— Правий бік від кают-компанії: перша каюта — моя, друга — Еллен, третя — лорда-єпископа, четверта — Блоттона, потім ідуть три Текери, — три каюти тільки для них?! — Це забагато. Може, одну каюту я візьму у вас, докторе, ви не заперечуєте? — той не встиг і рота відкрити, як вона вже знову звернулася до Пінча: — Далі — Мері. Ну, от і всі мої. Тепер пишіть інших, та не переплутайте, дуже вже ви метушливі. Лівий бік: перша каюта — Стормер, далі — барон Маршаль, потім — Шнірер, його дочка, ну, і ви там далі. Ще хто? Кухар-китаєць?
— Хочу вас попередити, — сказав Цандер, — що першу попереду каюту займаю я, бо там міститься капітанська рубка; дві задні каюти в самому кінці пакети — Вінклер і Фінгер. Вони стежитимуть за роботою рулів. Таким чином, ці каюти я, як капітан, бронюю за екіпажем.
— На ці каюти ніхто й не претендує! — відповіла леді Хінтон. — Думаю, ні в кого з нас, пасажирів, нема найменшого бажання повзти кротячою норою майже п'ятдесят метрів, щоб добратися до кают-компанії.
— Звичайно! — сказав Цандер. — Містер Пінч, запишіть у протокол!
— Отже, в нас лишаються ще три вільних каюти для Гохфеллера з дружиною і Річардсона.
— Вони примушують чекати на себе, — зауважив Стормер.
— Тим, хто п-п-пізно приходить — кістки! — процитував Маршаль латинську приказку.
— Отже, сьогодні ввечері? — спитав Блоттон.
— Обов'язково, незалежно від того, приїдуть ті, що спізнилися, чи ні, — ми летимо.
Всі попрямували до виходу. — А-а-а може, ви п-п-поступитесь мені своєю к-ка-ютою, я к-компенсую вас? — підійшовши до Стормера, спитав Маршаль.
— І не подумаю, — відповів той, як завжди, грубо. — Леді Хінтон розподілила правильно. Ви тонший од мене, і вам легше пробиратися коридором.
— А-але все-таки в-в мене виразка ш-шлунка...
— А в мене ожиріння серця, склероз, подагра.
— А-але... я запропонував би сто тисяч.
— Побережіть їх для себе. Незабаром, здається, на Землі вони будуть варті того ж, ще й на небі.
Обличчя барона побуріло — ознака того, що він сердиться. Маршаль щось прошепотів товстими губами і відійшов од Стормера.
Тих, що виходили з ракети, біля трапа зустрів стурбований комерційний директор. Він подав тільки-но одержану радіограму.
— "О третій сорок ранку Річардсон покінчив самогубством. Гохфеллер передумав", — прочитав уголос Цандер.
Почулись співчуття.
— Річардсон і Гохфеллер вчинили безглуздо, — сказав Стормер.
— Якщо не можна більше боротися за збереження капіталу, то принаймні треба боротися за порятунок життя, — промовив Маршаль.
Це повідомлення справило на Маршаля і Стормера приголомшливе враження. їм тепер ще більше здавалось, що надходить їх власна смерть. Землю втрачено... Летіти, летіти, якнайшвидше!..
О сьомій годині тридцять хвилин вечора всі зібралися в ракеті.
У кожній каюті вже стояли приготовлені гідростабілізатори і лежали спеціальні костюми.
Леді Хінтон спробувала протестувати, але Цандер заговорив з нею таким несподівано наказовим тоном, що вона розгубилась і дозволила надіти на себе костюм і покласти в ящик з солоною водою. Ганс, Вінклер і Цандер власноручно "запакували" всіх пасажирів.
— Телефон з головною буксирною ракетою ввімкнуто? — спитав Цандер.
— Єсть! — відповів Вінклер.
— Пора зачинити вхідні двері! — Цандер підійшов до ще відчинених дверей.
