Завжди можна знайти ще молодшу і вродливішу дівчину, ніж та, з якою ти щойно познайомився. Солодка мука. Але Хтивість — це один із семи смертних гріхів. Маямі — це місто-побратим Содома, Гоморри й Вавилона!
На Коконат-гроув якийсь тип вигулює шістьох чау-чау в нашийниках і збирає за ними лайно рукою в гумовій рукавичці. Дорогою він натикається на наркоторговців та ролерів. Біля готелю "Colony" купки засмаглих тіл говорять по мобільниках. Ми розуміємо, Маямі — це гігантська реклама, всередину якої ми потрапили. Тут не реклама копіює життя, а життя копіює рекламу. Рожеві "кадилаки" з неоновим підсвічуванням знизу вібрують у ритмі репу чиканос. Від цієї краси і заможності голова йде обертом. У "Ньюс-кафе" ми милуємося топ-моделя-ми, яким так і хочеться намилити їхні ідеальні личка.
Район Арт Деко — це на півдні Маямі, на самому березі моря. Його збудували у тридцяті роки спеціально для пенсіонерів. На початку сорокових до Маямі зігнали чи— ; мало військових, бо Америка побоювалася японської ата— j ки на Флориду Потім падіння режиму Батісти в 1959 році спричинило потужну хвилю еміграції з Куби. Тому Маямі і стало містом пенсіонерів (власників пенсійних фондів, і на яких до скону кряжаться працівники всього західно— го світу), військових (які їх охороняють) і кубинців (які забезпечують їх наркотиками) — чудовий коктейльчик! У сімдесятих по місту вдарила нафтова криза. Здавалося, що це був кінець Маямі, це місто вийшло з моди, has been, десять років по тому, у 1985-у, його врятувала реклама.
Того року Брюс Вебер відзняв на Оушн-драйв серію фотографій для Кельвіна Кляйна. Ці кілька рекламних сторінок [154] у журналах усього світу раптово перетворили Маямі на всесвітню столицю моди. Маямі — це місто, де царюють фотографи. Якби фашисти скористалися вбивчою рекламною силою подібного містечка,, вони б знищили вдесятеро більше людей. Крісті Тарлінгтон була знайдена тут якимось "шукачем талантів" прямо на пляжі. Потім Джанні Версаче знімав тут усі свої каталоги, доки його не вбили 15 липня 1997 року. Смагляві кубинки та геї в шортиках ковзають на роликах по тротуарах, ховаючи очі за темними окулярами "Oakley" останньої моделі. І тут немає ніякого протиріччя. Зрештою, нацисти перемогли: тут навіть нефи фарбуються на блондинів. Ми аж убиваємося, так хочемо бути схожими на життєрадісних гітлер-югендівців, накачуючи прес пігулками "Galak". Антисеміти отримали те, чого прагли: дівчата сміються із жартів Вуді Алена, але злягатися хочуть із білявим арійцем Рокко Сиффреді.
У затінку облисілої пальми ми спостерігаємо за "Volley-palooza" — дводенним турніром із пляжного волейболу між командами фотомоделей із різних агентств. Змагання судять Стівен Мейзел та Пітер Ліндберг (вони так само судять усе, що відбувається на планеті, протягом інших 363 днів року). Бездоганні фігурки в червоних і чорних бікіні гарцюють по пекучому піску. Краплі поту та морської води злітають з їхнього білявого волосся і потрапляють прямісінько на сливоподібні пупки їхніх подруг, а ті сміються від лоскоту.
