Удень за компас мені править сонце, що котиться по небу із сходу на захід. А вночі я користуюсь компасом. Уранці шостого дня нас вітає яскраве сонце. Море раптом заспокоюється, неподалік в] д нас у воді кружляє рибина. Я знемагаю від утоми. Цієї ночі Матюрет витирав мені мокрою ганчіркою обличчя, проте все ж таки я заснув. Тоді Клузйо припік мене цигаркою. І ось тепер, коли настала глибока тиша, я вирішую поспати. Ми згортаємо вітрило та клівер і лишаємо тільки штормовий фок. Сховавшись на дні човна від сонця, я сплю без задніх ніг. Потім Матюрет розбуркує мене й каже:
– Вже полудень або й перша година. Я буджу тебе, бо потягло холодом, а на обрії – там, звідки віє вітер, – стає темно.
Я підводжуся й сідаю на своє місце. Ми підіймаємо клівер, і човен лине спокійним морем. Позад мене, на сході, западає темрява, а вітер усе свіжішає й свіжішає. Човен досить швидко пливе тільки під клівером та штормовим фоком. Я міцно зв'язую вітрило, згорнуте довкола щогли.
– Тримайтеся, хлопці! Буде шторм.
Падають перші великі краплі. Темрява насувається надзвичайно швидко, і не минає й чверть години, як вона майже наздоганяє човен. Налітає шалений вітер. Зненацька, наче за помахом чарівної палички, здіймаються пінисті гребені, зникає сонце, дощ ллє мов із відра, довкола нічогісінько не видно, а хвилі, б'ючись об борт, сиплють мені в обличчя снопи бризок. Це – шторм, перший шторм у моєму житті з усіма фанфарами розбурханої природи'– громом, блискавками, дощем, хвилями, завиванням вітру над нами й довкола нас.
Човен, ніби соломина, злітає на височенні хвилі й падає в такі глибочезні провалля, що, здається, уже й не вибереться з них. І все ж, незважаючи на ці карколомні пірнання, він знову злітає на гребені. Я тримаю стерно обіруч. Непогано було б, думаю собі, бодай трохи поборотися з отією високою хвилею, яка котиться нам назустріч, і повертаю човна так, щоб розітнути її носом. Але роблю це надто швидко й зачерпую бортом чимало води. Речі на дні підпливають – у човні по коліна води. Спересердя я мимоволі повертаю човна боком до хвилі. Цей маневр виявляється дуже небезпечним – човен так нахиляється, що мало не перекидається, і сам виливає майже всю воду.
– Браво! – кричить Клузйо. – Ти, Метелику, своє діло знаєш! Ураз спорожнив човна.
– Сам бачу! – відповідаю я.
Якби ж він знав, що через мою недосвідченість ми щойно мало не пішли на дно! Я вирішую більше не боротися з хвилями, не стежу за курсом, а тільки намагаюся тримати човна якомога рівніше. Здіймаюсь на три чверті хвилі, а далі вільно опускаюсь униз разом з хвилею й знову злітаю вгору з іншою хвилею. Дуже швидко пересвідчуюсь, що зробив дуже важливе відкриття й таким чином на дев'яносто відсотків убезпечив човен від небезпеки. Дощ ущухає, а вітер і далі не стихає, але тепер я можу бачити далеко вперед і назад. Ззаду небо прояснилося, а спереду воно чорне, ми перебуваємо посередині між цими двома крайнощами.
Годині о п'ятій шторм улягається. Знову гріє сонце й віє легенький вітер, а хвмлі вже не такі високі. Ми задоволені й пливемо далі. Матюрет і Клузйо вичерпали каструлями з човна решту води. Дістаємо ковдри й чіпляємо їх на щоглу: на вітрі вони швидко висохнуть. З рису, борошна та олії варимо обід, а тоді випиваємо по два кухлі кави й доброму ковтку рому. Сонце хилиться до обрію, осяваючи всіма барвами голубе небо. Перед нами незабутня картина: багряний обрій, а сонце, опускаючись у море, кидає на білі хмари, що горнуться до хвиль, довгі омахи. Ці омахи посередині сині, далі зелені, а верхівки в них червоні, рожеві або жовті.