Величезний натовп зібрався подивитись на відліт. Поліція Стормер-Сіті стримувала натовп на чималій відстані. Біля ракети залишились тільки комерційний директор, Пуччі та інженери, що мали продовжувати будівництво "ковчегів" після відльоту Цандера. Вони почали прощатись.
Раптом з натовпу почувся істеричний крик жінки:
— Пустіть мене до нього, пустіть!
Якась худорлява, струнка брюнетка в елегантному дорожньому костюмі, з чемоданчиком в руках сперечалася з начальником поліції.
— Але я дружина його. Я маю до нього важливе доручення! — почув Цандер серед тиші, що запанувала.
Зацікавлений пригодою, натовп стих.
Жінка прорвала поліцейський кордон і швидко побігла до ракети, вигукуючи:
— Мені треба особисто бачити його, сповістити дуже важливі новини.
Услід за жінкою бігла служниця — підліток з трьома величезними круглими коробками, в яких звичайно зберігають жіночі капелюшки.
— Швидше, швидше, Полін! — підганяла жінка покоївку. — Ви розумієте, я мало не спізнилась. Ой боже мій. Я не встигла відрекомендуватись! Я особистий секретар барона Маршаля де Терлонжа — Мадлен Делькро.
— Дозвольте, добродійко, — намагався з'ясувати становище Цандер, зовсім приголомшений цією атакою. — Але ж ми летимо через кілька хвилин! І взагалі...
— І взагалі — ніяких розмов. Я лечу, й край!
Цандер знизав плечима і здивовано глянув на Вінклера, який підійшов.
— Ну, що ви накажете робити?
Вінклер засміявся.
Цандер глянув з відчаєм на годинник-браслет, лишалося п'ять хвилин до відльоту.
— Це ж не жінка, а диявол! Ідіть швидше услід за нею. Каюта номер чотири. Вкладіть її в ящик негайно. Спробуйте пояснити, умовити, але на умовляння особливо не гайте часу.
Ганс і Вінклер пішли. З однієї коробки почулося жалібне нявчання.
— Цього ще бракувало!
Цандер кинувся зачиняти двері. Автоматичний затвор був так добре приладнаний, що це зайняло лише кілька секунд. Стільки ж часу пішло на те, щоб на вікна насунути металеві віконниці. Цандер засвітив електрику, побіг у свою каюту, з гарячковою швидкістю надів костюм, ліг у ящик, закрив його і схопився за телефонну трубку, вже з'єднану з скафандром.
— Алло, Полліт, у вас усе готово?
— Алло! — відповідав пілот головної ракети, інженер Полліт. — Готово!
— Летимо!
— Летимо!
Це були останні слова, якими вони обмінялись перед польотом.
Натовп, що відійшов од "Ковчега" і двох буксирних ракет, скрикнув, але цього крику ніхто не чув, бо його заглушив страшенний вибух, наче одразу вистрілили десятки важких гармат. Вогняні смуги дивовижної сили вивергались з кількох дюз буксирних ракет.
Ракети здригнулись, зірвалися з місця, помчали вгору по рейках і раптом злетіли в повітря. Всі навколишні гори освітились яскравим світлом, наче вибухнув вулкан. Грім затихав вдалині, а гори ще довго гуркотіли луною. Кілька хвилин повітря здригалося від цих безперервних гучних вибухів.
Комета, створена руками людини, розтинаючи з жахливим свистом земну атмосферу, врізалась в безмежну безодню неба. Три вогняні смуги від трьох ракет злились в одну, смуга перетворилась в золотисту нитку, що тяглася в синяві нічного неба. Величезна смуга, що все зменшувалась, креслила на темній синяві неба золоту лінію польоту.
Комета перетворилась в іскристу цяточку, що все зменшувалась і, нарешті, зовсім згасла. Найдалекозоріші люди ще деякий час розрізняли в біноклі і труби рухому зорю, що швидко мерехтіла серед нерухомих, але незабаром загубили її з очей.
Перший "Ноїв ковчег" покинув Землю.."