Час від часу з океану налітає легкий бриз, від чого їхні тіла вкриваються гусячою шкірою; навіть здалеку нам видно, як вони витончено струшують плечиками. Наче блискітки, яріють на сонці присталі до їхніх гарячих плечиків піщинки. Ця вистава "ранить наші серця томлінням [155] одноманітним"(1). І що вбиває нас найбільше, так це їхні білосніжні зуби. Якби ж то я спромігся записати диск, який розійшовся б десятимільйонним тиражем, ми б тут зараз не сиділи. О, нарешті, команда червоних бікіні перемогла! Капітанові команди-переможниці 15 років; порівняно з нею Камерон Діас, Ума Турман, Жизель Бандхен та Хезер Грехем здаються квартетом старих шкап. Не думайте, що ми тільки і мріємо, як би сунути в цих кралечок. Здалися нам їхні вагіни! Ні, все, чого б нам хотілося,-ледь-ледь торкатися їхніх повік краєчками губів, ніжити кінчиками пальців їхнє чоло, лежати поряд із їхнім тілом, слухати їхні побрехеньки про дитинство в Аризоні чи Південній Каліфорнії; єдине, чого ми бажаємо, — це дивитися разом з ними серіали по телевізору, лускаючи горішки акажу, і лише час від часу заправляти їм за вушко прядку волосся... ви розумієте, про що я кажу, чи ні? О, ми б знали, як про них піклуватися — замовляли б суші в номер, танцювали б повільні танці під "Angie" "Rolling Stones", сміялися б зі спогадів про ліцейські роки, і наші спогади виявилися б дуже схожими (перше пивне сп'яніння, чудернацька стрижка, перше кохання, яке здавалося й останнім, джинсові куртки, вечірки, хард-рок, "Зоряні війни" і таке інше), але глянцеві красуні нині надають перевагу педерастичним писакам та власникам "Феррарі" — от чому на нашій планеті справи кепські. Ні, я не пісюнковий злодій, але ті, в кого стискає легені, не мають назви. Чи ось: я — "легеньковий злодій", так краще.
(1) Рядок із вірша Поля Верлена "Осіння пісня": Довгі ридання скрипок осінніх ранять моє серце томлінням одноманітним.
Ми вечеряємо з кількома другосортними моделями на орендованій яхті. Після десерту Енріке Хілодупе закладається [156] на штуку баксів з однією дівулею, що вона засоромиться зняти свої трусики і підкинути їх до стелі, аби подивитися, чи прилипнуть вони. Дівчина виконує це, і ми регочемо, наче коні, хоча це не так і смішно (трусики впали в тарілку зі спагеті). Увесь світ продажний. Питання лише в тому, чи ти платиш, чи тобі. Грубо кажучи, до сорока років тобі платять, а потім ти платиш іншим, це так — Трибунал Фізичної Вроди не приймає апеляцій. Плейбої з чотириденною щетиною дивляться, чи дивиться хтось на них, а ми дивимося на них, як вони дивляться, чи на них дивляться, а вони ж дивляться на нас, як ми дивимося на них, як вони дивляться; і цей безкінечний коловорот нагадує "кімнату дзеркал" — старий ярмарковий атракціон, щось на зразок дзеркального лабіринту, де скрізь натикаєшся на власне відбиття. Я пригадую, в дитинстві ми завжди виходили звідти з ґулями, бо постійно билися головами з відбиттями наших голів.
3.
Неонові вогні Оушн-драйв обпалюють освітлених перехожих. Теплий вітерець носить флаєри на вечірки, що вже відгриміли. Напередодні дівки, наче кобили, гарцювали у "Living Room". (Якщо ти потрапив до "Living Room" — ти VIP. Якщо всередині тобі відводять столик — то ти WIP. Якщо ж директорка цього закладу вітається з тобою поцілунком — ти WVIP або Мадонна). Маямі-Біч — це гігантська кондитерська: будинки нагадують торти з морозива, а дівчата — ласощі, які так і хочеться скуштувати і розчинити на язику.
Підйом о шостій ранку, аби встигнути відзнятися за найкращого освітлення. Ми орендували на Кі-Біскейн будинок, що належить якимсь мільярдерам, завішаний копіями картин Тамари Лемпицької. Тамара (це вже наша) швидко призвичаїлась до свого нового амплуа рекламної зірки. її розчісують, накладають грим, відпоюють кавою у фургоні. Декоратори мусять перефарбувати газон (він має бути не надто зеленим, згідно зі сценарієм). Головний оператор роздає незрозумілі вказівки тямущим технікам. Ті постійно вимірюють світло і обмінюються кабалістичними цифрами: [158]
— Спробуй перейти з 12 на 4.