До мене прийшов неабиякий спокій, а з ним і відчуття того, що я можу вірити в себе. Я добре вийшов з нелегкого становища, цей короткий шторм став для мене вельми корисним. Я сам дізнався, як у таких випадках треба маневрувати. Отже, я цілком спокійно тепер можу чекати ночі.
– Клузйо, ти бачив, як я вилив воду з човна?
– Друже мій, якби ти цього не зробив, то ще одна хвиля, яка б накрила нас, – і ми на дні. Ти справжній герой!
– Ти навчився цього на флоті? – питає Матюрет.
– Еге ж, бачиш, як корисно послужити у військово-морському флоті!
Шторм, видно, довго кидав нас по морю. Куди занесли наш човен за чотири години ці хвилі? Я беру курс на північний захід, щоб надолужити згаяне. Тільки-но сонце зникає в морі, посилаючи в небо фейєрверк іскор, тепер уже лілових, одразу ж настає ніч.
Ще шість днів ми пливемо без пригод, коли не рахувати невеликих штормів та дощів, які жодного разу не тривали більш як три години. Ранок, десята година. Вітер ані шелесне, стоїть повна тиша. Я сплю години чотири. Коли прокидаюсь, у мене горять губи. Вони пооблуплювалися, ніс також. На руці шкіра облізла живцем. У Матюрета й Клузйо те саме. Ми двічі на день змащуємо олією обличчя і руки, але це не допомагає: тропічне сонце швидко висушує олію.
Судячи з того, як високо підбилося сонце, вже, мабуть, десь близько третьої. Я їм, а потім, оскільки вітру немає, ми робимо з вітрила затінок для себе. До човна, – з того боку, де Матюрет помив посуд, – підпливає риба. Я беру тесак і кажу Матюретові кинути у воду кілька зернин рису, який, до речі, починає скисати, щойно його намочиш. Риба збирається там, де падає рис, і я, підстерігши, коли одна рибина майже вистромляє з води голову, щосили б'ю її тесаком. Рибина перекидається догори черевом. Важить вона кілограмів з десять. Ми чистимо її і, посоливши, варимо. А ввечері їмо з маніоковою кашею.
Уже минуло десять днів, відколи ми вийшли в море. За цей час ми тільки один раз бачили корабель, і то далеко на обріь Я вже починаю питати себе, куди це, до біса, ми запливли. Ми, звісно, у відкритому морі, але чи далеко до Трінідаду або інших англійських островів? Про вовка, як кажуть, помовка… І справді, просто перед нами в морі з'являється, росте й наближається до нас чорна цятка. Що це – корабель, морський баркас? Ні, в наш бік цятка не пливе. Це-корабель, тепер його добре видно, він іде впоперек нашого курсу. Оскільки вітру немає і наше вітрило не напнуте, на кораблі нас, звісно, не помічають. Та раптом лунає гудок, корабель змінює курс і пливе просто в наш бік!
– Хоч би він не дуже близько підплив до нас, – каже Клузйо.
– Море спокійне, нам ніщо не загрожує.
Виявляється, це танкер. Коли він підпливає ближче, ми бачимо на палубі людей. Їх, звичайно, зацікавило, що роблять у відкритому морі оці мандрівники в своїй горіховій шкаралупці. Судно повільно наближається, ми вже бачимо на борту офіцерів, матросів і кухаря, потім на палубу виходять жінки у строкатих сукнях і чоловіки в різнобарвних сорочках. Ми здогадуємося – то пасажири. Але пасажири на танкері – це, здається мені, дивина. Коли танкер опиняється зовсім поруч, капітан запитує нас по-англійському:
– Where are you coming from?
