Ти ж про це знаєш?" "Це добре".
"То, мабуть, був жах?"
"Бувало й таке". І тут Біллі пройняла одна абсурдна думка. І хоч як то дивно, але саме в ній полягала правда. Кращої епітафії для Біллі Піліґріма та й для мене годі було б шукати.
Все було прекрасно, нічого ніде не боліло.
"А якби я тебе дуже попросила, то ти б мені розповів про війну?" запитала Валенція. У маленький закапелок її дебелого тіла вже почав прибувати будівельний матеріал для "зеленого берета".
"Всі мої розповіді тобі здалися б снами, сказав Біллі. Кому цікаво слухати перекази чужих снів?"
"Я чула, як ти колись розповідав татові про те, як німці розстрілювали когось". Вона мала на увазі розстріл бідолахи Едґара Дербі.
"Угу".
"І ви мусили його ховати".
"Так".
"І коли його привели на розстріл, він бачив, що ви стояли з лопатами?"
"Так".
"І він щось казав?"
"Ні".
"І він був дуже переляканий?"
"Вони йому щось перед тим вкололи. У нього були скляні очі".
"І на нього начепили мішень?"
"Аркуш паперу", сказав Біллі. Він підвівся з ліжка, сказав: "Я зараз" і подався в темний туалет. Там він потягнувся рукою в бік вимикача і, торкнувшися грубої стіни, зрозумів, що він опинився у табірному лазареті й що надворі був 1944 рік.
* * *
Свічка, яка стояла в палаті, догоріла. Бідолаха Едґар Дербі заснув на своїй кушетці, поруч із Біллі. Біллі підвівся з ліжка і, тримаючись за стіну, намагався знайти вихід, бо йому нестерпно хотілося до вітру.
І тут він несподівано намацав двері, розчахнув їх і, зашпортуючись, вивалився у табірну тьму. Він був геть одурілий від подорожей у часі та від морфію. Він так сяк доплуганився до колючого дроту, який зразу ж увіп'явся в нього зграєю шпичаків. Біллі спробував відступити на крок, але шпичаки не відпускали його. Тоді він розпочав щось на зразок недолугого танцю з дротами: то тягнув їх на себе в один бік, то в інший, тоді знову повертався у висхідну позицію.
Якийсь російський полонений, що також вийшов до вітру в нічну темряву, побачив, як Біллі витанцьовує, і наблизився до нього з іншого боку колючого дроту. Він підійшов до цього дивного опудала, м'яко озвався до нього і запитав, з якої той країни. Опудало не звернуло на нього уваги й продовжувало дриґатися. Тоді росіянин обережно, шпичак за шпичаком, звільнив опудало, і воно, не вимовивши ані слова подяки, потанцювало десь геть у ніч.
Росіянин помахав йому і російською мовою сказав навздогін: "До свіданія!"
* * *
Біллі в повній темряві витягнув зі штанів своє причандалля й випустив цівку, яка дуже довго, не уриваючися, свердлила землю. Потім він те причандалля так сяк запхав назад у штани і замислився над новою проблемою. Звідки він сюди прийшов і куди йому йти далі?
Десь у темряві лунали розпачливі зойки. Не маючи іншого дороговказу, Біллі почовгав у їхній бік. Він хотів зрозуміти, яка трагедія примусила стількох людей вийти на холод і стогнати просто неба.
Не усвідомлюючи того, Біллі з тилу підійшов до вбиральні. Цей нужник являв собою огорожу, в якій стояло дванадцять відер. З трьох боків нужник був прикритий ширмами, збитими з дранки та сплющених бляшанок. А четвертої стіни взагалі не було. Своїм передом нужник виходив на оббиту толем стіну барака, в якому щойно закінчився бенкет.
Біллі рухався вздовж ширми і дійшов до того місця, з якого можна було побачити напис на оббитій толем стіні. Слова було нанесено тією самою рожевою фарбою, якою було розмальовано й декорації для "Попелюшки". Біллі був такий очманілий, що йому здалося, ніби слова висіли в повітрі або що їх намалювали на якійсь прозорій завісі. А ще на цій завісі вилискували ловкі срібні цяточки. Насправді то були головки цвяхів, якими толь кріпився до дощок барака. Біллі не міг зрозуміти, до чого саме кріпилася ця завіса, й тоді він надумався, що і чарівна завіса, і театральні зойки були частиною якогось невідомого йому релігійного ритуалу.
Напис закликав:
"Зробив свою справу прибери за собою!"
Біллі зазирнув усередину нужника. Стогони рвалися саме звідти. Всі місця зайняли американці, які, спустивши штани, сиділи навпочіпки. Після бучного бенкету їхні шлунки перетворилися на активізовані вулкани. Всі відра або стояли, наповнені по вінця, або були перекинуті.
Найближчий до Біллі американець із завиванням поскаржився, що він уже вивергнув із себе геть усі нутрощі, окрім хіба що мізків. Але не минуло й хвилини, як він заволав: "Аж ось і вони! Аж ось і вони!" Він мав на увазі свої мізки.
Це був я. Ваш покірний слуга. Автор цієї книжки.
Побачивши таку пекельну сцену, Біллі кинувся геть. Він проминув трьох англійців, які з безпечної відстані споглядали за цим святом випорожнення. Від огиди і шоку вони не могли навіть поворухнутися.
"Застібни свою матню!" наказав один із них Біллі, коли той проходив повз них.
Біллі так і зробив. Якимось чудом він все таки дістався до дверей лазарету. Він одчинив їх і знову опинився на мисі Анни, на самому початку свого медового місяця. Зачинивши за собою туалет, він заліз під ковдру, де на нього чекала його молода дружина.