— Ні, нам треба змінити різкість, постав мені 8 на 14.
Ми з Чарлі їмо все, що нам пропонує офіціант: жувальну гумку, морозиво із сиром, гамбургери з лососем, жувальну гумку-з лососем-із сиром-із куркою-із сашимі. Раптово стає пів на дев'яту, і Енріке гасить посмішку.
— Нєбо білє, я не могу знімати в таке погода.
Наш клієнт неодноразово зазначав, що він хоче бачити блакитне небо та контрастні тіні.
— Але шо робіть, — втішається він, — цє світла Господнє.
На що Чарлі урочисто вирікає:
— Тоді Господь — нетямущий оператор.
Біле небо неможливо змінити при перегонці. Якщо зараз знімати як є, то треба буде підмальовувати кадр за кадром на Flame, а це коштуватиме 40 штук на добу. Отже, ми вдесяте за сьогодні снідаємо, чекаючи, доки розвіється білий серпанок Телепродюсерка рве на собі волосся і телефонує паризькому страховику, аби вибити бюджет за "Weather day". Але я не панікую: покинувши кокс, я з ранку до ночі жеру.
Тамара, Чарлі та я — ми Жуль і Жим(1) у Флориді. Аме-рикоси тут постійно дошкуляють нам запитаннями:
— Are you playing in "кохання утрьох"?
(1) Натяк на "трикутник кохання" у фільмі Трюффо "Жуль і Жим".
Цілий ранок ми п'ємо пиво "Corona" і невпинно сміємося. Усі закохуються в Тамару — ще б пак, вона загрібає 10 000 євро на добу за те, що викликає у самців подібну хімічну реакцію. Бородаті техніки носять кашкети та кабелі, звуковики з раціями тріскочуть у порожнечу, освітлювачі моляться на небо, а ми намазуємось сонцезахисним [159] кремом, аби тільки вийшло сонце. Чорні шторки укривають нас від реальності, світ для нас викривлений. Але на якого дідька нам потрібно це Маямі, якщо воно без сонця?
— Треба пильнувати, аби в кадр не потрапили пальми, не забувайте, дія відбувається у Франції. Бо ж при-йдеться дознімати тополі та буки.
— Браво, Октаве! Ти стаєш корисним. Однією цією фразою ти вже виправдав подорожні витрати на тебе.
Чарлі жартує, але вигляд у нього стурбований. Увесь ранок він ходить околясами. Може, він вирішив утопитися? І нарешті:
— Октаве, я мушу тебе про щось повідомити. У нашій агенції незабаром стануться значні зміни.
— Оце здивував! Після смерті КД це очевидно.
— Не "смерті КД", а просто "КД", тобто "каюка директора".
— І ти, сміхотуне, наважуєшся жартувати із загибелі нашого улюбленого шефа?
Тамара заходиться сміхом, але Чарлі продовжує свій натиск:
— А ти помітив, що Джефа не було з нами в Сенегалі?
— Звичайно, і щойно я це для себе відкрив, то з відчаю хтів скінчити свої дні! І як тільки ми витримали без нього аж чотири дні?!
— Годі вже жартушів. Я знаю, де був Джеф, поки всі ми ту-ту-тусувалися в Африці. Наш шановний колега змотався до Нью-Йорка і вибив собі місце Президента Фі-ліпа в головних цабе "Росса".
— Що ти верзеш?
— Наш милий Джеф розіграв прекрасну партію: він заручився підтримкою Дюлера з "Мадон" і переконав [160] наших цабе, що "Росе" втратить цього жирного клієнта із нинішнім французьким керівництвом. І знаєш, що йому відповіли вищі інстанції?
— "Go fuck yourself, Jef"?
— Якби ж то. Америкосики обожнюють таких молодих вовків-кар'єристів, які копають яму старим.