Вирівняв машину і знов увімкнув автопілота.
Тепер він одпочивав, не думаючи ні про задушливе містечко, ні про маршрут. Ніби рейс уже скінчився і він от-от поїде в труському автобусі в бік заснулого містечка.
Герберт роздивлявся довкола, не спиняючи погляду на жодному з приладів.
Раптом йому здалося, наче в кабіні щось трапилось, а він цього не помітив. Він інстинктивно відчув, що якийсь із приладів поводиться ненормально.
Отож Герберт, зосередивши всю увагу, пильно обвів поглядом усю кабіну. Ага, ось! Важіль спускового апарату легко, майже непомітно здригнувся. Герберт неймовірно здивувався. Хотів показати на це Рафу, та не встиг.
Літак, звільнений від вантажу, зненацька рвонувся вгору, ніби вдарений зісподу могутньою рукою!..
Важіль знову злегка здригнувся та залишився на своєму місці. Із запізненням спалахнув сигнал спуску, повідомляючи, що "вантаж" скинутий з літака.
Всі дії Герберта зараз уже не контролювалися розумом.
Колись вивчені напам'ять, вони згодом не виконувались ніколи. Герберт робив усе машинально. Зрештою дії були прості, слід було тільки реагувати блискавично. Він перемкнув регулятор газу на понадзвукову швидкість і увімкнув автопілота. Крісла розклались майже до лежачої позиції, ремінці, що прив'язували пілотів, натяглись до краю. Двигуни верескнули, завібрували, зайшлися скавучанням, яке перейшло у пронизливий свист.
Затерплою рукою Герберт спромігся ще натиснути пускову кнопку аварійного годинника і почув, як радист почав передавати аварійні сигнали.
Минули перші секунди. Снаряд, викинутий пошкодженим апаратом, долетів до землі, описуючи довгу параболу. Тахометр вже минув усі цифри, передбачені наказом, і його стрілка вібрувала в кінці шкали — на червоних рисках понадзвукових швидкостей.
Герберт добре знав, що навіть розвинувши найбільшу швидкість, літак все одно не втече від зони вибуху. Він летів надто повільно, під час аварії спускового апарату.
За кілька секунд за плекситовими шибками з'явиться спершу білий, а потім зеленкувато— фіолетовий спалах. Він огорне весь небосхил, виповнить кабіну, вразить очі так, що вже нічого не побачиш. І тоді вибухнуть резервуари із сумішшю.
Пілот несвідомо лічив секунди.
Велике прискорення викликало напад нудоти, що підступала до горлянки. Руки обважніли так, що ними ніяк було ворухнути. Краплини поту заструмували по ліктях.
Герберт інстинктивно заплющив повіки, хоча знав, що це не врятує від засліплення. Спливали останні секунди. Снаряд вже рине не параболою, а падає прямовисно. Іще мить і він торкнеться землі.
Звільнену від вантажу машину раз у раз струшувало, але вона не збивалася з курсу, інакше треба було б зменшити газ і прийняти на себе пілотаж.
Минуло ще дві секунди, ще одна. Герберт зіщулився, чекаючи блиску, від якого не захистять ні окуляри, ні повіки. В навушниках щось залящало. У Рафа почалась гикавка.
Герберт розплющив очі. Він бачив секундну стрілку аварійного годинника, яка нестримно бігла вперед. Так, зараз кінець... Він заплющив очі знову, аж заболіли білки. Чекання ставало нестерпним. "Мабуть, подумав Герберт, сильний вітер зносить снаряд, подовжуючи його політ".
Минуло ще три секунди.
Літак ішов рівно, без струсів, мов човен озером у зоряну ніч. Герберт підніс повіки, щоб глянути на годинник. Адже час збігав у його свідомості блискавично. Він скоса глянув у шибки і куточками очей побачив щось зеленаве. Відкинув голову на спинку крісла. Перевтомлене серце спинилось. Здали нерви, і кров, здавалося, завмерла в жилах. Проте за мить серце закалатало дужче, кров ринула в голову і шум у вухах заглушив вибухи чотирьох двигунів.