– French Guyane[8].
– Ви говорите по-французькому? – озивається одна з жінок.
– Так, пані.
– Що ви робите у відкритому морі?
– Пливемо світ за очі.
Жінка перемовляється з капітаном, потім каже нам:
– Капітан запрошує вас на борт, він візьме й вашого човна.
– Скажіть йому, що ми дякуємо, але нам добре і в нашому човні.
– Чому ви відмовляєтесь від допомоги?
– Бо ми втікачі і нам з вами не по дорозі.
– Куди ж ви пливете?
– На Мартініку або ще далі. Де ми зараз?
– У відкритому океані.
– Який треба взяти курс, щоб потрапити на Антільські острови?
– Ви вмієте читати англійську морську карту?
– Вміємо.
І ось нам спускають на мотузці англійську карту, кілька блоків сигарет, хліб, Засмажений свинячий окіст, ще якийсь харч.
– Погляньте на карту.
Я дивлюсь на неї й кажу:
– Щоб потрапити на Антільські острови, які належать Англії, я повинен іти на захід з нахилом один румб на південь.
– Так.
– Скільки приблизно туди миль?
– Через два дні будете на місці, – відповідає капітан.
– До побачення, дякуємо за допомогу!
– Капітан корабля захоплений вашою хоробрістю і вітає вас!
– Дякуємо, прощавайте!
І танкер поволі відходить, трохи не зачепивши нас. Я відпливаю від нього, щоб не попасти у водоверть від гвинта, і саме цієї миті один матрос кидає мені в човен безкозирку. У цій безкозирці із золотою нашивкою та якірцем я без особливих пригод і дістаюся через два дні до Трінідаду.
Трінідад
Ще задовго до того, як на обрії з'явилася земля, ми побачили птахів. Вони закружляли над нами о пів на восьму ранку.
– Друзі, попереду земля! Перша, найважча частина нашої втечі успішно закінчилась! Хай живе свобода!
Всі ми на радощах щось вигукуємо, кричимо, наче діти. Попечені обличчя ми позмащували собі какаовим маслом, яке нам спустили з англійського корабля. О дев'ятій годині бачимо землю. Свіжий, але не сильний вітер несе нас ледь збуреним морем. Та тільки о четвертій пополудні ми розрізняємо деталі видовженого острова, гуртики білих будиночків, над якими здіймаються кокосові пальми. Власне, ще важко збагнути, острів це чи півострів, а тим більше – чи в тих будиночках хтось живе. Ми пливемо ще з годину і нарешті бачимо людей – вони виходять на берег, до якого ми наближаємось. Хвилин за двадцять там збирається чимала юрма. Зустрічати нас вийшло, мабуть, усе те невеличке селище. Згодом ми дізнаємося, що воно називається Сан-Фернандо.
За триста метрів від берега я кидаю якір, і він одразу чіпляється за дно. Я роблю так ось чому: по-перше, ще хтозна, як поводитимуться ці люди, а по-друге, якщо океанське дно вкрите кораловими рифами, то можна продірявити човен. Ми згортаємо вітрило й чекаємо. До нас підпливає невеликий човен. Веслують двоє негрів, а спереду сидить білий у шоломі англійських колоніальних військ.
– Ласкаво просимо на Трінідад! – каже чистою французькою мовою білий. Негри шкірять зуби.
– Дякуємо, пане, за добрі слова. Скажіть, дно біля берега коралове чи піщане?
– Піщане, можете спокійно плисти до самого берега.
Ми вибираємо якір, і хвилі повільно несуть нас до берега. Тільки-но причалюємо, як із десятеро людей заходять у воду й витягують човен на суходіл. Усі мовчки дивляться на нас, негритянки й індійки звабливо всміхаються. Ці люди запрошують нас до себе, пояснює мені по-французькому білий. Матюрет загрібає пригорщу піску й цілує його.