"Я так за тобою скучила", сказала йому Валенція.
"А я за тобою", сказав їй Біллі Піліґрім.
* * *
Біллі й Валенція поринули в сон, притулившись одне до одного, немов дві ложки, і Біллі знову випав із часу й полинув у 1944 рік, туди, де він прямо з маневрів у Південній Кароліні діставався поїздом в Іліум на похорон свого батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни, яка там лютувала. Залізницями тоді ще їздили паровози.
Біллі довелося робити багато пересадок, і паровози тяглися, як слимаки. У вагонах смерділо димом, пайковим тютюном, спиртним, яке також видавали за талонами, і газами, що виривалися з людей, які харчувалися тим, що було в пайках. Залізні сидіння в купе було оббито дуже жорсткою мішковиною, і тому Біллі не спалося. Він, нарешті, заснув лише тоді, коли до Іліума лишалося три години ходу. Його довгі костомахи перегороджували весь прохід до вагона ресторану, вщерть забитого пасажирами.
Коли поїзд дістався до Іліума, провідник збудив Біллі. Той ледве продер очі, прихопив свою солдатську торбу, похитуючись, зійшов на платформу і став біля провідника. Насправді він все ще продовжував спати.
"Що, запитав провідник, гарні сни бачив?"
"Так", відповів Біллі.
"Ну в тебе і стирчак був, доложу я тобі", сказав провідник.
* * *
О третій годині тієї самої ночі, коли Біллі вкололи морфій, два хтиві англійці внесли в палату табірного лазарету нового пацієнта. Це був дрібний та миршавий Пол Лаззаро, подзьобаний віспою крадій автомобілів з міста Цицеро у штаті Іллінойс. Його спіймали, коли він намагався поцупити цигарки з під подушки в англійця. Той спросоння одним ударом зламав праву руку Лаззаро, а другим вирубав його.
Тепер цей англієць допомагав занести Лазарро в палату. Він мав яскраво руде волосся, і в нього були геть відсутні брови. У виставі він грав роль Голубої Феї, що опікувалася Попелюшкою. Однією рукою він підтримував тулуб Лаззаро, а другою зачиняв за собою двері. "Він легший за курча", сказав англієць.
Інший англієць, той, що тримав ноги Лаззаро, був полковником, який вколов Біллі морфій.
Голуба Фея почувався дуже ніяково, і він навіть картав себе. "Якби я знав, що маю справу з курчам, сказав він, я б ніколи так не прикладався".
"Угу".
Голуба Фея не приховував того, яку огиду викликали в нього всі ці американці. "Слабаки, смердюхи, плаксії зграя зачуханих, шмаркатих, злодійкуватих покидьків, сказав він. Та вони гірші за цих сраних росіян".
"О, так, погодився полковник, суцільна некондиція".
До палати зайшов німецький майор. Він вважав англійців своїми близькими друзями. Він заходив до них майже щодня, грав на піаніно, змагався з ними в різні настільні ігри, інструктував їх з питань німецької історії й давав їм уроки розмовної німецької мови. Він часто казав їм, що якби не їхнє висококультурне товариство, то він збожеволів би. Його англійська була дуже вишукана.
Він вибачався перед англійцями за те, що їм навісили цих американських нижніх чинів. Він їх запевняв, що ця незручність триватиме день два, не більше, а тоді цих американців випровадять до Дрездена, де вони працюватимуть на різних роботах. Цього разу він приніс брошуру, яку видала Німецька асоціація персоналу трудових таборів і в'язниць. Це було дослідження, що описувало поведінку американських нижніх чинів, які в Німеччині потрапили в полон. Дослідження написав колишній громадянин США, який дослужився до високих чинів у німецькому міністерстві пропаганди. Його звали Говард В. Кемпбелл молодший. Пізніше він як військовий злочинець опиниться у в'язниці, де, чекаючи на суд, повіситься.
Отаке.
* * *
Поки британський полковник вправляв руку Лаззаро і замішував гіпс, німецький майор перекладав і читав уголос деякі уривки з брошури Говарда В. Кемпбелла молодшого. Свого часу Кемпбелл був досить відомим драматургом. Його брошура починалася так:
"Америка найбагатша країна у світі, але її населення складається в основному з бідних людей, і цих бідняків заохочують ненавидіти себе. Як писав американський гуморист Кін Габбард: "Бідність не гріх, а провина". По суті, бідність в Америці прирівнюється до злочину, хоча це і є країна бідноти. Будь яка інша нація має народні традиції та казки, в яких бідні люди виявляються мудрецями і праведниками, через що їх шанують більше, ніж тих, хто має владу чи золото. Американська ж голота не склала подібних казок. Навпаки, вони висміюють себе і прославляють тих, кому більше поталанило в житті. Найзачуханіша забігайлівка чи гадючник, власник якого ледь зводить кінці з кінцями, обов'язково матиме на стіні табличку з простим і жорстоким запитанням: "Якщо ти такий розумний, чому ж ти тоді бідний?". І в цій забігайлівці обов'язково стоятиме американський прапорець, причеплений до палички від льодяника і застромнений у касу".
* * *
Автор цієї монографії народився в місті Скінектеді, в штаті Нью Йорк. Кажуть, що з усіх злочинців, яких засудили до смерті через повішення, в нього був найвищий коефіцієнт інтелекту. Отаке.
Далі в брошурі було написано:
"Американці, як і люди по всьому світу, вірять багатьом речам, які не мають ніякого стосунку до реальності. І їхня найзгубніша брехня полягає в тому, що будь хто з американців може легко розбагатіти.