Снаряд уже мусив заритися в землю! Тепер вже було відомо, що він не вибухнув. Обидва пілоти лежали нерухомо, аж поки автомат не зменшив сам подачу газу, а стрілка тахометра стала швидко спадати по шкалі швидкості.
Крісла автоматично повернулися в попередню позицію.
Перевантажені двигуни почали робити перебої, ніби Гербертове серце хвилину тому.
Герберт ще зменшив газ. Радист весь час передавав аварійні сигнали. Раф обізвався перший:
— Спускаймося вниз.
— Не можна.
— Я мушу спуститись.
— Не можна!
Раф став розстібати ремінці. Герберт здивовано слідкував за його рухами. Сержант підвівся з крісла і, заточуючись, зник за спиною Герберта.
Рясний піт залив Герберту очі. Запекло, але він не міг їх протерти, не скинувши шолома. Одяг прилип до тіла.
Раф усе не повертався.
Радист простяг руку.
Герберт прочитав текст наказу комендатури. Вона вимагала передачі аварійних даних.
Герберт став диктувати їх радистові: коли, в яких обставинах, на якій височині відбулось самочинне падіння снаряду. В якому стані перебувала машина та екіпаж, що зроблено зараз же після аварії.
Зараз же він дістав з комендатури підтвердження того, що його рапорт прийнято, і наказ продовжувати рейс за маршрутом.
Герберт наказав радистові:
— Вимагай передачі інформації про наслідки аварії.
Раф усе ще не повертався.
Герберт розстебнув пряжки своїх запобіжних ремінців. Скинув навушники й обережно підвівся з крісла. Уважно оглянув таблицю автопілота. Хапаючись руками за стіни, рушив у глибину коридорчика. Обминув темний силует радиста. Аж тепер замаячіла перед ним постать сержанта. Але вони не могли зараз порозумітися, аж доки не сядуть на свої місця та не ввімкнуть мікрофони.
Раф повертався, хитаючись. Герберт підтримував його обома руками. Допомагаючи сісти в крісло, заглянув йому в обличчя крізь прозорий щиток шолома. Але побачив лише матово-білу порожнечу... ніби в Рафа не було обличчя зовсім.
Герберт здригнувся від цього видовища. Мовчки спостерігав, як сержант зручніше сідає в своєму кріслі. Ось він одягає навушники. Герберт зробив теж саме, увімкнув мікрофон.
— Рафе!
Той не відповів.
— Рафе, Рафе! Ти не ввімкнув мікрофон...
Рука другого пілота намацала шнур. Тріск у навушниках і нарешті голос:
— А-а-а...
— Ну?
— Зробіть те ж саме, пане майор.
— Та що з тобою?
— Нічого. Лише, коли застібав скафандр, носом ринула кров. І з правим вухом щось трапилось. Теж, здається, кров. У голові наморочиться. Ох, майоре, я нічого не бачу, не бачу!..
— Рафе!
— А-а...
— Посидь хвилину нерухомо. Зараз почнеш бачити. Тільки не стискай повік. Примружся злегка.
— Та-а...
І за хвилину:
— Майоре!
— Угу?
— Вже.
— Що, вже?
— Вже бачу.
— Я ж казав...
— Майоре!
— Угм?
— Зробіть те ж саме. Я все викинув з себе. Скрутило мене так, що мусив це зробити. Не мав навіть сили застебнути клапан скафандра. Проте, мусив це зробити. Раджу і вам, пане майор, добре випорожнитись. Помагає.
Вони довго мовчали. Радист приймав радіограму. Ось простяглася рука, стискаючи стрічку, вкриту крапками і рисками.
Герберт пробіг текст і подав Рафові. Той прочитав швидко, ще раз повторив уголос. І раптом вибухнув пронизливим істеричним сміхом.
