгеля теж відчував справжню любов і глибоку пошану — навіть сфотографував його портрет і якийсь час тримав у себе на столі, — й щиро намагався об'єктивно оцінити Цінцендорфа, що так само вабив його, як і відштовхував. Нарешті він кинув цю працю, задоволений тим, що встиг пізнати. Але заявив, що життєпису на опрацьованому матеріалі створити не може, бо надто багато зібрав деталей і надто ними захопився. Ці слова дають нам цілковите право розглядати ті три закінчені життєписи швидше як твір поетичної, благородної натури, ніж як працю вченого, що, на нашу думку, аж ніяк не применшує їхнього значення.
Але для Кнехта свобода, яку він тепер отримав, була не лише свободою самому вибирати собі наукові студії, як для решти студентів, а ще й великим відпруженням. Адже він був не тільки вихованцем елітарної школи, як усі, не тільки жив за суворими шкільними правилами, з чітко розподіленим днем, під пильним контролем і наглядом учителів, не тільки витримував усі труднощі, яких не бракує учневі такої школи. Крім усього цього, він ще й ніс особливий тягар: стосунки з Плініо зобов'язували його до такої ролі й такої відповідальності, які вимагали від нього найбільшого розумового й душевного напруження; адже це була роль надзвичайно активна й важлива, вона, власне, була не на його снагу й не для його віку, і впорався з нею Йозеф лише завдяки своїй величезній силі волі й талантові, та ще завдяки могутній підтримці здалеку, підтримці Магістра музики, — без неї він взагалі не зміг би довести справу до кінця. Ми бачимо двадцятичотирирічного Кнехта після закінчення вальдцельської школи передчасно дозрілим і трохи перенапруженим, проте, на диво, якоїсь видимої шкоди двобій з Плініо йому не завдав. Але, хоч ми й не маємо цьому безпосередніх доказів, та роль і той тягар дуже гнітили все його єство, — це видно з того, як учорашній школяр скористався своєю вимріяною волею. Кнехт, що в останні роки перебування в школі стояв на очах у всіх, був уже мало не офіційною особою, негайно й рішуче від усього усунувся; якщо простежити його тодішнє життя, то складається навіть враження, що йому найдужче хотілося б стати взагалі невидимим, ніяке оточення і ніяке товариство не здавалося йому достатньо тихим, ніяке життя — достатньо самітним. Тому й на довгі, бурхливі листи Десиньйорі він спершу відповідав коротко й неохоче, а потім і зовсім перестав відповідати. Славетний учень Кнехт зник, наче в землю запався; тільки у Вальдцелі слава його не згасла і згодом стала майже легендарною.
Саме тому в перші свої студентські роки Кнехт уникав Вальдцеля, тому ж таки він поки що відмовлявся від вищих та найвищих курсів Гри в бісер. А проте, хоч поверховому спостерігачеві могло тоді здатися, що Кнехт дивовижно нехтує Гру в бісер, ми знаємо: весь хід його вільних студій, такий начебто примхливий і безладний, принаймні досить незвичайний, визначала Гра в бісер, це був шлях до неї, до служіння їй. Ми спиняємося на цій обставині трохи докладніше, бо вона дуже характерна: Йозеф Кнехт, виявивши незвичайну впертість, дивовижно, помолодечому геніально використав свободу самому вибирати собі наукові студії. У Вальдцелі він, як і всі, пройшов офіційний вступ до Гри в бісер та повторний курс, потім, уже маючи серед товаришів репутацію доброго гравця, захоплений величезною притягальною силою цієї найкращої з ігор, скінчив наступний курс і ще учнем еліти був прийнятий до другого ступеня гравців, що вважали рідкісною відзнакою.
Через кілька років Кнехт розповідав у листі одному своєму товаришеві по офіційному повторному курсу, а згодом приятелеві й помічникові, Фріцові Тегуляріусу, про випадок, що не тільки став вирішальним для його наміру стати гравцем у бісер, а й дуже вплинув на хід його наукових досліджень. Лист цей зберігся. Кнехт пише: "Я хочу тобі нагадати один день і одну Гру з тих часів, коли ми з тобою, призначені в ту саму групу, так завзято компонували свої перші партії. Наш керівник дав нам кілька ідей і запропонував на вибір чимало різних тем; ми саме досягли нелегкого переходу від астрономії, математики й фізики до філології та історії, а керівник був великий майстер ставити нам, нетерплячим початківцям, усілякі пастки й зваблювати нас на слизьку стежку неприпустимих абстракцій та аналогій. Він підкидав нам звабливі ігризабавки з галузі етимології та порівняльного мовознавства й дуже тішився, коли хтось із нас попадався в його тенета. Ми до знемоги підраховували довжину грецьких складів, аж раптом керівник збивав нас с пантелику, заявляючи, що можна і навіть необхідно замість метричного скандування досліджувати акцентне, або ставив ще якесь подібне завдання. Формально він робив свою справу блискуче й цілком коректно, але мені такий спосіб викладання не подобався: він показував нам помилкові ходи й підбивав на хибні висновки, хоч і з добрим наміром застерегти від цих небезпек, але трохи й для того, щоб поглузувати з недосвідчених хлопців і якраз найзахопленіших якнайбільше остудити своїм скепсисом.