Частина друга
У СВІТІ НЕВАГОМОГО
І. ПОЧАТОК ПОДОРОЖІ МАЛО НЕ СТАВ ЇЇ КІНЦЕМ
У момент вибуху Цандер пережив дуже дивне, незвичайне відчуття, наче по його тілу пройшла теплова хвиля, від якої воно стиснулось, ущільнилося, напружилось. Стіни запобіжного ящика надавили на налиту в нього воду. Вода стиснулася, передаючи вібрацію скафандру, повітрю і потім тілу Цандера.
Він спробував поворушити ногами, руками; рухи у воді були повільні, зв'язані щільним середовищем, але це вже було зовнішнім гальмуванням. Нерви й м'язи діяли нормально.
— Алло, Цандере, як ви себе почуваєте? — залунав у телефонній трубці голос інженера, що вів другу буксирну ракету.
— Чудово, — відповів Цандер. — Як справи?
— Головна буксирна ракета вже витратила пальне і відчалила. Полліт добре впорався з завданням, правда ж? Ви навіть не помітили. Зараз я підсилю роботу мотора своєї ракети. Ви відчуєте збільшення прискорення. Ну, як?
— Так, відчув, — відповів Цандер. — Перед тим, як ви залишите нас, скажіть за секунду, щоб я міг трохи змінити напрям ракети. Інакше наш "Ковчег" може наскочити на вас. Коли я увімкну дюзи, "Ковчег" зробить добрий стрибок.
— Єсть! — коротко відповів інженер. І через деякий час сповістив: — Відчалюємо. На все добре. Сподіваюсь, до скорої зустрічі. Якщо...
Але останніх слів Цандер не почув. Ракета, очевидно, вже відділилася од "Ковчега", розірвавши при цьому телефонний провід. Цандер повернув маховичок. Одразу запрацювали п'ять дюз "Ковчега". Знову вібрації. Ще поворот. П'ять нових дюз почали вивергати продукти горіння. "Уявляю, як погано почували б ми себе при такому скаженому прискоренні без наших гідро амортизаторів, — подумав Цандер і натиснув на важіль. — Що таке? Ракета не змінює напрямку польоту?"
— Алло, Гансе! Алло, Вінклере!..
Мовчанка. Невже з ними щось трапилось?
"Ковчег" може наздогнати буксирну ракету, і тоді вони зіткнуться...
Цандер поспішно повернув маховичок назад, ще й ще, поступово вимикаючи дюзи. П'ять, три, дві... Досить. Небезпека зіткнення минула. Ще кілька секунд, і буксири, знизившись, відкриють шлях для "Ковчега". Тоді можна буде знову прискорити політ. Але Вінклер, Ганс... Цандер швидко відкриває кришку ящика, виходить з нього, скидає каучуковий костюм і поспішає в другий кінець ракети.
Прискорення польоту ще значне. Тільки-но Цандер вийшов з води, він відчув, як тіло його враз дуже обважніло. Ніби на голову йому наділи важкий залізний шолом, до рук і ніг прив'язали по чавунному ядру.
Цандерові доводилося докладати великих зусиль, щоб рухати руками і ногами. Його оточувало повітряне середовище, більш розріджене, ніж на Землі, — адже в ракеті була лише одна десята нормального атмосферного тиску. А проте Цандерові здавалось, що він пересувається в середовищі з величезним опором, наче у в'язкому болоті, в яке він провалився з головою. Цандер не дійшов ще до кают-компанії, а вже весь спітнів і важко дихав. "Треба було б мені вимкнути ще одну дюзу", — подумав він.
Усередині ракети було нерухомо і тихо. Глухо гудів мотор інжекторів, які подавали пальне. Безповітряний простір не передає звуків, і вибухів газів не було чути. Ракета летіла з швидкістю, що перевищує швидкість поширення звуку. Мирно світили електричні лампочки. Здавалося, ракета стоїть ще на своєму стартовому майданчику, а не летить з космічною швидкістю у простір.
Двері в каюту леді Хінтон були напіввідчинені, і Цандер мимохідь заглянув, що там робиться.