"Нічого не трапилось". — Сміх.— "Снаряд упав на приміське католицьке кладовище..." Кладовище! "Загинуло двоє молодих людей, які перебували в каплиці"... Знов сміх. "Населення панічно покидає місто. Хімічні команди оточують місце падіння снаряду. На вулиці виїхали перші машини з гучномовцями. Населення закликають зберігати спокій і повертатися додому. Рух на залізниці, яка огинає цвинтар, припинено, доки снаряд не викопають із землі".
Раф зайшовся істеричним сміхом, раз-пораз повторюючи: "Нічого не трапилось".
— Цікаво, чи ж ці двоє хоч встигли отямитись?
Герберт вимкнув навушники. Раптом він уявив собі все це,— і несподівана хвиля нудоти затопила всю його істоту. Він почав блювати просто в шолом і перелякався, адже блювотиння може заткати отвір кисневого апарату. Може, й мікрофон вже не працює?
А в уяві вирували образи всього, що сталось. Цвинтарна каплиця. Обличчя святих. На підлозі двоє — хлопець і дівчина. Раптом свист, падіння снаряду, руйнуються склепіння стелі і струхлявілі балки разом із штукатуркою валяться на закоханих.
Він увімкнув навушники. Раф мовчав, але дихав так важко, що аж мембрани рипіли.
Гербертові пливли перед очима дороги, захаращені легковими і вантажними машинами. Лящав у вухах галас жінок і дитячий вереск. "Це мені щось нагадує,—подумав він.— Ага, повідомлення починається словами: — "Нічого не трапилось"...
— Нічого не трапилось,— повторив він уголос, шоб перевірити, чи працює мікрофон.
Раптом він пбчув за спиною якийсь підозрілий тріск. Оглянувся ліворуч, але нічого не побачив. "Мабуть мені здалося"...
Але й Раф повернувся в кріслі. Розстебнув пряжки ремінців і пішов подивитися. Повернувся, сів у крісло, надів навушники...
— Що там?
— Радист застрелився.
15
Зв'язок із землею припинився.
Правда, можна було наказати Рафові зайняти місце радиста, але не хотілося. Не хотілося, щоб Раф, і без того збуджений, сидів у кріслі, біля якого лежить труп товариша. Ще почне замислюватись. Може, й зробить щось з собою, а другий пілот потрібен під час посадки.
Машина швидко наближалась до бази; за кільканадцять хвилин Герберт зможе зв'язатися з нею радіотелефоном.
"...Перед головною брамою аеродрому, де стоять вартові й дорога перегороджена товстелезним ланцюгом, вирує великий натовп. Деякі машини мають перепустки і в'їжджають у браму. Довга стартова смуга сяє зеленими вогнями сигналів; один за одним сідають літаки, що вже повернулися з рейсів. Сюди, до цього зеленого світляного острова, сунуться всілякі комісії, інспекції, якісь контролери... Тиснеться юрба журналістів і операторів з фото і кінокамерами, з в'їдливими питаннями і галасом, з обуренням, із сподіваннями на добрі гонорари. Бо ж подія неабияка!
Вся ота зграя—від генералів до останніх репортерів з бульварних листків, кинеться на нас і почне жерти, наче смачну їжу. Радист, чорт забирай, знав, що робить. Так, це було б найрозумніше. Викрутитися з цієї паскудної історії за найменшу ціну!
А до тої брами з ланцюгом все прибувають і прибувають люди. Незабаром там будуть усі мешканці містечка. Це схоже на демонстрацію страйкарів, чи на процесію без патера. А втім, патер, певне, теж приїде. Може навіть буде намагатися висповідати мене й Рафа іще за життя. Той, третій, вже не потребує сповіді. Якби він зараз на мить воскрес, то зрадів би, що вже не матиме з усім оцим справи".
"Справді, та юрба біля брами має щось спільне з натовпом страйкарів.